П’ять кроків дорогою до неба
Душа… Як часто забуваєш про те, що вона потребує уваги та догляду так само, як і здоров’я. Ба навіть більше – останнє залежить саме від внутрішнього, духовного світу.
Ти майже у відчаї… Втомлюєшся, і не знаєш, від чого. Всі наявні перспективи здаються тобі нездійсненними. Робота «дістала». Ти обтяжений купою побутових проблем. Вони виливаються у непорозуміння з близькими. Конфліктуєш з усіма, хто поруч. Тебе вже не радують речі, без яких, здавалося б, не мав уявлення про щасливе життя. Не знайти місця, людини, настрою, які б прогнали необґрунтовану тривогу та забезпечили душевний спокій. Душа… Як часто забуваєш про те, що вона потребує уваги та догляду так само, як і здоров’я. Ба навіть більше – останнє залежить саме від внутрішнього, духовного світу.
Тривожні сумніви: може захворів, нерви нікудишні? Та, наче, ні. Друг-психіатр каже: «Самокритика – ознака психічного здоров’я». З цим порядок. Де ж шукати вихід з цього набридлого, нестерпного стану? В один із вечорів пригадуєш поїздки монастирями. Згадуєш спокійні, сповнені миром очі монахів. Можливо, секрет їхнього спокою у способі життя, і варто спробувати самому розкласти себе «по полицях»? Вирішено – в монастир! Друзі підтримують тебе: «Варто з’їздити на кілька днів – чудова природа, спілкування з духовниками, праця, молитви… Спробуй знайти себе і бути ближче до неба». Асоціації саме з тим, на якому живе Господь, остаточно затверджують твоє рішення. Рушаєш в дорогу до Тишівського монастиря на честь ікони Казанської Божої матері, що на Воловеччині.
Крок перший
Знаєш – до Тишіва дорога дальня. Та це не зупиняє. Об’їздивши все Закарпаття, пам’ятаєш: у тих місцях краєвиди, заради яких варто долати й не такі відстані. Години за три автобус доїжджає до зупинки на трасі, минаючи село. Трохи хвилюєшся, адже в цьому селі не був ніколи: знайти б дорогу! Наче невипадково разом із тобою виходить жінка з валізами. Пропонуєш допомогти й питаєш, чи не підкаже, як дістатися до монастиря. З подивом вбачаєш знак згори навіть у тому, що живе вона по дорозі до нього.
Село нараховує всього 165 дворів. Проходите охайну школу та дитсадок, розміщений у приміщенні, збудованому ще до війни. Та він не поступається школі: пластикові вікна, на ігровому майданчику – «єврогойдалки». Про дітей потурбувалися, а їх у селі – чимало.
Навколо дуже чисто. Тетяна, як представилась подорожня, каже, що у цьому значна заслуга сільського голови, який сам виходить на прибирання й ремонти, і людей організовує на такі роботи. Помітно, що тишівці газдовиті: доглянуті хати, подвір’я, паркани. Багато відремонтованих, а то й нових місточків та спусків до потічка, єдиної водної артерії Тишева. Загалом, назва підходить селу: всюди тихо і спокійно. Чи не тому, бо півсела на заробітках?
Заходячи у село, враження – село забуте, але не Богом: розбита дорога, ФАП, у якому майже нічого немає, і в той же час – два храми та монастир.
Перші кроки у пошуках неба робиш по довгій дорозі, яка б не зовсім асоціювалася з чимось святим – вона засипана свіжим гравієм. Втім, окрім того, що веде до монастиря, відношення до високого духу вона має безпосереднє: про щебінь і роботи домовилися отці Корнілій та Вікентій, настоятель та духівник монастиря. Принаймні, так стверджує Тетяна. «Ще б асфальтом дорогу залити, та поки й так добре, аби не по болоту, як раніше», – каже вона.
