Передвеликоднє інтерв’ю з народною артисткою України, кавалером ордена Ярослава Мудрого Кларою Балог

Перед Великоднем вирішив зустрітися зі знаковою постаттю нашого краю — кавалером ордена Ярослава Мудрого, народною артисткою України, балетмейстером-постановником заслуженого академічного Закарпатського народного хору Кларою Федорівною БАЛОГ. В скромній її квартирі ми й поговорили під спів весняних пташок.

— Як людина високодуховна, як ви можете охарактеризувати духовність Закарпаття? Чому вона зараз переживає певний спад?

— Взагалі в наших місцях висока духовність була завжди, доки й цього краю. Не будемо перераховувати держав, до складу яких уходило Закарпаття. Вони, втім, не спотворили людські душі наших краян. Тому цей край своєю характерною осібністю завжди приваблював закордонних гостей.. Адже від свої предків корінні жителі успадкували духовну красу. Менталітет закарпатців єднає і  простого чоловіка, й ошколованого інтелігента тим, що обидва мають духовність. Це — вкорінена психологія, і це відразу відчувається кожним приїжджим. Наскільки красива наша природа та чарівні гори, настільки гарні й тутешні люди. Можна зробити висновок, що саме дивне довкілля формує населення. Бувала в багатьох державах за життя, бачила Монреаль, Торонто, Калгарі, Будапешт, Париж. Всюди було красиво.

Інший капіталістичний стиль демонстрував мені свої переваги. В рідних місцях не спостерігалося такої зовнішньої елегантності, але на чужині далеко було до нашої духовності. Тут же люди не замкнені в собі самітники, а сусід сусіду завжди йшов на допомогу. Вже за ближнім рубежем — в Угорщині та Словаччині — з цим сутужніше. І при радянській владі колишня духовність лишалася в народу, хоча він важко входив у новий суспільний устрій. Не дивлячись на політичні нюанси, закарпатців урятувала цільна генетична психологія. І до кінця війни, при всіх властях в освіті велику увагу звертали на психологію. І на початковому, і на вищому рівнях. Домінував психологічний підхід і в повсякденному житті. Старше покоління й досі все має на оці молоде покоління, особливо в селах. У містах це так нині, на жаль, не відчувається, як хоча б у шістдесятих-сімдесятих роках. Тоді юнак, не кажучи про дівчину, без загального публічного осуду не купив би в продтоварах пляшки горілки. Мене все радувало, що в Закарпатті висока духовність і мораль постійно йшли одним курсом. В 13-14 років не можна було б мені в той час увечері дефілювати вулицею. Це виховувало. За кордоном відразу бачили, що я із Закарпаття, бо все гарне в нас заскіплене в кров. У радянський час мені не подобалися кроки проти віри, але порядок і дисципліна були до смаку. Зараз, при Україні, потрібно відновити ліпші засади нашого традиційного буття, бо стовідсоткова людина без глибокої духовності неможлива. А для України і потрібні ЛЮДИ, а не істоти з вкрапленнями людяності.

— Які особи двадцятого століття справили значний вплив на розвиток Закарпаття?

— В духовній культурі за великим рахунком створили значуще мистецтво за часів Чехословацької Республіки та радянської влади Адальберт Ерделі, Йосиф Бокшай, Федір Манайло, Борецький. Музичний митецький зріз дивовижно представили Дезидерій Задор (фортепіано) та Андрій Задор (вокал), композитор Іштван Мартон. Поставив на ноги всі медичні установи нашого краю Олександр Фединець. Дуже прислужилися нам у вихованні нових творчих сил відомі викладачі, направлені сюди з Праги і Будапешта, серед яких виділю відомого теолога і психолога Бьора. В політиці пам’ятають усі старші люди першого очільника народного комітету Закарпатської України Івана Туряницю, першого ужгородського мера Стесєва з числа українців, які переселилися до нас за часів ЧСР, військового коменданта обласного центру Андрія Круглякова… Я, Клара Балог-Керечанин, роками виховувалася в греко-католицьких навчальних закладах (1934-1947), тому відзначаю величезну роль у своєму і загальному вихованні нашого духовенства. Скажімо, владики Теодора Ромжі, єпископів Александра Стойки, Олександра Хіра, каноніків Віктора Хоми, Івана Семедія, священиків Василя Пушкаша, Івана Іванча. Тільки в 1990-х ми змогли відновити греко-католицький духовний хор, і тодішня міська влада допомогла з костюмами для нього. Після того ми презентували своє мистецтво вірникам Маріяповчі в Угорщині.

