Наталія Подрез: “І в сніг, і в дощ я ходила з немовлям на руках на могилу вбитого чоловіка…”

[Total: 0    Average: 0/5]

Час притуплює біль від найтяжчих душевних ран, загоює їх, але навіть він не в силах стерти з пам’яті людської пережите. Вже 9 років живе без коханого чоловіка вдова загиблого сержанта міліції Олексія Подреза Наталія. Без батька росте 9-річна Каріна, немов копія Олексія… Життя продовжується, але пережита трагедія й досі перед очима в жінки…

– Яким був ваш Олексій? — запитуємо Наталку.

– Його визначальна риса—боротьба за справедливість, відстоювання інтересів Закону. Так було й під час служби в армії, і вже в міліції. Військову службу Олексій відбував в Перечинському районі, в моєму рідному селі ми й познайомилися. Ми живемо в прикордонній зоні, і в нашому регіоні дехто займається нелегальним бізнесом із переправки за кордон нелегалів. І вже після армії Олексій продовжував з цим боротися, сам затримував зловмисників, повідомляв про такі факти прикордонників. Через це йому погрожували розправою, але він не боявся.

Коли Олексій вже працював в міліції у рідному Харкові, то вони вдвох із напарником виїхали затримувати озброєного злочинця. Під час затримання той поранив напарника, але Олексій таки його затримав. За це його нагородило керівництво музичним центром, чим він дуже пишався.

Через відстоювання справедливості й обірвалося його молоде життя. Вночі Олексій, будучи в патрульному наряді ДСО, кинувся затримувати злочинця, котрий обікрав дитячий садочок. При затриманні злочинець поранив його ножем просто в серце, але чоловік ще зумів розрядити в нього обойму пістолета. Так поруч вони й загинули…

– Минуло вже дев’ять років, але таке не забувається. Як ви пережили той страшний день, коли не стало чоловіка?

– Того фатального дня чоловік заступив на добове чергування. Я була вагітна й зібралася їхати в Ужгород у лікарню. І чомусь мені на душі було тривожно. Я не розуміла чому, списувала все на те, що невдовзі народжувати, тому й переживаю. Дорогою маршрутку, якою я їхала, зупинила міліцейська машина. З неї вийшла моя мама, заплакана, й бабка. Працівники міліції вивели мене з автобуса й посадили в свою машину. Я відразу зрозуміла, що щось погане сталося або з чоловіком, або з моїм молодшим братом. А мені кажуть: не хвилюйся, чоловіка поранили на службі. Я ще так подумала: чому вони такі сумні, це ж лише поранили, добре, що не загинув… Машину розвернули й привезли мене знову в пологовий будинок. Я прошуся, що мені треба йти до чоловіка в лікарню, провідати, як він там, підтримати його. Вони на то мовчали, лікарі зробили мені заспокійливі уколи, а хвилин через 20 сказали: мовляв, щойно зателефонували, що ваш чоловік помер…

Тої ночі мене закрили одну в палату й нікуди не відпускали. Це була одна з найважчих моїх ночей. Це страшно—сидіти самій в чотирьох стінах і відчувати своє безсилля щось зробити в цій ситуації…

– Як ваше життя склалося після того?

– Хвала Богу, моя донечка Карінка народилася здоровою. Дитина й відволікла мене від важких думок. Я на той час ще навчалася. Ці всі життєві турботи й підтримали мене, відволікли. Хоч на якусь мить я забувала про сувору реальність… Спершу важко було з цим змиритися. Я постійно ходила з Каріною на цвинтар на могилу чоловіка, хоч казали мені люди, що з малою дитиною недобре туди ходити. Та я ходила і в сніг, і в дощ…

Нині Карінці вже 9 років. Довгий час основною нашою проблемою було житло в Ужгороді. Жили ми спершу в рідному селі на Перечинщині, а на роботу в лікарню УМВС, де я працюю, змушена була доїжджати. Далі знімала в Ужгороді квартиру, доки це було по кишені. А тепер, завдяки керівництву закарпатської міліції й мерії, мені дали в Ужгороді однокімнатну квартиру. ЇЇ ще треба привести до пуття, зробити ремонт, навіть газу в ній немає, але добре вже те, що своя квартира є. Я після декретної відпустки збираюсь тепер виходити на роботу, Карінка буде навчатись в школі в Ужгороді, тож житимемо тут.

– Спасибі, Наталко, за відверту розмову. Дай Бог вам щастя в житті!

– Дякую.

Володимир ПАВЛЮХ, СЗГ УМВС України в Закарпатській області

Comments are closed.