«Інфекція каналізацій»,або Чому «нікому то не треба»…?
Літо у розпалі. Та, на жаль, літній сезон асоціюється у нас не тільки з приємними думками про відпустки й відпочинок. За останні роки в Україні закріпилася погана «літня» тенденція – масові отруєння та велике різноманіття небезпечних інфекційних захворювань. І така ситуація повторюється з року в рік. У чому її причина – чому часто відпочинок перетворюється на боротьбу з інфекціями?
Куди дивляться органи, що відповідають за дотримання санітарних норм? І чому часто влада не повідомляє населенню про реальний стан справ? Про епідеміологічну ситуацію в Ужгороді ми поговорили з провідним лікарем-інфекціоністом краю, завідувачем курсу інфекційних хвороб УжНУ при Обласній інфекційній лікарні, кандидатом медичних наук, доцентом Сергієм Михайловичем Туряницею
Джерело інфекцій – аварійні водопроводи
За офіційними даними за перше півріччя 2011 року держсанепідслужба України проводить постійний лабораторний контроль за якістю питної води у місцях водозаборів, на водопровідних спорудах і мережах централізованого господарсько-питного водопостачання з вживанням відповідних заходів у разі виявлення порушень. Це – статистика, яка потрібна чиновникам здебільшого «для галочки». Результати таких перевірок завжди заспокійливо-однакові – водопроводи і вода з них повністю відповідають критеріям якості. Та екологи б’ють на сполох, адже ситуація з питною водою в Україні критична. А вживання водопровідної води небезпечне для здоров’я: вона не годиться для господарсько-питного забезпечення людей, хоч і обробляється хлором. Вибір є – захворіти чи померти від спраги.
Проблема в тому, що навіть якщо подати у водопровід джерельно-чисту воду, то з наших кранів така не потече – системи водопостачання давно вже не придатні до використання. А подача води за графіком взагалі неприйнятна.
– Сергію Михайловичу, цього року у рейтингу масових харчових отруєнь лідирує Севастополь, Львів. А яка епідеміологічна ситуація наразі в Ужгороді?
– В Україні нерідко стаються масові отруєння, особливо в літню пору. Санепідеміологічна служба не виконує своїх прямих функцій і зобов’язань. В забезпеченні дитячих закладів оздоровлення деякі керівники халатно ставляться до своєї роботи, а економія до добра не призводить: навіщо купувати прострочені продукти, ризикувати здоров’ям дітей…? Та в Ужгороді зараз, слава Богу, все більш-менш спокійно. З серйозними масовими харчовими токсикоінфекціями в останні два роки ми не стикалися. І це радує. А взагалі ситуація цього літа типова. Серед інфекційних захворювань, які найбільше поширені зараз на Закарпатті, я б виділив гострі кишкові захворювання, такі як вірусний гепатит А, сальмонельоз, гострі гастроентерити та ентероколіти, невизначеної етіології дизентерію, харчові токсикоінфекції тощо. Це так звані «хвороби брудних рук». Влітку також багато діток страждають від вірусних простудних захворювань. Надзвичайно поширений зараз вірусний гепатит А. В Ужгороді захворюваність на цю інфекцію у 14 разів вища за рівень середньостатистичного показника по Україні. Пояснюється це водопостачанням. В Ужгороді воно просто кримінальне, адже давати воду по годинах – це неприпустимо, до того ж в спеку. Але також я боюся розповсюдження ешеріхіозу Е-колі – інфекції, яка нещодавно вразила Європу – вона лютує у Німеччині.
– Є інформація про те, що Е-колі не піддається лікуванню і вчені не стикалися з нею раніше.
– Е-колі виліковується. Так, ця інфекція антибіотикорезистентна, тобто погано контролюється антибіотиками. Є п’ять різних груп цього захворювання, можливо, раніше наші вчені не стикалися саме з таким його поширеним варіантом. Даний штам, що спалахнув, викликає уремію, тобто гостру ниркову недостатність, а також сильно вражає слизову оболонку кишківника і викликає кровотечу. Сто людей в Німеччині, котрі вже перехворіли, чекають на пересадку нирки. Часто ешерехії Е-колі використовується для гібридизації, для різних бактеріологічних досліджень.
