Ветерану закарпатської міліції Івану Русину – 70
«Стоячи на порозі ювілею, мимоволі заглядаєш назад і замислюєшся над кожним прожитим днем», – каже голова Ради ветеранів Мукачівського міськвідділу міліції Іван Русин. 29 серпня йому виповнюється славних 70 літ!
На пенсію Іван Іванович вийшов у далекому 1989 році в званні підполковника міліції, але зв’язків з рідним колективом не пориває, беручи активну участь у роботі ветеранської організації області та Мукачева.
«МЕНЕ ЗАВЖДИ ВАБИВ ФОРМЕННИЙ ОДЯГ»
– Іване Івановичу! Коли і під чиїм впливом у вас, юнака з інтелігентної родини, виникла думка присвятити своє життя служінню Закону, захисту народу і держави?
– Я народився у багатодітній родині. Нас було 5 синів, я – найстарший. Батьки мої жодного відношення до правоохоронних органів не мали. Зате двоє дядьків були шанованими людьми в місті, які, ймовірно, й вплинули на мою долю. Мій перший дядько, який жив з нами – Юрій Васильович Русин був прокурором Мукачева, другий – Михайло Васильович Русин, який також жив поряд з нами, довгий час був мером міста. До них, впливових посадовців Мукачева, часто заходили в гості люди в погонах. А гарний форменний одяг гостей–міліцейський чи прокурорський завжди цікавив і вабив мене. Я хотів бути схожим на них. Вони і прищепили мені любов до форми та правоохоронних органів. Тому після закінчення школи я твердо знав, ким хочу бути. Та не все так гладко складається у житті, як би нам хотілося. Не одразу і я вступив до вищого навчального закладу… Тому деякий час довелось працювати кравцем.
-Тоді не опустились руки? Адже, аби досягнути міліцейських кар’єрних висот, треба докласти немало сили й праці?
– Ні, руки в мене не опускались ніколи. Навпаки, молодий, енергійний, повний бажання й ентузіазму, в 1961 році я вступив на службу в армію у саме серце Радянського Союзу – м.Москву. Там, у столиці, я закінчив 6-місячні сержантські курси, після чого мене направили для проходження строкової служби у м.Рибінськ Ярославської області. Невдовзі мене призначили командиром взводу. Після звільнення з армії, де прослужив 3 роки, я повернувся до рідного Мукачева. Проте думки про міліцію, форменний одяг, який я мріяв носити, мене не покидали. І доля була на моєму боці. Оформляючи прописку в Мукачеві (а справа ця на той час була не з простих), я потрапив на прийом до тодішнього начальника Мукачівського міського відділу, майбутнього начальника УМВС Володимира Сірика. Він і запропонував мені йти працювати в міськвідділ. Невдовзі я з великим бажанням приступив до виконання обов’язків дільничного уповноваженого. Своє «бойове хрещення» як міліціонер отримав на зоні обслуговування, де компактно мешкали роми…
Дільничним я пропрацював 5 років. Тоді вирішив, що свої навики і знання потрібно удосконалити, і в 1966 році вступив до тодішньої Львівської спецшколи начальницького складу ОВС СРСР, яка випускала оперативно-уповноважених для тюрем і колоній. Пізніше навчання продовжив у Київській вищій школі МВС СРСР. Після чого повернувся до Мукачівського міського відділу оперуповноваженим відділення кримінального розшуку. Згодом очолив кримінальний розшук міськвідділу. А в 1975 році мене було призначено першим заступником начальника Свалявського райвідділу міліції. Через 3 роки знову повернувся до Мукачева, вже на посаду першого заступника начальника міськвідділу. До 1988 року працював на цій посаді, будучи водночас і секретарем партійної організації.
МІЛІЦІОНЕР У РОЛІ ПРИМАНКИ ДЛЯ ГВАЛТІВНИКА
– За 28 років служби вам є, що згадати. На вашому міліцейському рахунку – сотні розкритих злочинів, але чи є такий, який ви пам’ятаєте до сьогодні?
– Так, насправді особисто мною розкритих злочинів не злічити, як і тих, у розкритті яких я брав участь. Та чітко запам’ятався випадок, коли у 70-х роках від місцевих жінок та дівчат стали надходити заяви, що у Мукачеві з’явився маніяк, який робив засідки у неосвітлюваних місцях, вичікуючи своїх жертв – жінок, які поверталися з нічної зміни. Злочинець нападав ззаду, бив жертву металевим прутом, а потім, знепритомнілу, ґвалтував.
