Із щоденника Сергія Федаки… Красний брід
Словацьке село Красний Брід лежить за годину їзди від Малого Березного. Село маленьке – чотири сотні мешканців, але знане за сотні кілометрів завдяки своєму монастирю. Минулої неділі, через тиждень після Зішестя Святого Духа, там відбувся традиційний церковний відпуст, на який з’їхалося близько тисячі чоловік з усієї Пряшівської єпархії. Були люди усіх вікових категорій, чимало сімейних пар із дітьми. Уся галявина перед тамтешнім монастирем була заставлена машинами і автобусами. На свято було запрошено і владику сусідньої Мукачівської єпархії Мілана Шашіка. Приїхали також отець Мар’ян зі Сторожниці, ужгородські семінаристи, парохи з різних сіл Пряшівщини. Десяток священиків у святкових зелених шатах на чолі з єпископом провели двогодинну літургію біля мурів зруйнованої монастирської церкви. Обитель засновано ще на зламі XIV-XV ст. За народними переказами, це зробив князь Федір Корятович.
Згодом навколо обителі виросло село. Перша згадка про нього дійшла з 1557 р. Спершу монастир був дерев’яним, кілька разів монастир знищували. 1603 р. його спалив один з графів Другетів, але після того потрапив в аварію і за порадою лікарів мусив відновити обитель. 1706-1708 р. монастир потерпів під час чергової війни і пару десятиліть не діяв. 1729 р. його відновив вже у камені єпископ Геннадій Бізанцій. Монахи збудували велику церкву, яку освятив 1752 р. єпископ Михайло Ольшавський. До храму уміщено старовинну ікону Божої Матері, яку 1769 р. реставрував галицький монах-іконописець Михайло Сплавинський.
Саме до неї ще з XVI ст. почалися паломництва, які з середини XVIII ст. переросли у традиційні відпусти, на них з року в рік приходили тисячі людей. Після створення Пряшівської єпархії монастир ста головним її відпусковим місцем. Саме тут 17 червня 1821 р. був рукоположений перший пряшівський єпископ Григорій Маркович, якого висвятив мукачівський владика Олександр Повч. 1761 р. збоку від церкви споруджено окрему каплицю, яка збереглася досі. 1915 р. російські війська перетворили церковну вежу на свій спостережний пункт. Австрійська артилерія розбомбила храм, після чого він стоїть у руїнах понині. Монастир мав велику бібліотеку. Сюди пожертвував своє книжкове зібрання О.Духнович.
У бібліотеці було аж три примірники Острозької Біблії, видані в Острозі твори Василія Великого 1595 р. та інші раритети. Частина цих книг згодом потрапила до Ужгорода, частина – до Пряшева, чимало було розкрадено. 1950 р. греко-католицьку церкву на Пряшівщині ліквідовано, наступного року єпископа Павла Гойдича кинуто до тюрми, де він і помер через девять літ. Під час ліквідації монастиря протоігумен заховав старовинну ікону в хаті одного старенького священика. Тільки після “Празької весни” 1968 р. гоніння ослабли, ікону вийняли зі сховку. 1972 р. її реставрував академічний митець Микола Йордан, виготовивши одночасно і її точну копію.
Тільки 1989 р. відновив свою діяльність на Пряшівщині василіанський орден, почалося відродження монастиря. Першим завданням нового протоігмуена о. Маріана Поташа стало відновлення традиційних відпустів, що і відбулося вже наступного року. 1997 р. збудовано новий монастирський корпус, розписаний синіми і жовтими барвами. У коридорах корпусу – численні зображення василіанських монастирів України, Словаччини, Угорщини.
Перед келіями збудовано нову церкву. До старої каплиці повернуто чудодійну ікону. Повернув монастир і свої земельні наділи. Нинішній настоятель каже, що землю здають в оренду, бо власних рук для обробки бракує. Монастир ніколи не був великим: 1844 р. там було вісім братів, 1903 – троє, зараз – четверо. Стара же церква і досі в руїнах, хоча останніми роками їх розчистили і законсервували, вежу зміцнили металевими скріпами, аби не розвалювалася. В принципі, храм може бути відбудований, стіни збереглися майже на повну висоту, відсутнє тільки склепіння.
Проте відбудова потребуватиме значних коштів, яких поки немає. Щось подібне довелося бачити на Яворівському полігоні, де колишня церква використовувалася артилеристами як навчальна мішень. Обидва храми, розділені кількома сотнями кілометрів, є символами нашої трагічної церковної історії і водночас незнищенності людського духу, його здатності до воскресіння.
Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”