Закарпаття: Історія Ужгородського Хрестовоздвиженського кафедрального собору
На самому початку вулиці Капітульної, там, де Замкова гора круто спадає вбік міста, розкинувся один з кращих архітектурних ансамблів Ужгорода – кафедральний греко-католицький собор і резиденція мукачівських єпископів, які вже давно перетворилися на візитну картку міста над Ужем. У минулому жоден краєвид нашого міста не обходився без зображень храму та резиденції.
У першій половині XVII ст. на цьому місці стояли прості маленькі будиночки міщан і серед них хатка дяка Григорія. Потім володар міста Янош X Другет вирішив переселити в Ужгород з Гуменного (Словаччина) єзуїтів. Він 31 липня 1640 р. видав фундаційну грамоту про перенесення єзуїтської колегії у наше місто. Патрон виявився дуже щедрим. Він за власний кошт придбав для колегії землю в Ужгороді і відселив звідти міщан; на утримання колегії надав землі в околицях Гуменного, а також село Концово (Ужгородський район), виноградники й сади в Ужгороді, значну суму грошей. Єзуїти отримували від патрона дрова з Невицького лісу, право торгувати у місті вином, пивом, горілкою, будівельними матеріалами. За все це Янош Другет просив, щоб отці-єзуїти молилися за нього і його нащадків.
Будівництво колегії розпочалося цього ж року. Наглядав за ним ректор єзуїтів отець Дьєрдь Добронокі. Усі необхідні матеріали надавав патрон. Ліс, шиндлі привозили з околиць, вапно випалювали в Перечині та Ракові (село Перечинського району), залізо та інструменти забезпечував префект місцевої фабрики. Ковадлі У 1644 р. уже майже готові будівлі пошкодив трансільванський воєвода Дьєрдь (І) Ракоці. У 1645 р. Янош Другет помер, але його дружина, владна Анна Якушич, завершила будівництво і на початку 1646 р. колегія була вже готова.
Весь комплекс включав власне колегію, школу і церкву. Спочатку збудували колегію і школу, церкву – дещо пізніше. Бона була невелика, з однією вежею, посвячена Воздвиженню Чесного Хреста. Після того як у 1728 р. католицька церква міста, що знаходилася у замку, згоріла, єзуїти вирішили розширити власну колегіальну церкву. Протягом 1732-1740 рр. був споруджений у пізньобароковому стилі новий єзуїтський костьол. У листопаді 1773 р. папа Климент XIV розпустив орден єзуїтів і вони покинули Ужгород. Наступного року, під час пасхальних свят, пожежа, а потім буревій пошкодили колегію і церкву. Нарешті, у 1775 р. церкву передали Мукачівській греко-католицькій єпархії. За пропозицією двірцевого архітектора Ф. Гіллебранда її перетворили на кафедральний собор. Перебудова й пристосування до потреб греко-католицького обряду тривали кілька років і були завершені у 1779 р. Церкву оздобили красивим іконостасом, лавицями, місцями для каноніків (зліва і справа перед вівтарем) та єпископа (справа). Марія Терезія подарувала єпископу Андрію Бачинському дорогий церковний одяг, церковні предмети, серед яких і дороге обладнання для єпископського екіпажу. Урочисте освячення Хрестовоздвиженського соборного храму відбулося на день іменин цісарівни Марії Терезії 15 жовтня 1780 р. єпископом А. Бачинським, який з цього часу на постійно замешкав у своїй резиденції.
Ґрунтовне оновлення внутрішнього інтер’єру храму здійснив у 1858 р. єпископ Василь Попович, який був одним із двох церковних ієрархів, котрих цісар за підтримку революції 1848-1849 рр. суспендував (1849-1850). На стіни були нанесені мармурові арабески, оновлено іконостас, розмальовано стіни. Велику роль в оновленні церкви відіграв єпархіальний художник Фердінанд Відра, перший учитель відомого закарпатського художника Ігнатія Рошковича (1854-1915).
Радикальні зовнішні зміни собору, які надали йому сучасного вигляду, були здійснені за часів єпископа Івана Пастелія. На засіданні консисторії Мукачівської єпархії 9 квітня 1876 р. прийнято рішення про докладне оновлення храму. Архітектурне вирішення у новокласичному стилі з добудовою перед входом чудового портика з чотирма корінфськими колонами розробив архітектор Ласло Фабрі. Роботи були завершені 1877 р., а наступного року на одній з веж встановили годинник.