– Ви хочете сказати, що ця важка інфекція могла виникнути в результаті якихось експериментів вчених?
– Я не знаю. Та, можливо, щось вийшло з-під контролю, можливо, вчені-мікробіологи щось намагалися дослідити і дійсно робили якісь експерименти. Нам про це буде важко дізнатися. Думаю, інформація такого плану буде секретною. Та в результаті досліджень вчені отримали бактеріологічну зброю.
– Є те, що вже не зміниш, та дечому ще можна запобігти. Як уникнути розповсюдження інфекційних захворювань?
– Я б виділив два основні джерела поширення інфекційних хвороб – це застаріла система каналізації у містах, а отже і стан питної води, і невиконання повного календаря вакцинації новонароджених і дітей. Це в першу чергу. Також люди повинні дотримуватися хоча б елементарних правил особистої гігієни. Бережіть себе – не зловживайте алкоголем, не паліть, адже найбільш поширений зараз рак легенів. Я б порадив людям обов’язково робити своїм дітям щеплення, хоча б від основних захворювань. Варто було б через засоби масової інформації постійно проводити санітарно-освітню й роз’яснювальну роботу серед населення з питань профілактики гострих кишкових інфекційних хвороб, харчових токсикоінфекцій, трансмісивних інфекцій, джерелом яких є кліщі, необхідності дотримання правил особистої гігієни. Продаж молочних продуктів «з тротуару» теж вносить свій «вклад» в поширення гострих кишкових інфекцій. І, звичайно ж, потрібно зайнятися водопровідними мережами. Це б мало стати пріоритетним завданням міської влади.
– Що ви думаєте про спалах холери в Україні?
– Скажу вам свою особисту думку. Штами збудника холерного вібріону неодноразово знаходили у водоймах українських річок. Звичайно ж – така інформація замовчується. Наприклад, у 1977-78 роках був великий спалах холери. Це тому, що річка Буг впадає в Азовське море, а на берегах Бугу є багато підприємств, вода – майже кип’яток, вона нічим не знезаражується, не фільтрується. Холерний вібріон є галофілом, тобто він не боїться соленої води. Для людей, особливо влітку, коли всі відпочивають, це дуже небезпечно. Але повідомляється, що держсанепідслужба України постійно контролює якість морської та річкової води в районах відпочинку. Висновок завжди один і той самий – за останні роки спалахів холери в Україні не зареєстровано.
– Чи готові на Закарпатті до боротьби з холерою?
– При перших відомостях про випадки холери в Маріуполі у нашій інфекційній лікарні міська й обласна епідеміологічні служби провели чимало навчань, зреагували миттєво, тобто в Ужгороді готові до того, якщо станеться непередбачувана ситуація. Я хочу також підкреслити активність нашого головного санітарного лікаря Марковича В.П.
Вакцинація: «за» і «проти»
Календарі щеплень порушені. Міністерство охорони здоров’я заявило, що зараз в Україні практично немає вакцин для проведення щеплень дітям у зв’язку з тим, що графік їх закупівлі було порушено. А що робити із такими дітьми? Щеплення, за словами спеціалістів, – важлива передумова контролю керованих дитячих інфекцій. З 1997 року в Україні почали виступати проти цієї процедури. Тепер – думки поділилися надвоє.
– Сергію Михайловичу, що ви думаєте про вакцинацію?
– Я, як інфекціоніст з 45-річним стажем, ніколи не втавився із сумнівом до необхідності вакцинації. Звичайно, робити чи не робити щеплення має визначити лікар і, якщо є якісь протипоказання, його робити не можна. Наприклад, вагітну ніхто вакцинувати не буде або дитину, яка народилася з ДЦП, родовою травмою чи спадковою хворобою. Але всі інші мають бути провакциновані. Та людей зараз, на жаль, вводять в оману стосовно шкідливості вакцинації чи кількох летальних випадків, спровокованих нею. І результати такої «роз’яснювальної» роботи вже є – головний лікар санепідемстанції каже, що за останній рік шість тисяч молодих мам відмовилося від вакцинації новонароджених дітей. Щеплення потрібно для того, аби давати протидіючі реакції, виробляти захисну відповідь. Наприклад, у 1996 році провели повну вакцинацію населення до 60 років проти дифтерії і зупинили її. Тоді вакцину нам поставляли Сполучені Штати Америки. Я багато подорожую і можу сказати, що і в Європі, і в США люди стоять у черзі, щоб пройти вакцинацію, наприклад, від сезонного грипу.
