Закарпатець допоміг розшифрувати геном папуги
У науковому світі – відкриття. Нещодавно команді вчених з університету в Пуерто-Рико вдалося розшифрувати геном найрідкіснішого у світі виду дикого папуги («пуерто-рико амазон»). Утім, українці навряд чи й дізналися б про це, якби не цікавий факт – керував вченими українець (більше того – закарпатець), професор Тарас Олексик.
Пане Тарасе, ще в 2003 році, якщо не помиляюся, вчені розшифрували геном людини. Але до цих пір він викликає безліч питань. Скажіть, Ваше відкриття якимось чином зможе наблизити нас до розгадки? Воно має вплив на подальшу долю людства загалом?
Справді, геном людини прочитано ще 8 років тому, а от для того, щоб зрозуміти його, потрібне не одне десятиліття. В той же час розшифрування геному, наприклад, папуги, це щось на кшталт Розетського каменю (гранітна плита з вибитими на ній трьома ідентичними за змістом текстами, але трьома різними мовами. – Авт.): через співставлення послідовності ДНК геномів різних видів ми намагаємося зрозуміти смисл написаного. Тому тільки через глибоке пізнання генетичного різноманіття життя зможемо зрозуміти смисл геному людини. Тут хочу підкреслити і важливість питань охорони природи, збереження видів. Адже коли зникає вид, пропадає в першу чергу інформація, яка містить ключ до розуміння людини, її генетичної програми, біологічного й екологічного потенціалу.
Що ж до моїх досліджень, то я працюю з геномами людини, приматів (шимпанзе, горили, орангутанга, макаки) і папуг. Ми вивчаємо ризницю між геномами, а відтак – що вона означає для еволюції видів. Особливе значення розшифрування послідовності геному папуги в тому, що це дозволить нам дізнатися, які гени важливі для виживання цього виду в унікальних природних умовах острова. Адже цей папуга – зникає, у світі його нараховують не більше 300 особин і майже всі вони живуть у неволі. Тому наші дослідження можуть допомогти відновленню виду.
А чому власне геном папуги? Бо цей вид – символ Пуерто-Рико?
Ідея геному папуги прийшла в минулому році, коли я зрозумів, що ціни на секвенування (визначення послідовності ДНК, – Авт.) почали стрімко падати. У той час це б коштувало біля 95 тисяч доларів. Тоді я звернувся за допомогою до організації під назвою “10 тисяч геномів” – це міжнародний консорціум, який має на меті секвенування всіх видів хребетних тварин за 10 років. Я надіслав пропозицію, але не зміг переконати їх дати мені кошти в цьому році – там на черзі були інші види папуг, зокрема з Нової Зеландії. Тому вирішив зробити цей проект сам. Оскільки написання будь-якого гранту займає майже рік, я вирішив не гаяти часу і звернувся безпосередньо до пуерто-риканців.
Мені допомагало багато студентів, ми організували виставку, на якій продавали картини французької художниці Одрі Гібле – сестри мого студента. Безперечно, допоміг і той факт, що папуга є символом Пуерто-Рико. Тож чимало людей прийшло і дало нам свої гроші. Всі дуже переживали, аби проект реалізувався, щоб саме їхня країна отримала перший в історії науки геном папуги. Хтось приніс 5 доларів, хтось – 10. Так до кінця виставки ми зібрали дві з половиною тисячі. Втім, я сподівався на суму в 4 рази більшу, тому подумав, що справу втрачено. Тим не менше за кілька тижнів я зустрів представника однієї корейської компанії, який пообіцяв допомогти з проектом. Зрештою мені надали техніку і не взяли за це грошей. Так уже через 2 місяці у нас уже був весь геном – не тільки найперший, але і найдешевший в історії.
Якимось чином відзначили у країні Ваше досягнення?
Мій найбільший успіх у тому, що моя родина і мій батько дізналися про дослідження не від мене, а з газет. Я завжди хотів, щоб так сталося. На жаль, моя мама залишила нас минулого року. Вона була б дуже щаслива…
Пане Тарасе, а як Ви взагалі опинилися в Пуерто-Рико?
О, це довга історія. Я залишив Україну в 1993 році, бо була можливість вчитися в США. Там мене прийняли по магістерській програмі з біології в університет в Огайо. Потім я вивчав екологію, генетику і токсикологію в університеті Джорджії. Там же отримав звання доктора філософії. Моя дисертація була присвячена генетичним наслідкам Чорнобильської катастрофи, і кожне літо я проводив за ловлею мишей у найбільш радіоактивних місцях зони, а взимку аналізував дані в лабораторії. Багато студентів і аспірантів з Ужгородського університету працювали разом зі мною, і принаймні один із них продовжив навчання в США і захистив кандидатську. Потім була робота в Національному Iнституті Раку в Вашингтоні. Саме там я почав співпрацювати з провідними вченими світу в новій сфері науки про геноми. Я багато чому навчився і коли прийшов час спробувати щось самостійно вирішив поїхати в Пуерто-Рико.