У 1939 р. плафон собору прикрасив монументальним розписом Воздвиження Чесного Хреста художник Йосип Бокшай, який 1942 р. виготовив і кольорові вітражі на вікні у секрестії.
Після Другої світової війни, коли почалися переслідування греко-католицької Церкви, Хрестовоздвиженський собор радянська влада насильно відібрала від греко-католиків і передала (у лютому 1949 р.) православним. У 1989 р. Мукачівську греко-католицьку єпархію було легалізовано, але повернення храму відбулося тільки після кількарічної впертої боротьби 10 жовтня 1991 року (урочисте перебрання сталося 7 січня 1992 р.).
Серед церковних приналежностей храму згадують священицьку мантію, орнаментовану шпаками, яку ще в XVII ст. подарували єзуїтам Другети; срібні підсвічники з часів Марії Терезії, цінні ікони тощо.
У підземеллях собору знаходиться крипта. Тут, починаючи із заснування єзуїтського костьолу, хоронили заможних католиків. Пізніше кафедральний храм став місцем поховання мукачівських владик, зокрема Андрія Бачинського, Олексія Повчія, Василя Поповича. Останнім мукачівським єпископом, кого поховали тут, був Теодор Ромжа, якого папа Іоан Павло II у 2001 р. під час відвідин України проголосив Блаженним. Теодор Ромжа народився 14 квітня 1911 р. у селищі Великий Бичків (Тячівського району) як дев’ята дитина місцевого залізничника. Вирішив стати місійним священиком. Навчання продовжив у Римі. У 1936 р. його висвятили на священика, а в 1939 р. призначили духовним наставником – спірітуалом – Ужгородської семінарії. Коли після несподіваної смерті єпископа Олександра Стойки (1890-1943) й наближення лінії фронту до Карпат ситуація у краї загострилася, новим мукачівським єпископом було призначено 33-річного Теодора Ромжу, який таким чином став наймолодшим греко-католицьким єпископом. Усього за місяць до приходу радянських військ, 24 вересня 1944 р., у катедральному соборі відбулася урочиста церемонія посвячення. А далі настали тяжкі часи боротьби за віру, за греко-католицьку Церкву проти однієї з найбрутальніших тоталітарних систем світу – радянської. Після того як у 1946 р. була ліквідована греко-католицька Церква в Галичині, Мукачівська єпархія залишилася єдиною діючою греко-католицькою Церквою в Радянському Союзі. Проте тиск на Т. Ромжу з боку органів влади посилювався: його змушували перейти до православ’я. Та марно. Ромжа залишився вірним своїй Церкві. Тоді було вирішено фізично знищити владику. Перша спроба замаху на єпископа сталася 28 жовтня 1947 р. на дорозі між селами Лоховом та Іванівці (тут сьогодні стоїть пам’ятний знак) поблизу Мукачева, де на фіакр єпископа наїхав студебеккер, а потім нападники хотіли ще добити потерпілих власноруч. Проте цей замах Ромжа пережив. Після цього один з керівників Радянського Союзу Микита Хрущов (1894-1971) за погодженням з Йосипом Сталіним (1879-1953) наказав провести новий замах, яким керували професіонали з центральних органів НКБД. У Мукачівській міській лікарні 31 жовтня1947 р. близько півночі одна із “медсестер” вбила Теодора Ромжу отрутою кураре. Похорони єпископа-мученика відбулися 4 листопада у кафедральному соборі в присутності великої кількості вірників.
Уже в 60-х роках XX ст. було порушено питання про проголошення єпископа Теодора Ромжі Блаженним. Воно набуло особливої актуальності у 1996 р. після святкування 300-річчя Ужгородської церковної унії. Спеціальна комісія відшукала й ідентифікувала тлінні останки владики-мученика у крипті кафедрального храму, а на фасаді церкви, над центральним входом, у суто візантійському стилі, із кольорової мозаїки були виготовлені зображення Ісуса Христа Пантократора, Пресвятої Діви Марії та Блаженного Теодора Ромжі (автор о. Василь Пушкаш). Урочисте відкриття відбулося у травні 2001 р. після офіційного проголошення мукачівського єпископа блаженним. 28 червня 2003 року святі мощі Теодора Ромжі, після кількарічного перебування за кордоном, повернулися у катедральний собор.
