Закарпатські бокораші не лише ліс сплавляли, а й бали справляли
Узятися за перо нас спонукала, на перший погляд, глибоко призабута, але все ще жива в пам’яті верховинців дата: минуло рівно півстоліття з того часу, як рікою Тереблею (однією з правих приток Тиси) були сплавлені останні плоти-бокори.
Мало залишилося тих сміливих і мужніх, із залізним здоров’ям і неймовірною витривалістю людей, котрі можуть поділитися з теперішнім поколінням спогадами про ту унікальну й безцінну протягом століть спеціальність, яка органічно поєднувала в собі важку роботу в лісі й безстрашний труд на воді.
А от 76-річний житель села Синевир Григорій Кость — і свідок, і безпосередній учасник того видовищного явища у Верховинському краї, що стало вже історією буття горян, хоча викликало і тоді, й зараз великий подив і захоплювало дух у всіх, хто спостерігав за ним на березі бистрої карпатської ріки. Великі поети й художники присвячували лицарям-бокорашам поеми й картини.
…Заготовлений і складований протягом осені й зими, а також свіжозрубаний ліс у довгих хлистах зв’язували просто на воді у великі плоти, що складалися в довжину з кількох частин, — і з далеких гір бокораші з ранньої весни до настання морозів сплавляли його ріками, на яких були збудовані спеціальні гаті-греблі, в долини на лісопереробні заводи або до прокладених там залізниць. А часто — аж до Тиси, а нею й до Дунаю. Легенди й деякі історики стверджують, що карпатську смереку, зрубану відповідної пори, водним шляхом транспортували аж у порти Чорного моря!.. Вона користувалася великим попитом у греків-корабелів.
Лісосплав уже не побачити і не повернути в нинішню реальність.
Минулося.
Таки назавжди.
На згадку залишився лише поруйнований повенями Музей лісу і сплаву на Чорній ріці між селами Синевир і Синевирська Поляна.
Бокорашем міг стати лише дужий і сміливий
…Картина — просто казкова, як у тій старій співанці: на краю берега Тереблі — сріблястої бистрої річки, якою замолоду йому довелося вести бокори, сміливо борознячи швидкоплинне голубе русло, — затишно стоїть добротна дерев’яна хата колишнього плотогона, а тепер — пенсіонера діда Гриця. Є в цьому якийсь символ, що безперестанно нагадує дідові його відважну молодість.
Застали господаря вдома. Відпочивав. І не тому, що не було діла на обійсті або не бажалося чимось зайнятися — здоров’я не дозволяло: без палиці крок не може ступити. Права нога нестерпно болить і вдень, і вночі уже п’ять років. Ніщо не допомагає. Про причини появи недуги міркує по-різному: можливо, протяги далися взнаки, а ще, не виключено, наздоганяє застуда ніг, бо коли-коли, а під час лісосплаву не лише одні ноги були в крижаній воді… Що не кажи, а важка то була праця, віку вкоротила багатьом землякам — у селі нині його колег з давнього фаху залишився мізер. Жертовний, одне слово, для здоров’я був труд бокораський…
Уже в юні вісімнадцять Гриць узявся за опальчину — весло на плоті. Він був старшим серед п’ятьох дітей Дмитра та Олени Костів. Отож батько-плотогон, до речі, хоч був на вид крижастим, але судилося йому прожити лише 61 рік, дуже хотів мати спадкоємця, тим паче, що первісток теж нівроку глядівся коренастим. До цього діла годилися лише спритні й широкоплечі моцаки. Кремезних у селі було повно, а в бокораші за масового безробіття потрапляли з-поміж охочих усе-таки за своєрідним «блатом»: тільки родичі чи друзі-цімбори могли зачислити до себе в товариші по роботі. Іспит на зрілість новачок витримав як завдяки фізичній силі та хоробрості, так і дякуючи Всевишньому. Бо побожність, щоденні молитви, то велика підмога вижити у загрозливих ситуаціях. А що ризикований був сплав дарабів, то ризикований. Каже, що особливо лиха загроза таїлася в місцевостях з назвами Кайликова, Федакова, Москальова та Гуки. Тут на бокорашів за шаленої швидкості плотів, що сягала й під 80 кілометрів на годину, чатували дуже круті віражі. Не раз, бувало, бокори ставали дибом, ударившись об скелястий берег чи напоровшись на замаскований водою поріг із велетенських брил, і ламалися, мов сірники, та ще й розсипалися. Найстрашніша аварія скоювалася тоді, коли гинула людина. Багато хрестів по берегах Тереблі — свідки трагедій. У тямці Костя теж одне нещастя, очевидцем якого довелося бути.
