Проживши півстоліття у США, закарпатець повернувся на батьківщину
88-річний Михайло Копинець із села Буштино Тячівського району Закарпаття шість років тому повернувся на Україну. 50 років жив у США.
— Михайло Іванович щойно встав. Учора допізна дивився “Свободу слова”, — у суботу о 9.30 племінниця Магдалина відчиняє хвіртку.
Доки Михайло Копинець одягається, жінка ставить йому на журнальний столик чашку з водою.
— Тутешньої води пити не можу — потім пару днів шлунок хворий, — каже Михайло Іванович. — Тому купую фільтровану або чай заварюю.
Надпиває з чашки.
— До Америки потрапив 1949-го. Втікав від радянського режиму, бо був свідомим українцем. У Хустській гімназії згуртувався ще з двома односельцями. Зустрічалися, розмовляли про Україну, обговорювали українські книжки. Мого однодумця вирахували угорські жандарми. Арештували й катували, аби видав товаришів. Коли мене затримали, відвезли до Мукачевого у палац Ковнера, де тримали всіх арештантів. Під нігті засували голки, били по плечах. За півроку відпустили, але в гімназію мене вже не прийняли.
1945-го вступив до вишкільного табору УПА.
— Двоюрідний брат служив у чехословацькому війську. Якось каже: “Наша армія покидає Закарпаття. Ходи з нами до Праги”. Так я опинився у Чехословаччині. Звідти виїхав до Німеччини.
У Мюнхені познайомився з майбутньою дружиною Василиною Гаврилко. Вона теж утікала від радянської влади. Зв’язалися з нью-йоркським адвокатом на прізвище Гаврилко. Він вислав їй посвідку, що вони є родичами. Так Василина виїхала до Штатів. Через рік забрала мене.
Працював на автозаводі “Форд” у місті Детройт. Але недовго, бо робітники застрайкували, а ще почалася війна в Кореї. Я мусів записатися до війська. На фронт не потрапив, тільки працював зв’язковим, бо добре знав азбуку Морзе. 1951 року ми з Василиною побралися. Переїхали в Нью-Йорк, я пішов учитися на економіста. Отримував 150 доларів стипендії. Народилися сини Богдан та Іван.
За Союзу татові й мамі казали: “Кличте сина з сім’єю назад. За те будете мати винагороду”. Але батьки відмовлялися.
В Україну Михайло й Василина приїхали 1991 року.
— Коли почули по телевізору про розвал Союзу, купили квитки на літак. Приїхали до Буштина. Мама мала на той час 96 років, була згорблена, але я її впізнав. А батько помер перед тим за п’ять років.
2006-го не стало дружини Василини.
— Мала Альцгеймера. Мене й синів упізнавала, але не розуміла, де вона, який сьогодні день. Думав, що не переживу її смерть. Вирішив повернутися на Закарпаття, бо в Америці такі, як я, переїжджають до старечих будинків. Пенсію щомісяця мені пересилає син Богдан. Я щороку у квітні літаю до Америки здати декларацію, бо я є громадянином США.
Сніжана Русин