Попрощавшись з подорожньою, виходиш з села. За першим пагорбом відкриваються фантастичні краєвиди: навколо чудові, високі гори, серед яких впізнаєш славнозвісну вершину Пікуй. Більшості закарпатським монастирям наче сам Бог вказав на місця, де б людина відчувала свою близькість до нього. І ось, у очі впадає позолочений православний хрест на храмовому куполі.
Монастирський храм дуже невеличкий, скоріше схожий на каплицю. Навколо висаджені молоді деревця, біля храму – могила молодого священика, засновника Казансько-Богородицької общини. Трохи далі – величезний довгобуд, нагадує школу. Сам монастир – метрів за 50: двоповерхова будівля, хлів, поруч будується господарський корпус. На подвір’ї так само, як у Тишеві: спокійно, тихо, блаженно. Навіть вівчарки, які спостерігають за тобою зі своїх будок, не подають голосу.
На цокольному поверсі кілька дверей. Не знаючи, де саме вхід, відкриваєш першу ж навмання – комора. На діжці лежить ситий, повний і лінивий, цілком чорний котяра з величезними зеленими очима. Таких кінорежисери дарують відьмам, для посилення містичного образу. Повільно, ліниво він кидає на тебе погляд. Своїм нахабним виглядом а-ля «хто посмів?!», він наче готує тебе до відкриття чогось невідомого і таємничого.
Нарешті, зайшовши в обитель, зустрічаєш двох монахів на кухні. Своє маленьке хвилювання приховуєш вдаваною безтурботністю та привітністю на межі з фамільярністю. Остання, після знайомства, одразу призводить до казусу: роботу на кухні називаєш по-військовому «нарядом», в той час, як монахи завжди несуть послух.
оселяєшся в гостьову келію: три ліжка, по одній шафі та тумбі, стільці. Як водиться, багато ікон. Все просто, без надлишків. Вікна пластикові, на частині, яка відкривається, сітка від комах. Як виявиться згодом, дуже потрібна та ефективна – комах у лісі, який оточує обитель, більш ніж достатньо. В монаших келіях індивідуальні бібліотеки, у окремих монахів є ноутбуки для роботи. Створені всі умови для відпочинку, молитви та роботи над собою.
Поселившись, ідеш на обідню трапезу. Молитва до неї, і після. Страви прості, пісні, але смачні. Серед приборів – лише ложки. Один з монахів читає вголос «Життя святих». Увесь процес завершує старший з монахів дзвіночком. Згодом орієнтуватимешся на цей сигнал, щоб не залишитися голодним. Їжа тут не культ, тому часу на її вживання виділяють рівно стільки, щоб не поспіхом, але й не по-ресторанному довго забезпечити себе необхідними калоріями.
Загалом у монастирі «по сигналу» дзвіночка робиться чимало: скликають на трапезу, до зборів, молитви. Усе, що б не робилося – лише з благословення отців. Чи ти монах, чи ні – дотримуватись правил і розпорядку зобов’язаний!
Настоятель і духівник виїхали кудись у справах. Послух тобі призначити нікому, тож маєш час відпочити. Свіже повітря, втома від дороги наводять на тебе міцний сон.
Відпочивши, йдеш на службу. Твій приїзд припав на середу. Крім тебе та монахів у храмі нікого немає: селяни не надто відвідують службу у будні. Це додає особливих відчуттів під час молитви. Монахів не помічаєш. Наче в храмі ти самісінький і… Він. Служба триває досить довго, але часу не відчуваєш. По її завершенню у тебе гарний, піднесений настрій. Та трохи тривожно від того невідомого, що чекає тебе попереду.
Після трапези, готуючись до полуночниці (молитви опівночі), знайомишся ближче з одним з монахів – отцем Аліпієм: років під сорок, високий, чорнявий, з надзвичайно добрими очима чернець. Кількома словами пояснюєш, чому ти тут. Але про себе та свої турботи багато не говориш – тобі цікавіше, чому ченці свого часу обрали постриг. На прямі питання не наважуєшся. Цього не робить і Аліпій. Він знає, ти ж – лише починаєш розуміти, що у кожного своя дорога до неба: сокровенна, власна, часом навіть інтимна, та все ж – своя! І ти сам повинен знайти її – сюди нікого не ведуть за руку. Відтак спілкуєтесь про монастирські будні.
