ВЛАДИКА МІЛАН:«Про церкву держава, на жаль, починає згадувати, коли потрібно заручитися її підтримкою»

[Total: 0    Average: 0/5]

Вирушаючи на зустріч з єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії владикою Міланом (Шашіком), я помітно хвилювалася – не кожного ж дня доводиться спілкуватися з його преосвященством ось так, у невимушеній обстановці. Хоча добре знала: владика завжди був відкритий для громадськості, зокрема для засобів масової інформації.

Уже перші слова, насамперед, звичне християнське вітання «Слава Ісусу Христу!», вимовлені ним якось по-душевному щиро і просто, змусили на час нашої бесіди геть-чисто забути, що  переді мною –  титулована духовна особа.

Перше знайомство владики з Україною, як відомо, відбулося у ті роки, коли греко-католицькій Церкві нарешті вдалося вийти з глибокого підпілля. Однак це були нелегкі дев’яності, названі істориками буремними, коли сама держава не знала, що її чекає завтра. Разом з ковтком свіжого повітря свободи греко-католицькі вірники тоді змушені були, на жаль, прийняти і гірку пілюлю у вигляді боротьби за відновлення своїх прав на українській території. Тож коли у листопаді 2002 року папа Римський Іван Павло II призначив о. Мілана титулярним єпископом Бононії, Апостольським Адміністратором Мукачівської єпархії Греко-Католицької Церкви, ситуація у державі, пов’язана з релігійними чварами та непорозуміннями, дещо змінилася. Якою вона є нині після десяти років, цікавимося у його преосвященства.

– Владико, чи можна сказати, що на сьогодні  вдалося пригасити релігійний розбрат, який  тривалий час тлів в Україні, у тому числі і на Закарпатті?

– Справді, час спливає швидко. Цього року, 12 листопада, виповнюється десятиріччя від моєї єпископської номінації, а 6 січня, наступного року –  з часу, коли в Соборі святого Петра в Римі я отримав єпископські свячення, а 25 січня офіційно приступив до обов’язків Апостольського Адміністратора. Знаєте, тяжко говорити про певні речі, котрі, незважаючи на роки, що минули, залишаються досить болючими.  Особливо, коли йдеться про випадки недопущення вірників до наших старовинних церков і заборону їм там молитися. Але мушу зауважити з радістю: Богу дякувати, у багатьох  місцях, де були воювання, напруга поступово спала. В основному за рахунок будівництва нових храмів з боку греко-католицької громади. За тих неповних десять літ я освятив 133 нові церкви і каплиці, в яких вже відбуваються богослужіння. І це є дуже добре. А якщо до цього додати ще й  ті, котрі були освячені попередньо протягом років незалежності, відколи взагалі почали відновлювати та зводити храми,  то маємо  на сьогодні 167 нових церков і каплиць. Це та кількість, що допомогла понизити стан напруги між релігійними громадами. У процесі будівництва знаходяться ще 55 храмів. Скажу, що це немало. Навіть багато, враховуючи економічну скруту у державі, коли більшість людей живе доволі скромно. В цілому тих проблематичних місць майже не залишилося, фактично ситуація стабілізувалася. Поки що вирішується питання про будівництво церкви у Великих Лазах, де через непоступливість братів православних ми змушені були прийти до  рішення: звести у цьому населеному пункті свій храм.  Подібна історія і з Цегольнянською церквою в Ужгороді. Нам повернули спочатку одну частку фари, потім іншу,  люди змогли, як то кажуть, врешті-решт увійти до приміщення. Тож ситуація кардинально змінилася на Цегольнянській парафії. Тепер вона має змогу працювати.

– Як Ви, владико, ставитеся до питання консолідації усіх гілок традиційних християнських конфесій?

– Звичайно, позитивно. Я радий, якщо є з боку православних вірників згода проводити спільні заходи, брати участь у спільних молебнях тощо. Не можу тут щось сказати більш конкретного, оскільки не хочу когось образити.

Церква і політика

– Наближаються чергові парламентські вибори. Не виключено, що деякі політики матимуть бажання заручитися підтримкою Церкви. Чи не надходило вам подібних пропозицій?

– Я переконаний, що священно-служителі не повинні втручатися у політичний процес, тим паче наказувати вірникам, яку партію потрібно обрати на виборах. Але  немає нічого поганого в тому, щоб духовний пастир направляв людей, аби вони свідомо вибирали добро. Подібно до того, як у житті. Щоби вибирали тих, котрі пропонують і підтримують (зрозуміло, що спочатку на словах, потім вже демонструють у справах) християнські цінності. Скажу так: християнин не мав би вибирати партії, котрі пропагують атеїзм і напрями, що суперечать  науці Церкви; та християнству загалом.  Нині є, на жаль, такі політичні сили, котрі з одного боку нібито й обіцяють майбутній добробут, а  з іншого  вдаються до методів, що не поєднуються з християнським способом життя. Наприклад, комуністична партія. Довгих сімдесят літ, а у нас – сорок п’ять,  вона мала змогу показати себе. Загальна зрівнялівка, неспроможність створити  умови для достатку громадян, знищення храмів, заборона релігії  – ось чого добилася ця партія, будучи при владі. Не кажучи вже про мільйони загиблих власних громадян. Ми це все добре пам’ ятаємо. Я думаю, не варто знову експериментувати подібним чином.