Але чому саме туди?
Кожен вчений мріє про свою експедицію. Я хотів поїхати туди, де можна було б зробити внесок як для науки, так і для людей. Важливим фактором було й те, що в університеті Пуерто-Рико мені запропонували 200 тисяч доларів для нової лабораторії. Це не дуже багато для сучасної науки, фахівцю з геномів зазвичай пропонують удвічі більше (і це мінімум), але я завжди був зацікавлений у країнах Карибського басейну і Південної Америки, навіть сам вивчив іспанську. Так що вирішив поїхати саме туди, а решту пропозицій відкинув.
І як Вам зараз живеться на острові?
Пуерто-Рико – чудове місце. Його ще називають Зачарованим островом, бо тут літо не закінчується ніколи. Це край зелених гір, багатомильних пляжів, коралових рифів і чудових людей. Ви знаєте, є багато спільного між нашими народами, і може саме тому я їх дуже добре розумію. От як приїдете, побачите самі.
Дуже суттєво відрізняються наші умови від пуерто-риканських? Адже наукову діяльність там однозначно краще підтримують.
Існує фундаментальна ріниця між США та Україною. Мені здаеться, що більшість українців вважає, що наука фінансується тільки урядом, а університет, як правило, це лише навчальний заклад. У США є багато урядових джерел підтримки науки. Є також багато приватних донорів (Говард Хьюз, Гейтс, Рокфеллер, Карнегі). Вчені звертаються до них по кошти, а університет отримує частину на поточні витрати (забезпечення організаційної структури, лабораторної інфраструктури, води, електрики, двірників, обслуговування тощо). Згідно з цією системою, університети намагаються найняти ефективних дослідників, адже це означатиме, що виш отримає додаткові кошти.
У цьому сенсі Пуерто-Рико знаходиться десь між Україною та Сполученими Штатами: тут як і раніше зосереджені більше на навчанні, ніж на дослідженнях. Але часи змінюються. Зараз я викладаю генетику, геноміку та суміжні дисципліни, але в мене також є лабораторія з 25 студентів та двох великих грантів від Національного Наукового Фонду, щоб продовжувати дослідження з генетики людини і порівняльної геноміки.
Пане Тарасе, а звідки у Вас узагалі взялося таке захоплення біологією?
Я – біолог головним чином завдяки моїй мамі, Сидор Ользі Станiславівні. Вона працювала на біологічному факультеті Ужгородського університету. Я практично виріс на кафедрі ботаніки. Коли я був маленьким, студенти під час літньої польової практики носили мене на спині. Вже у п’ятому класі я знав латинські назви рослин і тварин Закарпаття.
Моя мама була не тільки моїм найкращим вчителем біології, але й прикладом вченого, захопленого екологією та еволюцією. До всього, що я нині роблю, вона доторкнулася.
А взагалі за Закарпаттям не сумуєте? Часто додому навідуєтеся?
Звичайно. Я намагаюся бути там стільки, скільки можу. Мій тато дотепер викладає – в Закарпатському державному університеті. Моя сестра Ольга – лікар в обласній лікарні, вона також є кандидатом наук. Вона з сім’єю і сьогодні живе в будинку мого дитинства в Ужгороді, а її діти, Арсен і Злата, ходили в ту ж школу, що і я. Вони приїжджали до мене в Пуерто-Рико минулого року.
У мене взагалі дуже велика сім’я – по всьому Закарпаттю – в Ужгороді, Мукачеві, Доробратові…
Пуерто-Рико вже став другою батьківщиною?
Моя батьківщина – Україна. Де б я не жив. Я вважаю себе патріотом – свого міста, Закарпаття, всієї держави. Важко подорожувати по світу без коріння. Адже саме воно робить нас сильними, допомагає вижити за будь-яких умов.
Але при цьому в Україні навряд чи вдалося б досягнути подібних результатів, як вважаєте?
Головне, що я намагаюся донести до моїх студентів, так це те, що якщо є бажання – все можливо. Так, наука сьогодні коштує дорого. Для того, щоб зробити повний геномий проект в Україні, потрібна оснащена лабораторія, а це не менше мільйона доларів. Але дослідження геному дає багато переваг людям. При цьому підвищує престиж країни не менше, ніж збірна з футболу. Можливо, якщо український уряд і не має коштів на науку про геноми, то ці гроші напевне вже є у інших громадян або компаній. Зараз я і сам шукаю можливість повернутися додому і розвивати науку там. І вірю, що це можна зробити. Просто ще не бачу зацікавленості у таких проектах. Поки що.
Пане Тарасе, а ще якихось нових відкриттів нам можна від Вас чекати?
Обовязково, відкриття будуть. І не за горами. Задумок багато, але говорити про деякі з них ще зарано.
P.S. Поки готувалося це інтрев’ю Тарас Олексик зробив ще одне відкриття – йому вперше в історії вдалося зібрати заново геном древнього племені Таїнос – племені, яке зустрічало Колумба в 1492, коли він відкривав Америку.