«У наших душах, як у побуті, бачимо сміття – викидаємо, щось не так лежить – розкладаємо по полицях», – о. Аліпій ділиться простими принципами чернечого життя. – Взагалі мирські суєти засмічують нашу душу. Суєти є і в монастирях, але у великих їх більше. Тому в маленьких монастирях, як цей, затишніше».
Розмову завершує приїзд отців Корнілія та Вікентія. Вони потомлені, тому знайомство проходить швидко. Звертають на себе очі отця Вікентія – їх глибині немає меж.
Лягаєш спати. Чомусь з голови не виходять думки про яблука, якими поласував на подвір’ї. Здається, вони найсмачніші з тих, які коли-небудь коштував. Ну а тепер, відчуваєш гіркуватий присмак у роті. Чи від того, що не палив цілий день (курити на території категорично заборонено, але й сам від цього відмовляєшся), чи від чистого повітря – кажуть, все абсолютно чисте віддає гірким. За вікном прозоре, зоряне небо. Але його на смак не скоштуєш…
Крок другий
Монастир живе за власним часом, який не буває літнім чи зимнім. Різниця з Києвом – 2 години. Ранкова служба починається о 6-ій, по-монашому – о 4-ій. Прокидатися так рано досить важко. До того ж, гірське повітря спонукає до міцного сну. Але на службу йти треба. Після неї знову не знаєш, що робити. Краєм вуха чуєш, як отець Аліпій по телефону питає настоятеля, який знову відлучився у справах, чи може брат Микола піти збирати трави. Думаєш: варто піти з ним. Отримавши благословення у отця Вікентія, наздоганяєш брата Миколу. Він збирає чебрець на горі над монастирем. У кошик також потрапляють листя суниці, шипшина, чорниця, м’ята, не оминаєте і поодинокі кущі лісового горіху. Піднімаєтеся схилом гори. Чим вище – краєвиди стають прекраснішими. Вже під вами відкривається вид на храм і на довгобуд, схожий на школу. «Це недобудований братній корпус монастиря», – уточнює послушник.
Брат Микола розповідає: на початку 90-х титанічними зусиллями архімандрита Макарія, який згодом прийняв схиму під іменем Неофіт, було засновано общину та монастир на честь ікони Казанської Божої Матері. Його починання були підтримані багатьма меценатами, які допомагали у будівництві нового монастиря. Братній корпус звели, але архімандрит Макарій тяжко захворів і на тридцять другому році життя помер. З його відходом впали і темпи будівництва. Але ченці не полишають надій, що мрія покійного монаха здійсниться. Брат Микола пригадує легенду: приїздив якийсь старець, походив, подивився, сказав – тут буде лавра. Чи це правда – Бог-зна. Але корпус-довгобуд досить великий. Навіть недобудований. Частина ще не зведена, а та, що стоїть, страждає від погано змонтованого даху. Навпроти нього мав бути собор. Кажуть, на проекті все виглядає дуже гарно. Починали і роботи по зведенню рибника. Десь поруч мала б бути лазня. Але роботи теж поки відкладено.
Піднімаєтесь далі схилом. Присівши на галявинці, дізнаєшся від брата Миколи, що хоч монастир невеличкий і новий, він збагачується історіями, які носять таємничий характер. «Один чоловік приїхав у Тишів, здається, з Києва. Якийсь час жив у монастирі, – розповідає брат Микола, – а потім збудував хатинку далеко у лісі, де і молився. Харчувався лісовими дарами, а воду брав з джерела, яке було поруч. Коли ж з невідомих причин пішов з лісу, джерело висохло».
Повертаєтесь. Твій попутник продовжує розповідати про чернечу обитель. Через нього пройшло вже багато братів, які згодом постриглися у ченці в Лаврах України та Росії. Нині ж у монастирі живе семеро братів: настоятель, духівник, три монахи і два послушника.