– Сьогодні, на жаль, багато хто прагне повернення «совєтського» режиму тільки задля отримання можливості їсти, скажемо так, дешеву ковбасу, не замислюючись над наслідками тих страшних справ, котрі чинила   радянська  диктатура.

– Так, це є трагедія, коли люди не обізнані і згадують лише, що купували  ковбасу дешево. Але мали би собі пригадати, що в тому ж Радянському Союзі і за простим хлібом стояли у чергах, на жаль.

– Ваше преосвященство, Ви, я знаю, досить публічна людина. Не раз обиралися «Лідером року»,  «Почесним громадянином міста Ужгорода» тощо. Скажіть, будь ласка, така публічність допомагає чи навпаки шкодить у Вашій духовній діяльності?

– Дійсно, в цьому році я вже втретє отримав титул «Лідер року». Думаю, чим більше людина публічна, тим більша відповідальність на неї покладена. Також  трудніше зберігати рівновагу, мати можливість жити своїм життям. Звісно, коли є спокій, тоді є більше вільного часу на молитву. Останнім часом публічність часто асоціюється з кількістю інформації, оприлюдненої у Всесвітній електронній мережі Інтернет. Але я хочу висловити певні побоювання, вважаючи, що наші люди ще до Інтернету не доросли. Дехто використовує цю мережу, аби написати там анонімно брехню про інших. Нерідко  в погоні за сенсацією чи з інших міркувань  там подають інформацію неперевірену, котра, на перший погляд, може видаватися правдою. Але хіба ми маємо право засуджувати когось, не поговоривши з ним, не довідавшись від цієї людини, як все відбувалося насправді. Пригадаймо, одна із заповідей Божих гласить: не суди і судимий не будеш. Інтернет, на жаль, став таким місцем, де можна публічно плювати на когось. Мені видається, що є певні особи, котрі нічим іншим не займаються, окрім  паплюження і ображання інших. І це дуже шкодить, насамперед, їм самим.

– Колись митрополит Андрей Шептицький практикував відві-дувати кожну парафію, щоб не з чуток володіти інформацією про ситуацію на місцях. А за яким принципом працюєте Ви?

– Коли є велика єпархія, владиці тяжко часто бувати у кожній парафії. Я, Богу дякувати, за час мого служіння відвідав, крім двох-трьох малих місць, вже всі парафії нашої єпархії. Особисто знаю священиків, як працюють, де працюють, які є потреби тої чи іншої місцевої громади. Зрозуміло, що хотілося б більше бути присутнім на місцях. Але фізично не встигаю. Владикові допомагають його декани і архідекани, котрі є своєрідними координаторами і з якими зустрічаємося раз на два місяці. Бо, чесно кажучи, зібрати усіх священнослужителів не завжди вдається. Днями якраз були загальні щорічні єпархіальні збори, де зібралася велика кількість священиків і обговорювалася презентація нового катехизму УГКЦ. Крім того, раз на три місяці надсилаємо від владики циркуляр про всі новини. До речі, такі циркуляри виходили до війни, а з приходом радянської влади припинилося їхнє публікування. Коли наша Церква вийшла з підпілля, певні повідомлення з’являлися у вісниках. А я  ось  вирішив  відновити згадані  циркуляри, бо ми дійшли висновку, що на місцях потребують мати інформацію.

– Чи вдається поєднувати адміністративну діяльність з науковою та викладацькою?

– Мушу сказати, що відколи я став єпископом, то лише один рік викладав у нашій Духовній академії і від того часу не повертався до викладацької діяльності. На щастя, нині маємо багато молодих викладачів, які завершили свої приготування та захистили свої наукові ступені за кордоном. А щодо наукової діяльності, то останньою моєю науковою працею була дисертація. Відтоді були тільки регулярні пастирські листи-звернення до вірних та священства. Просто є така ситуація, що моя практична душпастирська робота забирає більше часу. Крім того слід пам’ятати, що єпископ є першим вчителем в єпархії – доводиться протягом року виголошувати до 200 проповідей.

Якщо хтось хоче бути багатим, не потрібно вчитися на священика

– Як на вашу думку, чи всі студенти богословських закладів йдуть туди вчитися справді за велінням серця і Господа? Чи немає таких, котрі вважають, що робота священика –  просто престижна?

