Із щоденника Сергія Федаки… Цілунки
На Заході зараз дуже популярні романи-комікси. Малює художник якусь гостросюжетну історію на кілька тисяч кадрів, супроводжує удари, падіння і прозріння якимись найбільш необхідними репліками – і все це іде на-ура. В Ужгороді ж уперше вийшла збірка поезій-коміксів. Автори – художник Роберт Саллер і поет Вік Коврей. Називається «Man woman blackout». Перекласти можна як «Чоловік – жінка – від ключка», а вже між тими трьома словами можна встановлювати будь-які логічні і алогічні зв’язки. Всередині книжки 14 зображень поцілунків і 14 відповідних текстів. Вірші – про страшенну втому від кохання. Картинки, навпаки, про задоволення від цього діла. Ліричні персонажі ведуть дуже нездоровий спосіб життя, практикують різні способи розширення свідомості. Найбільш руйнівний із тих способів – саме кохання. Вона його постійно підколює, а він – її. Словом, нормальна сучасна парочка. О такій весняній порі вони окуповують усі лавочки на набережних, а вранці комунальники хапаються за голову. Такі пари і є численними співавторами цієї книжки. А ще авторки двох передмов – поетеса Маріанна Кіяновська і мистецтвознавець Олена Емлютіна, їхні тексти сприймаються як 15-й і 16-й вірші. І ще дизайнер книжки Тетяна Смріга.
Але основних авторів таки два. Історія літератури знає безліч прикладів плідної співпраці двох і навіть трьох співавторів. Інколи автори доповнюють одне одного, інколи, навпаки, грають на контрасті. У Коврея і Саллера якраз останній варіант. Картинки – це як давня телепередача (ще 70-80-х років) «Робіть з нами, робіть самі, робіть краще за нас». Тінейджери можуть відпрацьовувати за ними техніку. Але і драматизм там теж присутній, бо поруч із засліпленими парочками там підводна рушниця, трансформаторна будка, граната, морська міна, бритва і ще різноманітна чортівня. Напруга наростає від малюнка до малюнка. Коли добряче нагортаєшся того всього, пам’ять починає вібрувати: з чимось воно у тебе асоціюється.
Довго не можеш пригадати, аж раптом настає прозріння. Та це в англійському журналі «Панч» 1939 р. була карикатура на Сталіна і Гітлера, які злилися у ніжному цілунку. Щойно підписали пакт про ненапад, про все домовилися, але у кожного за спиною нагострений ніж і не мине і двох літ… Отака же приблизно історія прочитується за кожною картинкою. І ще згадується комсомольський жарт з тієї ж міжвоєнної епохи: цілунок – це таємна угода двох губкомів про спільну роботу низових осередків. Дуже доречний в цьому контексті вираз Віка, який, мабуть, широко розійдеться у народі: «Плуготарив над нашими стосунками». Якщо в картинках драматизм глибоко захований-замаскований, то у віршах він випирає з кожного рядка. Діалоги нагадують кидання тарілок з неодмінним влучанням у наболючіші місця.
Причому тарілки – це ще найніжніший варіант, бо кидаються і значно тяжчими та гострішими речами. Дурні були ті Адам і Єва. Жили собі тихо-спокійно у райському саду. Ні, їм закортіло пізнати добро і зло. От і вигадали кохання. Все інше (зброя, наркотики, тюрми, валюта) було вже похідним від нього. Кохання постає у книжці як щось антисоціальне, нищівне для людської психіки. Це щось таке, чим треба перехворіти у дитинстві, щоб потім бути добропорядним членом суспільства, створювати матеріальні цінності, сумлінно голосувати на виборах і говорити тільки правильні речі. Коли б усю оту енергію, яку витрачають на кохання, спрямувати у мирне русло, ми би вже жили по-людськи.
Скільки талантів погоріло на тому, а могли би прислужитися Вітчизні! Коротше, як писав Василь Кузан, дівчата, не закохуйтесь в поетів! Хіба що у прозаїків. А ще краще просто вчіться варити борщ, гаптувати чи писати комп’ютерні програми. Воно і корисніше, і спокійніше. Бо кохання у нас на кожному кроці, а промисловість дихає на ладан, кіно вмерло, а про сільське господарство взагалі мовчимо. Ні, кохання повинно сублімуватися у щось позитивне, матеріальне. Як казав Райкін, якщо у тебе руки трясуться після учорашнього, то йди на будівництво і просіюй пісок. Сатирика не послухали, а дарма.
Так би, справді, кожна родина мала би квартиру до 2000 року. Те ж саме стосується психічного захворювання під назвою «кохання». Хай би воно спонукало до заробляння грошей і дослідження зоряного неба – у книжці про це теж написано. Але схоже, що хлопців не послухають. А дарма.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»