Бокораський труд не обмежувався одним лісосплавом. У високогір’ї — в урочищах Песся Ріка, Фулейовець та Березовець, куди він з побратимами щотижня добирався пішки з Синевира, долаючи від світанку понад 20 кілометрів, — формувалися плоти. Ночували в колибах, а харчувалися, як правило, печеною на ватрі картоплею, хлібом, квасним молоком. М’ясо їли рідко, бо мало хто його мав, та й залишали поживний продукт удома — дітям. Зате копчену солонину їли повсякчас. Зізнається, що аби смажити чи варити — не вистачало часу, валила з ніг втома, тому перебивалися переважно сухом’яткою. Грицеві Костю, щоб створити пліт-таблю, спочатку теж довелося зв’язувати кінцівки деревин гужовками (на носовій частині ставилися поперечини, що кріпилися дерев’яними клинами в просвердлених отворах). Гужовки — це скручені руками і звиті з молодих гілок ліщини або берези мотузки. Їх виготовляли у гужварнях: у печах попервах випарювали гілки, а відтак їх скручували. Згодом, уже в час технічного прогресу, дідівські вірьовки замінили стальні троси. Бокор складався з 5—7 табел, деревина кожної з яких була різною за розміром, залежно від планового замовлення. До ведучої першої, як правило, вибирали найтонші і найдовші, навіть 25-метрові, смереки. Тонкі кінці їх були авангардними. З цих місцин, де теж створювалися штучні стави з греблями, і стартував піднятий випущеною водою бокор, яким керували три веслярі з одним або двома помічниками-резервістами, проходячи потім нижню велику загату через споруджені спеціальні вузькі ворота. Фінішували після 30-кілометрового марафону синевирські бокораші в колочавському Мерешорі. На цій пристані вони передавали естафету плотогонам-погарям — так по-чудернацькому горяни чомусь нарекли колег із сусіднього пониззя, котрі продовжували гнати ліс водною дорогою до Хуста. А може, й тому так їх називали, що слово «погарь» означає нижню пологу частину гори, що вже спадає на рівнину…
Сплав плотів-бокорів викликав велику цікавість. У Синевирській Поляні, Синевирі, Колочаві, інших селах ледь не все населення виходило на береги, щоб захопитися караваном плотів, що періодично, з інтервалом 10—15 хвилин, пливли один за одним, та героїчною працею бокорашів, побажавши їм щасливої дороги.
Транспортувалася деревина по Чорній Ріці та Тереблі з ранньої весни, коли на потоках зникав льодовий панцир, і аж до пізньої осені, до появи перших заморозків. Під час холодної пори, каже Григорій Дмитрович, перекваліфіковувався — сокирою та обіручною пилою у дрімучих хащах звалював смереки, спускаючи їх ризами до водосховищ.
«Ой, доле моя, доле, де ти ся поділа?..»
Не лише звитяжно трудилися плотогони, а й на славу, як виявляється, вміли погуляти. Про традиційний їхній звичай у побуті теж було цікаво довідатися з уст як самого Григорія, так і присутнього за нашої бесіди його молодшого брата — 61-річного Івана, який запам’ятав дійство дітваком. Між іншим, фрагменти праці й дозвілля синевирських бокорашів талановито відобразив на кількох картинах і місцевий художник Василь Шиндра, котрий завдяки своєму мистецтву свято оберігає пам’ять про минувшину — далеку і близьку.
Після завершення плотогонного сезону перед Пилипівським постом, коли слід було говіти на знак вдячності Господу за благополучний результат доблесного лицарського труда, та й щоб просто розважитися, влаштовувалися вечори з танцями під музику, котрі величали не хоч як, а по-світськи — балами. Юрбою бокораші збиралися на гульбу в одній з хижин в зруб, кожен зносячи випивку та закуску. Споживаючи «домашню» горілку, веселилися до самого світанку: жартували-фіглювали, розповідали всілякі історії-небилиці, витинали іскрометні коломийки під мелодії троїстих музик. Добрим словом, зокрема, згадують неперевершених музик Ілька Пазину, Івана Іванину, Івана Кецука… І особливо закарбувався в тямці Василь Бобик, який мав сільську кличку Хромась. Від цього віртуозного гудака під час шпаркого танцювання босоніж на глиняній долівці здіймалася курява аж до стелі.
Пригадується журлива співанка:
Ой, доле моя, доле,
Де сь ся, доле, діла:
Ци тя вода
примулила,
Ци тя качка йзіла?..
Зрозуміло, за столом було чимало жвавих згадок про ще свіжі бокораські будні. Не обходилося і без азартних суперечок-розборів, які навіть часто доходили до стусанів і бійок в нічній темряві, бо «гамішні битанги» — так тоді звали бравих парубків-хитрунів — у розпал сутичок ще навмисно розбивали скло на гасовій лампі. Аргументи правоти кулаками, чого гріха таїти, інколи завершувалися й синяками, і поламаними кістками. Жіноцтво і діти завжди переживали за підсумок забав своїх сімейних заробітчан. І все-таки дружба перемагала: на другий день, протверезівши, забіяки мирилися, розуміючи, що між земляками повинна панувати злагода, що синевирці — люди не так сварливі, як трудолюбиві. Спонукав до ладу і піст, який ось-ось розпочинався…
Григорій гордиться не за свою сміливу робочу діяльність на Тереблянській дельті, а передусім пишається разом із братом Іваном працьовитим і мужнім покійним батьком. «Він усе життя трудився, був на бокорі, напослідок його портрет начальство занесло і на Дошку пошани Буштинського лісокомбінату», — підтакує молодший старшому, котрий у свою чергу усвідомлює те, що саме нянько навчив його навикам професії, яку навіки поховала модернізована технікою лісозаготівля. Саме через цю причину після кількох років плотогонства він через брак місця роботи вдома змушений був податися на заробітки в східні області України, потім у Латвію і Росію… Під час нашої розмови десь відчувалося, що не тільки приємні спогади, але й біль у нозі нагадував йому молоді бокораські літа. «Недуга, — промовив, ніби як підсумок бесіди, дідо Гриць, — то, скоріше за все, наслідок лісосплавів — тяжко то давалося. А тепер доганяє в здоров’ї… Але є що згадати!»
Василь НИТКА, “Голос України”, Василь ПИЛИПЧИНЕЦЬ, село Синевир Міжгірського району Закарпатської області.