– Часто йде мова про те, що Україна закуповує дешеві, неякісні вакцини або що їх взагалі немає…
– Держава повинна забезпечити захист людей від 10-12 головних керованих інфекцій. Дитина народжується і вже в пологовому будинку має отримати щеплення від гепатиту В і БЦЖ. Вакцини дійсно поставляються погано по всій території країни. Нещодавно до нас на нараду приїжджав головний педіатр України, котрий заявив, що в бюджеті не знайшлося 300 млн. грн. на закупівлю вакцин. Я теж спочатку думав, що у нас єдине джерело постачання вакцин – це Росія, Індія й Пакистан. Але потім я потрапив на Всесвітній з’їзд інфекціоністів, де побачив величезні стенди з різноманітними вакцинами. Купити можна будь-яку з них, причому в європейських країнах – Франції, Швеції чи Швейцарії. Вони виробляють всі вакцини, просто потрібно замовити її заздалегідь. До цього питання потрібно ставитися серйозно, адже для транспортування вакцин треба мати спеціальні машини, обладнання, холодильники, щоб утримувати нульову температуру. Європейські країни гарантують всі умови, а ми чомусь веземо вакцину з Індії, хоча доставка – річ надзвичайно складна. В Україні уряд просто не передбачає грошей на процедуру вакцинації, ситуація – неприпустима. Чому так відбувається? Невідомо.
– Вакцинація в Україні безкоштовна?
– Безкоштовна…, але хто може собі її дозволити? Країна парадоксів. Деякі вакцини коштують по 400 грн. Іноді батьки, які мають змогу, їдуть за кордон і купують потрібний для дитини препарат. Адже є обов’язкові щеплення, які необхідно провести у перші місяці, а в українських медичних кабінетах вакцинації їх нема.
Кращі епідеміологи світу – українці
Обласна інфекційна лікарня (ОІЛ) надає амбулаторну і стаціонарну допомогу інфекційним хворим Закарпатської області, вона є клінічною базою курсу інфекційних хвороб та курсу дитячих інфекційних хвороб медичного факультету Ужгородського національного університету, а також є консультативно-методичним центром інфекційної служби області. Такого вигляду, в якому лікарня є зараз, вона набула після реконструкції у 2004 році. Парадоксально, та пришвидшити ремонт, якого так потребувала будівля і який так блокувався попередньою владою, допоміг саме складний інфекційний випадок – до лікарні доставили хлопця з атиповою пневмонією «Сарс», котру він підхопив у Китаї. Хворого з часом поставили на ноги, а наша область має сучасну інфекційну клініку. Також на покращення епідситуації в краї великий вплив мало би будівництво заводу з утилізації сміття.
– Сергію Михайловичу, як зараз функціонує ОІЛ?
– Вважається, що датою створення оновленої ОІЛ є 1 січня 2004 року. Вона діє на базі інфекційних відділень у складі 3-х відділень: приймального, інфекційного відділення для дорослих та дитячого інфекційного відділення. Нам поталанило – головним лікарем нашої лікарні є досвідчений організатор Поляк М. І. Реконструкцію у 2004 році ініціювали, вірніше довго намагалися це зробити, я і мій колега – доцент Кравченко І.А. Але це вдалося аж тоді, коли настала ситуація: «не було б щастя, та нещастя помогло». Зараз для ізоляції хворих і їх лікування ми маємо 100 ліжок: 40 дитячих і 60 для дорослих. За останні два роки ми прийняли більше як п’ять тисяч хворих. Загалом, у найскладніші епідеміологічні періоди, ми могли приймати більше хворих. Але є такі випадки, коли в палаті може перебувати лише один хворий. Основна мета ОІЛ – це ізоляція, діагностика й лікування інфекційних хвороб.