Вжитими заходами вирахувати та затримати ґвалтівника не вдавалось. Тоді я запропонував в інший спосіб затримати злочинця: переодягнутись у жіночий одяг, аби привабити ґвалтівника, і вийти на вулиці нічного міста. Ми підібрали відповідний жіночий одяг, озброївся я наручниками, свистком та кишеньковим ліхтарем і вийшов полювати на ґвалтівника. Та спершу запланована операція не увінчалась успіхом. Три ночі поспіль я та колеги, які чекали мого сигналу в засідці, працювали марно. Та наступної ночі, близько першої години, на вулиці Берегівській злочинець таки попався в пастку! Після моїх умовних трьох свистків та пострілу його оперативно було затримано. Найцікавіше, що ґвалтівником виявися 27-літній мукачівець з хорошої родини, в якій і не підозрювали про його сексуальні збочення. На слідстві йому було доведено 17 злочинних діянь та народним судом засуджено до 15 років тюремного ув’язнення.
– У правоохоронця роботи завжди вдосталь — і вдень, і вночі. Як ваша сім’я реагувала на такий щільний графік, чи підтримувала вас?
– Дружина, можна сказати, несла службу разом зі мною. Одружився я в 1965 році. Дружина на той час працювала у торгівлі й, здавалося б, ніякого відношення до правоохоронних органів не мала. Та все ж вона на собі відчула специфіку міліцейської системи. В 70-ті, коли я вже займав керівні посади у міліції, тодішнє керівництво вважало, що не личить дружині міліціонера працювати в торгівлі, тож не було іншого виходу, як змінити дружині професію… Разом ми виростили двох дітей – доньку й сина, а зараз займаємось вихованням поки єдиного внука.
СПРАВИ ВЕТЕРАНСЬКІ
– Вийшовши на заслужений відпочинок, ви не порвали з міліцією, а й досі переймаєтесь різними питання, подеколи й проблемами нинішніх і колишніх працівників міськвідділу.
-Після виходу на пенсію я, сповнений енергії, не збирався сидіти вдома, склавши руки. Вже в 1991 році був призначений начальником відділу банківської безпеки мукачівського відділення Ощадбанку. У цьому колективі пропрацював 21 рік, тобто дотепер. Разом з тим, у той час під керівництвом тодішнього начальника Мукачівського міськвідділу полковника міліції Івана Клима було створено першу в області ветеранську організацію ОВС, на перших зборах якої мене було обрано її керівником.
– Якою була мета створення ветеранської організації, які питання ви ставили перед собою як керівник?
– Ну, перше, що завжди цікавило всіх пенсіонерів – це їхня пенсія. А в 90-і, якщо пригадуєте, були проблеми з пенсійними виплатами. Тому перше, що намагався вирішити – це вчасно отримувати гроші пенсіонерам правоохоронних органів. Другим питанням того часу була диспропорція пенсійних виплат працівникам, які пішли на заслужений відпочинок при СРСР і тим, які вийшли на пенсію вже в незалежній Україні. Окрім того, не раз допомагав пенсіонерам та членам їхніх родин працевлаштуватись. Немало було зроблено мною і при отриманні коштів по ощадних книжках СРСР та багато іншого.
Сьогодні на обліку ветеранської організації Мукачівського МВ УМВС перебуває 370 пенсіонерів. Велику допомогу і при створенні організації, і тепер мені надає колишній голова Ради Закарпатської обласної організації Асоціації ветеранів МВС України полковник міліції у відставці Петро Іванович Бронтерюк.
– Іване Івановичу, ви пройшли немалий життєвий шлях, тож можете порівнювати. Що змінилось в роботі міліції з радянських часів і дотепер? Яким повинен бути працівник міліції?
-Професія міліціонера завжди вважалася відповідальною та почесною. Як на мене, то чи це було колись, чи зараз – людина в погонах повинна бути самовідданою та добросовісною. Хоча, як мені здається, раніше більше уваги приділялось профілактичній роботі. Колись працювало ряд громадських організацій: народні дружинники, товариські суди, вуличні комітети, які значно допомагали в роботі міліції. Цим питанням сьогодні потрібно приділяти більше уваги, добре було б відновити їхню діяльність.
– І на завершення, Іване Івановичу, вітаємо вас з прекрасним життєвим ювілеєм, зичимо вам добра, міцного здоров’я, бадьорості і довгих-довгих років життя!
– Дякую.
Наталія МАШІКО