– Той, хто вважає, що бути священиком є зараз престижно чи матеріально вигідно, глибоко помиляється. Це страшна помилка, якої припускаються багато людей. Ми змушені повторювати неодноразово нашим студентам: «Якщо хтось хоче бути багатим, будь ласка, вибирайте іншу професію». Тому що бути священнослужителем – це, перш за все, покликання, яке вимагає терпіння, самозречення,  жертву з боку священика, його дружини та дітей. Адже чимало вчорашніх семінаристів закінчують свій заклад, приходять і не мають, де поселитися. Нам не повернулося те майно, котре у нас було. Так, можна було говорити про престижність до 1945 року, коли Церкві належали, крім самих церковних будівель, фара, школа, землі, інше майно. Але не сьогодні, коли люди часом навіть не мають грошей для здійснення пожертвувань. А згадаймо, скільки священнослужителів загинуло в радянські часи, скільки зазнали переслідувань і були піддані репресіям без суду. Серед них, зокрема блажений Теодор Ромжа, владика Петро Орос, о. Петро Легеза, о. Августин Волошин. Історія, на жаль, знає дуже багато таких імен. Подумаймо, як страждали також їхні сім’ї, вигнані на вулицю без засобів до існування, тривалий час переслідувані, позбавлені можливості влаштуватися на роботу, яких змушували відректися від батька і чоловіка. У роки незалежності Церква, котра вийшла з підпілля, була легалізована, але, на жаль, не реабілітована. Знову повторюся, наш народ є нині загально бідний. Я б хотів спитати у тих людей, хто каже, що священики багаті: «А скільки ви жертвуєте на церкву, що так думаєте, скільки грошей даєте?» Це просто смішно. Я часто дивуюся, в яких  скромних умовах живуть наші священики, в яких труднощах. Буває, що заробіток дружини є чи не єдиним джерелом прибутку  в їх сім’ях. Зрозуміло, що можу стверджувати так,  тільки кажучи про нашу єпархію.

«Босоркані», ворожки, екстрасенси та екзорцизм у церквах

– І на завершення. Нині ЗМІ активно обговорюють таке явище, як екзорцизм. Ваше ставлення до нього.

– Церква взагалі дуже обережно ставиться до подібних явищ, аби не робити гучних заяв, мовляв: ось, справді, тут є втручання злого духа. Тому завжди, коли приходять люди з підозрілими труднощами, потрібна велика мудрість екзорцистів, щоб розпізнати психічно хворих людей і дійсно біснуватих. Не кожен може займатися екзорцизмом. Переважно це ченці,   які мають відповідне доручення від єпископа, досвід. На жаль, є такі речі. Боюся сказати, але виникають вони найчастіше через те, що люди займаються ворожінням або відвідують різних знахарок-гадалок, вдаються до магії. І це може мати такий негативний ефект, що вони потрапляють у володіння злого духа. Екзорцисти здійснюють молитву про визволення, тож вона фактично не повинна була б зашкодити. Ми маємо також в єпархії екзорцистів, оскільки бувають випадки звернення вірників з подібними проблемами. Я не пам’ятаю, щоб раніше про таке говорили. Коли служив священиком у Словаччині, навіть не чув про біснуватих. А тут нині все більше про це кажуть.

 – Тобто екзорцизм має право на існування?

– Так, так. Екзорцизм має давнє коріння, це є фактично молитва на зцілення душі і тіла від злого духа,  в полоні якого перебуває людина. Він існував уже у Старому Завіті. А найголовнішим екзорцистом був сам Ісус Христос. Тож маємо докази з Євангелія, що це не казка. Правда, знаходяться люди, котрі сумніваються в правдивості таких розповідей. Загалом, новітня доба позначилася своєрідним воюванням проти Церкви. Є навіть визначені певні етапи такої боротьби: перше – це висміювання, далі фізична ліквідація, наступний етап – переслідування, а зараз настав період  ігнорування. Візьмемо для прикладу наш край. Незважаючи на те, що кажуть: Церква тут має найбільший авторитет та довір’я,  все ж вона поставлена, так би мовити, на марґінез.

– Що це означає?

– Вона або не є допущена до можливості висловити свою думку про певні події у суспільстві, або її кличуть лише тоді, коли комусь це просто вигідно. У такій атмосфері духовної деформації з’являється поле для діяльності різних екстрасенсів. Мусимо з жалем визнати: у багатьох наших селах нині діють різні «босоркані», ворожки, ті ж знахарі нібито з екстрасенсорними здібностями. Люди до них приходять з всякими проханнями, нерідко гріховними.  Але такі ворожки свої послуги не надають безкоштовно. Ця обставина вже мала б змусити багатьох замислитися, що тут не все так чисто. Дивує ще й той факт, що подібні екстрасенси мають змогу здійснювати свою діяльність офіційно, під прикриттям певних посадових осіб, в той час як теологія на сьогодні не визнана офіційною наукою. Те ж стосується і теологічної освіти в цілому. Гадаю, така ситуація не є нормальною. І доки вона триватиме, Церкві потрібно буде боротися за своє існування.

– Що ж, гарно дякую, владико, за розмову і за те, що викроїли час для зустрічі.

– Нехай Господь Вас і всіх читачів газети «НЕДІЛЯ» благословляє!

Ольга СТЕФАНЕЦЬ, газета “НЕДІЛЯ”

Comments are closed.