– Скільки років ви працюєте в обласній «інфекційці»?
– Усе моє життя пов’язане з цією будівлею. Я отримав диплом у 1962 році, тож стаж у мене чималий. П’ять років я працював у Замбії, тоді вона ще називалася Північна Родезія. Цю країну англійці довго не пропагували, тому що там були стратегічні розробки міді. Саме там я «познайомився» з тропічними хворобами, вивчив англійську мову. Курсом інфекційних хвороб завідую з 1987 року. Також я відповідаю за навчальний процес з інфекційних хвороб на медичному і стоматологічному факультетах, на моєму контролі студенти післядипломного факультету, сімейні лікарі, спеціалісти, які обрали напрям «лікар-інфекціоніст». Це по-перше, а по-друге – я відповідаю за якість лікувально-діагностичного процесу, як кафедральний університетський працівник. Головний лікар відповідає за організацію лікувально-діагностичного процесу, за адміністративно-господарську сторону і забезпечення лікувальними, діагностичними засобами.
– Крім всього вищезгаданого, ви ще й читаєте лекції для студентів, причому не тільки в Україні.
– Я – кандидат медичних наук, доцент. Веду лекції у студентів медичного факультету. А також мене запрошували читати лекції в інші університети за кордоном, зокрема в США. Я – член Всесвітньої асоціації інфекціоністів. Ви знаєте, всі кращі світові вчені-епідеміологи – українці. Епідеміологія як наука починалася саме тут, на Україні. Такі імена, як Заболотний Д.К., Громашевський Л.В. багато значать. А от хорошого підручника з епідеміології для студентів у нас немає. Я вже 20 років прошу ректорат, щоб купили достатню кількість підручників для студентів медичного факультету, адже якісна література – це головне, щоб організувати достойний процес навчання майбутніх лікарів. Наприклад, я керуюся не тільки нашими, але й американськими, англійськими, німецькими «Протоколами» лікування інфекційних хвороб. Студентам потрібна інформація на їхньому рівні. Але я вчу їх виходити з того, що є, і працювати, як працюють спеціалісти у світі. Ще ніхто не став лікарем з інформації, яку можна отримати в Інтернеті, медицина – наука прикладна.
– Як ви взагалі можете оцінити підготовку медиків у Закарпатті?
– Вона абсолютно достойна. Багато наших випускників працюють лікарями в Угорщині. Ми маємо талановитих лікарів, але всі вони шукають кращої долі. Тут випливає ще одна проблема – малі зарплати. Навіть у Нігерії медики отримують більше, ніж в Україні. Лікар за годину своєї роботи мав би отримувати достойнішу платню.
– У вас є кілька власних наукових праць і винахід. З чим він пов’язаний?
– На даному етапі у мене є близько 70 друкованих праць. Одне з останніх досліджень проведене у 2010 році і присвячене «Особливостям перебігу грипу А1H1 2009 – 2010 років у дітей, дорослих, вагітних».
– Ви, як керівник, на чому робите акценти?
– Знаєте, я про це не думаю. Я майже живу у цій будівлі, намагаюся нічого не пропускати, все робити вчасно. Щодня зранку у нас «п’ятихвилинка», консиліуми, потім обхід, амбулаторні пацієнти, ну а потім головне – студенти. Весь свій час я присвячую роботі. Добре, що сім’я мене розуміє, видно, вони вже звикли до мого графіка. Я ставлюся до всього так: якщо я завідувач і мені університет дав цей контракт, то я маю перший прийти і останній піти, перевіривши все. У 2004 році, після прийому відділення, мене рекомендували на присвоєння звання «Заслужений лікар» за проявлену ініціативу, та мене кинули на тортури – я мав пройти голосування колективу медичного факультету, ради університету… А звання я й досі не отримав. Та я не ображаюся, ставлюся до таких моментів по-філософськи.
Лілія МАТІЦО, “НЕДІЛЯ”
