Закарпатка про творчість Ліни Костенко: “Хочеться чуда і трішки вина”
19 березня Ліні Костенко виповнилося 81 рік. Для одних вона – «письменниця, котра, як виявилося, ще жива», для інших – живіша за всіх живих. Після львівського непорозуміння у мас-медіа навколо її останньої книжки «Записки українського самашедшого» пишуть, розгорнулася дискусія – чи це «старечий маразм», а чи найкраща книжка останнього десятиріччя.
Та маразм, маразм! Ми, отакі, – всі маразматики, українські самашедші, що не виходить жити серед навколишнім бидлізмом і вперто сподіваються на чудо, коли вже нема нам щастя, з маніакальними мріями про Україну, замість аби спокійно і методично «забезпечувати собі достойне життя». Дискусії навколо творчості письменниці змінять: одні люблять, – ну, приміром, Ларису Денисенко, другі – Ліну Костенко, треті (я, наприклад) – обидвох. І річ тут не в «німбі над головою» – читацька популярність або є, або її нема. Попри якісь там неточності – адже й у Достоєвського десь є «круглий стол овальной формы».
Юрми людей, «які скучили за собою», ломилися на творчі вечори Ліни Костенко не за відповідями (за відсутність яких у романі їй дорікають критики) на питання життя. На ці питання кожен має дати собі відповідь обов’язково сам. І далеко не завжди на ті питання є відповіді. На більшість навіть нема. Але якщо у 70-х поема «Маруся Чурай» багатьом допомогла вижити (є документальні свідчення), а нині над «Записками» ридають (теж є), – то знаково. Коли люди гуртуються навколо особи, якій віддають найвищий кредит довіри, – то вже спільнота однодумців, з якою змушені рахуватися. У Ліни Костенко є слова про те, що не може бути нормальної держави, коли її громадяни думають врізнобіч. Так от, вона якраз і згуртовує навколо себе людей, думки яких так точно «одягла» в слова, і людей тих усе більше.
Аж трохи ніяково перед компетентною літературознавчою критикою за нашу отаку безоглядну любов. У 1990-му раптом шок: у кіоску бачу журнал «Радянська жінка» з портретом Ліни Костенко на обкладинці – з’явилася перша публікація, до її 60-річчя. Кіоск зачинено! Вночі я погано спала – від жаху, що просплю, і всі номери розкуплять. Але журнали були на місці, я набрала для себе і для друзів. А потім вийшло «Вибране», далі інше, все було зметене з книгарень враз. У 2000-х – лише окремі поеми у збірнику; я надсилала родичам, дарувала знайомим, а вони дивувалися, що досі не знали…
І ось яка щаслива думка мені прийшла: всі літературні опоненти у свою чергу теж об’єднані навколо знакової постаті – Лесі Українки. Всі (бузинятина не рахується). І Л.Костенко. І О.Забужко, яка її критикує, і Н.Зборовська, яку її «гендерні» подруги (включно із О.Забужко) піддали остракізму, знищивши весь наклад її книжки. Для всіх них (і для нас із ними) Леся Українка – «аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок» – є, без перебільшення, іконою. І теж для кожного по-своєму. Наприклад, я не пам’ятаю, що нам розповідали у школі про «Лісову пісню», зате добре пам’ятаю фільм: оголосили культпохід, і я біжу в кінотеатр, затиснувши у руці цукерку «Лісова пісня» (тоді найкращі цукерки мали «літературні» назви: «Спартак», «Наталка Полтавка», «Золотий півник» – ці останні, мої улюблені, зникли безслідно), а на обгортці – Русалка серед водяних лілій, і фільм, як і п’єса, починається саме з Русалки посеред латаття – і все, я зачарована назавжди. Колись, у ранньому дитинстві, вперше побачені лілії у ставку стали для мене таємничим чудом – уособленням злиття людини з природою. (Ми ж усі – і Леся, і Ліна, і я, і такі, як я, – «лісовики»). І от, зачаївши подих, спостерігаю за тим дійством на межі реальності і містики, ще не усвідомлюючи (розуміння прийде з роками), а просто відчуваючи, що в цьому творі – про нас усе. Ось уже 100 років минає від написання «Лісової пісні», а ми все її перечитуємо, шукаючи порятунку від уселенського зла і рідного вітчизняного хамства.
Вийшли раніше не публіковані твори, і в «лесезнавців» по зав’язку роботи, бо на цій царині, як виявилося, – поле неоране. І всі ми сходимось на те поле, усім там міста вистачить – аби зорали, посіяли і виростили. Коли це ще буде… Коли це зрозуміють ті, що сьогодні думають врізнобіч? Хочеться чуда і трішки вина. Хочеться жити в Україні, а не в «країні неляканих аферистів». Contra spem spero! Але кожен повинен сам – орати й сіяти, а насамперед читати й думати. Усвідомивши, що чуда – не буде. Хай як не хочеться в те вірити. А Леся знала це напевне.
Наталя ДЯЧЕНКО, “Срібна Земля”