—Які, за великим рахунком, явища духовного життя людства вас найбільше в житті хвилювали в позитивному сенсі?

—Християнство, що на першому плані свого вчення має душу. Великий вплив на людину мають різні обряди. В усьому світі спілкувалася з різними людьми, які дивувалися моїй силі волі. «Звідки ж вона?» — якось сама задумалася. І зрозуміла, що ще зі школи формувалася моя душа, яку взяли в свої руки християни. Нашими вчителями були всі без винятку релігійні люди. Педагог пані Марія перед Великоднем казала: «Діточки, наближається Пасха. Перед нею — великий піст, під час якого ви маєте дбати не тільки про тіло, але й про душу… Тому за тижні посту треба щось віддати зі звичного і дуже приємного нашому Ісусу.» І пропонувала здавати зі свого звичного раціону в ящик із відділеннями, над якими були  зазначені прізвища учнів, «зайві» цукерки. Кожен цим показував, яку має силу волі і як любить Христа. Після Великодня всі ласощі, як із банку, віддавали разом із іконкою, де був зображений Ісус Христос. Найслабші мали трохи ласощів, а найсильніші духом — багато.

—Вас, чув, учили в молоді роки навіть телепатії…

—Справді. Сама навчальна висококультурна атмосфера впливала піднесено на нас в початковій, горожанській школах та жіночій учительській семінарії. В коридорах постійно стояла урочиста благоговійна тиша, вчителі впливали на нас своєю взірцевою поведінкою. Викладач Бьор із Будапешта давав багато читати про телепатію, що знадобилося мені в творчому житті. І сам був телепатом: тільки подивиться в очі і вже говорить, хто мусить до завтра все-таки вивчити заданий матеріал.

—Чому нашим керівникам усіх рівнів не вистачає телепатичних здібностей? Чому вони не можуть зрозуміти, що в бідності українським людям жити важко, і вони через нестатки не готові до високих злетів людського духу?

—Бо керівники ніколи не дивляться людям в очі. Раніше була більша людяність. Багатий, навіть без звертання до нього, просто не міг не допомогти бідному. Була загальна повага один до одного у всіх. Ми поважали всі віри, бо над усе була ЛЮДИНА. Ходили один до одного святкувати Великдень, знали інші обряди — іудейські, реформатські… Пам’ятаю загальне добре ставлення всіх городян до дітвори. На теперішній площі Петефі був єврейський магазин. Взяте дітьми просто записувалося власником у книжечку, а батьки в кінці місяця розплачувалися за своїх нащадків. На кінець року, до великих свят усі крамарі робили приємні подарунки постійним клієнтам. Я досі ходжу на служби і до греко-католицького собору, і до римо-католицької церкви, куди ходив мій прадід.

—Хто із ваших попередників досі є еталоном усього чистого, що супроводжує повсюди і допомагає йти вірним шляхом?

—Це — священик Василь Пушкаш. Його син Ласло, великий художник в Угорщині, повернувся правити службу сюди в греко-католицький храм на Кремлівській. Він готував мене до першого причастя, причащав у восьмирічному віці в Цегольнянській церкві, учив потім Закону Божому, і була я під його керівництвом аж до 1947 року, коли сповнилося дев’ятнадцять. Василь Пушкаш мене й вінчав. Це — свята людина. Царство йому небесне. Не забувала його ні на мить, як і Теодора Ромжу. До речі, на моє 80-річчя нинішній настоятель греко-католицької єпархії Мілан Шашик привітав мене, як вихованку Теодора Ромжі. Береже мене від незлагод і ружанець, отриманий в Угорщині з рук самого Папи Римського Іоанна Павла ІІ.

—Що ліпше — пильно дивитися на навколишнє життя і вчитися в нього, чи перейматися чужими життєвими описами з незліченних романів?

—Треба, аби щодня все було в міру і до ладу. По-Божому. Щоб нічого позитивного не випускалося людиною з її поля зору, не забувалося нічого з доброго і корисного для тебе і громади.

Розмовляв Василь ЗУБАЧ, м.Ужгород