Будівлі колишнього василіанського монастиря в обласному центрі виповнюється 100 років
У кожного міста є свої особливі, неповторні споруди, які багато в чому визначають його дух, атмосферу, шарм. В Ужгороді до таких належить і колишній василіанський монастир (де нині фізичний факультет УжНУ) на стику вулиць Волошина та Ольбрахта. Його чіткий силует з елементами неоготики безпомилково вгадується на панорамах з краєвидом на Уж.
І хоча за частотою фігурування на туристичних листівках та буклетах він значно поступається Хрестовоздвиженському греко-католицькому собору чи Ужгородському замку, однак багатьох гостей міста не залишає байдужими ця будівля в одному з найзатишніших куточків Ужгорода.
Цього літа споруді колишнього василіанського монастиря виповнюється 100 років. На вхідних дверях фізфаку УжНУ викута дата – 1912 рік. Вікові стіни зберігають пам’ять про величезну кількість подій, фактів та людських доль. І це можна відчути просто на енергетичному рів¬ні, прогулюючись поряд або ж увійшовши всередину до високих прохолодних залів із видовженими вікнами, довгими холами та стрімкими сходами.
Для потреб духовних і… адміністративних
На самому початку ХХ століття потреба спорудження великого василіанського монастиря в Ужгороді була зумовлена часом та обставинами. Перший і голов¬ний монастир чину Святого Василія Великого на території нашої області був заснований ще в ХІV століття князем Федором Корятовичем на Чернечій горі в Мукачеві. Згодом василіанська обитель з’явилася в Марії-Повчі, у Малому Березному (нині там школа-інтернат), Імстичеві та Бороняві. Проте майже всі вони розміщувалися в селах і переважно виконували функції задоволення духовних потреб вірників під час відпустів. Тому вже в ХІХ столітті перед керівництвом Мукачівської греко-католицької єпархії постало питання заснування великого монастиря василіан в Ужгороді, де безпосередньо могли б готувати кадри для духовної (богословської) та вчительської семінарій, гімназії та інших нав¬чальних закладів, виховувати інтелігенцію краю. У друкованому органі монахів «Календар благовісника» за 1927 рік можна знайти тодішнє бачення завдань нової василіанської обителі: «Задача того нового монастыря велика, бо мае онъ воспитати цѣлѣ ряди здоровоѣ, добрымъ духомъ оживленоѣ интелигенціѣ для Подкарпатскоѣ Руси».
Закарпатський краєзнавець Людвіг Філіп у своїх розвідках пише, що збір коштів і пожертвувань на будівництво монастиря в Ужгороді розпочався ще 1906 року. Тоді за короткий час ініціатором, отцем Іоахимом Хомою, було зібрано 40 тисяч крон. Велику підтримку будівниц¬тву надав тодішній єпископ єпархії Юлій Фірцак. Проте найбільше (майже 300 тисяч) на зведення виділила держава. 29 жовтня 1907 року від¬булося освячення фундаменту майбутнього монастиря. Проект споруди розробив ужгородський архітектор Ернев Колош. Зводити будівлю почали наприкінці 1911 року.
Найвища споруда
А вже 1912 року роботи було завершено: 7 червня на верхівці монастиря встановили триметровий хрест. Сьогодні в це складно повірити, проте, як зазначає історик Йосип Кобаль у своїй книзі «Ужгород відомий і невідомий», до Першої світової це була найвища будівля Ужгорода! У «Календарі благовісника» за 1927 рік це описано доволі красномовно: «Стоить онъ надъ рѣкою Ужомъ и возноситься надъ цѣлымъ городомъ». Так новозбудований ужгородський василіанський монастир став провінціальним, тобто адміністративно об’єднав усі наявні чоловічі монастирі на Закарпатті. За короткий час він перетворився на один із центрів духовності та освіти. Першим його ігуменом став о. Афанасій Максим, настоятелем вихованців – о. Теофіл Скиба. У вересні новозведену споруду освятив тодішній єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Антоній Папп.
Будівля спершу складалася з трьох поверхів у бокових частинах (на них були так звані висячі сади) і 4-поверхової – центральної. Згодом, у міжвоєнний час, бокові частини монастирської споруди забудували, і вона набрала сучасного вигляду. Нараховувала 56 кімнат та кілька великих залів.
Що особливо цікаво: всередині також була каплиця з розписами Йосипа Бокшая. Сьогодні вони, за словами Людвіга Філіпа, вкриті шарами штукатурки.
Ужгородський мистецтвознавець Михайло Сирохман вважає, що повернення цих унікальних розписів наразі малоймовірне. «У нас для цього немає своїх фахівців, переважно для таких робіт запрошують майстрів зі Львова – з кафедри реставрації. До речі, саме вони нещодавно відновлювали розписи в греко-католицькому соборі та єпископській резиденції. Проте у нас, до прикладу, є розписи Бокшая у Будинку просвіти. Їх, здавалося б, навіть легше відновити. Але чомусь за цю справу ніхто не береться. Тому дуже важко сказати, чи реально це щодо розписів у колишньому василіанському монастирі».