Коли будівництво головного корпусу згорнулося, братія облаштувала господарський корпус під тимчасове житло, яким воно залишатиметься певно ще не один рік. Саме тому не скажеш по будинку, що початкове його призначення – господарське. Тут і душ, пральні машини, облаштовані прийомна келія та кухня, чимало приміщень для білизни, продовольства та іншого знаряддя.
Поруч з житловим стоїть інший, господарський корпус та хлів. Перший теж недобудований, але успішно виконує функції гаражу, складу та майстерні. У хліві кобила з лошам, дві корови, кури. Сьогодні на одну стало менше. Яструб заскочив прямо на огороджену територію, де вони «пасуться». Кажуть, таке вперше. Зазвичай хижак міг напасти на птахів, коли ті гуляють на подвір’ї. Напевно, молодий, ще не боїться людей.
Дісталися монастиря. Братія готується до свята. У неділю – Успіня Пресвятої Богородиці. Варять сир. Хтось мрійливо згадав про сирні запіканки…
Крок третій
Ранішня служба. Отець Савва, старший по храму, ніяк не може відійти від нежиті. Це дещо впливає на сприйняття служби: відволікають його піддування. Чому інші монахи не ведуть службу? Пізніше дізнаєшся: у ченця щось хронічне. Повний цикл лікування не надто вітається у ченців. Як скажуть, монахи можуть лише «підліковуватися». А твої відволікання від молитви – свідчення не повної відданості їй.
На службу прийшли сповідуватися мати з донькою. Вперше бачиш процедуру від початку до кінця. До цього спостерігав лише, як ставали на коліна, а батюшка покривав голову чимось. Виникають певні сумніви щодо власної сповіді. Так було часто: відмовлявся від цього таїнства, посилаючись на незнання форми, порядку, процедури, сумніви у таємничості сповіді – не сприймав усе на віру. І тепер не наважуєшся на сповідь, але щось підказує неминучість проходження цього таїнства.
За монастирським статутом, хто був на ранковій службі, може трохи відпочити і тоді вийти на послух. Твій максималізм не дозволяє скористатися можливістю «доспати». Рушаєш допомагати братії варити цукровий сироп, яким підкормлюють бджіл. Зайняття досить незвичне, як для жителя міста: величезна металева ємність з водою, під якою горить багаття, туди висипають мішки з цукром. Усе потрібно весь час ретельно перемішувати. Якщо пригадувати купелі у Лумшорах, або ж фільм «Пропала грамота», де у пеклі чорти у казанах «варять» людей, приготування сиропу виглядає таким собі антиподом тому процесу: разом з ченцями готуєте корм для найблагороднішої та працьовитішої комахи. Не зважаючи на піднесений настрій усіх залучених до цієї справи, вона не така вже й легка: густий сироп не надто піддається розмішуванню, тепло та дим від вогню ускладнюють його. Розносити сироп теж нелегко – відро готового продукту значно важче за відро води. Згодом запам’ятаєш: легкої роботи у монастирі майже не має.
Загалом «робота», «праця», «труд» в монастирі, це навіть не культ (тим більше, таке поняття й не годиться для чернечої обителі). Це настільки самосвідома форма послуху, вкорінена в душу потреба кожного ченця бути задіяним до будь-яких «виробничих» процесів, яка, складається враження, межує зі страхом бути поміченим у неробстві. І справа не у суворому настоятелі чи духівникові. Ніхто в «куток» за проступки тут не ставить. Кожен з братів знає, що працею – він служить. Не для себе, когось, чогось… А лише Йому. І відповідати за свої слабкості, лінь, зокрема, теж доведеться лише перед Ним, Всевишнім, Всевидячим… У тому, що Він дійсно бачить усе, ніхто не сумнівається. Якщо не певен – у ченці тобі зарано.
Втім, служіння лише Господу жодним чином не передбачає егоїстичності, тим паче Всевишній любить усіх. Відтак і в праці ти повинен ділитися любов’ю, допомагати іншим, не забувати про себе. Здоров’я – один з величних дарів Божих. То ж, якщо у поривах служінню Йому, воно буде підірвано фанатичними підходами, розціниться це радше як гріх, а не вірний послух.