Окремо в споруді були кімнати для монахів і вихованців, яких тоді налічувалося близько 80–100. Тут же розміщувалися класні й бібліотечні приміщення. При монастирі з 1925 року діяла друкарня, де видавали не лише релігійні книги, а й літературу з історії та культури Закарпаття. До речі, хоч як парадоксально, саме в стінах колишнього василіанського монастиря вже в комуністичні часи друкувалася газета «Радянський студент»…
У довоєнні часи при монастирі діяла школа-інтернат для дітей священиків, а також розміщувався суд (останній суттєво скоротив площі, первісно відведені для інтернату). Підтвердження цього також знаходимо у «Календарі благовісника»: «На жаль не было возможно урядити интернатъ въ такій способъ, якъ сего вымагае его задача, бо часть монастырских комнатъ были занята на помѣщеніе Судовоѣ столицѣ». «Потрібно було якось утримувати монастир, звідкись брати гроші. Тому площі здавали в оренду», – пояснює краєзнавець Людвіг Філіп.
Спочатку до основної будови монастиря зі східного й західного боків прилягав вишній двір (тераса), в центрі якої містилася перебудована греко-східна церква-базиліка з вівтарем, іконостасом та різьбленими лавицями. На початку ХХ століття це був єдиний православний храм на території сучасного Закарпаття. Належав він громаді заможних купців-греків. Та оскільки поступово їхня релігійна громада суттєво скоротилася, то продали будівлю єпископу Юлію Фірцаку, який передав її у володіння греко-католицькій єпархії. У ній також була одна з чудових робіт Бокшая «Св. Василій Великий – засновник монашества».
Комуністична «реконструкція»
Людвіг Філіп у матеріалі-огляді закарпатських василіанських монастирів, вміщеному у виданні «Благовісник» за 1993 рік, розповідає, що після встановлення комуністичного режиму монастир спіткала така ж доля, як і всю Мукачівську греко-католицьку єпархію. Ліквідувавши її, монастир також закрили. Монахів вигнали, а саму споруду передали в користування Ужгородському державному університету. У 60-х роках була знищена церква василіан (її «перепрофілювали» в аудиторію та кабінети фізичного факультету). Всередині будови влаштували реконструкцію, знищили каплицю монастиря, майно безслідно зникло, прекрасні розписи – забілили.
Людвіг Філіп пригадує своє «знайомство» з цією знаковою спорудою: «Вперше довелося по¬бувати в обителі 1948 року. Мені дуже запам’ятався цей візит. Прийшов на відпуст з бабкою. Заходити в саме приміщення монастиря не можна було. Туди йшли тільки батьки, аби побачитися з синами, але зазвичай усередину не пускали. Заходили з тераси, а не з вулиці. Були дерев’яні ворота. Там день і ніч правили службу Божу. Ми з бабкою зайшли до церкви, усюди горіли свічки, монахи постійно молилися, довкола – повно людей… Народ там був майже завжди. Сиділи, лежали і спали навколо. У повітрі – непередавана запашність. Ці відчуття складно описати. Я, тоді ще зовсім маленький хлопчик (мав близько 5–6 років), казав: «Бабо, ми в раю!». Настільки я, дитина, був вражений такою атмосферою», – пригадує Людвіг Філіп.
«1949 року монастир ліквідували. Приміщення передали університету. Тоді мені довелося вдруге побувати там – під час складання вступних екзаменів з історії», – доповнює розповідь краєзнавець. Згодом у будівлі монастиря розмістили біологічний факультет. У частині кімнат було облаштовано крайовий зоомузей. У ньому зібрали кілька сотень експонатів: опудала тварин, птахів, зразки мінералів та рослин. З часом до будівлі «переїхав» фізичний факультет УжНУ, який і досі дислокується в колишній обителі василіан.
З 1989 року почалося відновлення греко-католицької церкви на теренах колишнього СРСР. «Але повної реабілітації, того, за що ми боролися, – так і не сталося», – каже Людвіг Філіп. Краєзнавець звертає увагу, що, попри задекларований намір держави повернути релігійним громадам усі їхні культові споруди й майно, стосовно василіанського монастиря жодних таких планів наразі немає.
«Як почалося відродження, ми знайшли всі архівні матеріали, історію будівлі, але виселити виш з неї було неможливо. Для університету це значна втрата у матеріальному сенсі й потреба шукати або ж будувати якесь нове, більш сучасне приміщення. Та й для греко-католицької єпархії було б складно утримувати таку велику споруду, яка до того ж «хоче» серйозних ремонтних та реставраційних робіт. Проте, на мою думку, справедливість таки має бути відновлена. Те, що свого часу злочинно відібрали в релігійної громади, просто мусить бути їй повернуто за законом. Інакше – ми живемо не в правовій і не у європейській державі», – вважає Людвіг Філіп.
Хоча й з великими труднощами та багаторічним відтермінуванням, проте все ж закарпатським греко-католикам повернули будівлі Хрестовоздвиженського кафедрального собору та єпископської резиденції (колишня бібліотека УжНУ). Владика Мукачівської греко-католицької єпархії, єпископ Мілан Шашик каже, що намагання василіан повернути будівлю колишнього монастиря також не припиняються, починаючи із 90-их років минулого століття. «Наразі ми докладаємо всіх старань, аби хоча б повернути церкву. Я особисто звертався з таким проханням до покійного ректора Сливки. Адже, незважаючи на всі підписані декларації, ця культова споруда й досі використовується не за призначенням. Все можна зробити, але для цього потрібно мати волю і бажання», – зазначив владика.
Наталія Тернавська