Отож, ніхто у монастирі не дозволить собі бодай хвилину провести марно: праця, робота над собою, молитва… Сон, трапеза – і ті по розкладу.
Зважаючи на згадане гірське повітря, важку працю і режим, апетит виробляється надчудовий. Нині на трапезі смачний борщ. Трохи шкода, що зараз піст – до нього дуже бракує сметани. Ловиш себе на думці, що не гідно думати про такі речі. Соромно перед собою. На столі з’являється унікальна картопля з грибами, запечена у пічці. Таку у місті не скоштуєш. Але про угоду шлунку змушуєш себе забути. Поневолі прислухаєшся до читання монаха. Справді, його пристуність може допомогти забути про тривожні думки та суєти. На десерт фрукти і мед. Сьогодні він особливо солодкий. Певно, бджоли віддячують наперед за пророблену роботу.
Ввечері знайомишся з тваринним господарством. У кобили, виявляється є лоша – Орлик. По-дитячому грайливий коник. З усіма б попестився та погрався. Але на пестощі часу мало. Взагалі тварин люблять усі, і очевидно, що не награно. Ті відповідають взаємністю. Коли випустили Альфу – розумну, гарну, грайливу собаку – вона довела це. Навіть, коли поралися з дровами, вона «допомагала» нам своїм грайливим настроєм, наче доводячи: «Бачите, навіть люди з палками граються!»
Крок четвертий
Зранку отримую благословення поїхати з одним з отців у Нижні Ворота за закупками. Машина не з дешевих, але шикарною її теж назвати не можна. Безперечно, монах за кермом – картина колоритна. Їде акуратно. Цікавишся про стосунки з ДАІ, чи часто зупиняють. «Буває, – каже святий отець. – Зупинять, пожертвують на службу, попросять помолитися за них, і пускають з Богом». …Воістину: прощенний та прощенним буде!..
Увесь транспорт, який належить монастирю – дарований. «Дарують люди ж не нам. Вони дарують Господу Богу. Це ж не у користування для власних потреб, а на служіння, – пояснює чернець. – Був випадок, коли у Мукачеві хтось з перехожих підняв хай, мовляв, дивіться, на яких машинах слуги Господні їздять.
Надто важко пояснити людям, що не ми обираємо на чому їздити. За такими показниками вони часто невірно тлумачать побачене, забуваючи бодай спробувати зазирнути кудись глибше».
Дісталися Нижніх Воріт. Монахів тут знають. Навіть продавець магазину одразу підходить до відділу, де виставлені продукти, які зацікавлять цього покупця: риба, крупи, трохи миючих засобів. Те саме на ринку. Повертаєтесь…
По поверненню – одразу до роботи. Разом з усіма працюєш майже без відпочинку. Коли є справді необхідність для общини, цей послух вважається таким самим, як і молитва, до якої не завжди встигають. Служба у храмі відбудеться не зважаючи ні на що, навіть, якщо її проведуть лише два ченці. Інші, якщо робота «горить», будуть робити її доти, поки не сяде сонце. А воно таки сідає!
Ти втомлений, виснажений… Розглядаєш варіанти, де буде легше: відстояти службу чи завершити роботу разом із усіма. Раціонально усвідомлюєш, що фізичні навантаження – практично рівнозначні. Воля твоя не дає тобі просто все кинути і піти. І щось водночас під щиколоткою, шлуночками, серцем і судинами потиличної частини каже: ти витримаєш, і у будь-якому з варіантів ти будеш задоволений результатом, як нічим іншим у своєму житті…
Продовжуєш працювати, не переймаючись вибором. Щось нове відкрилося в тобі – усвідомлення монашого подвигу. Не те, що ти його зробив – він від тебе так само далеко, як і Пікуй. А те, що ти допомагаєш людям, які щодня не покладаючи рук і незгасною молитвою шукають істини, і ніколи вже не стануть на шлях, який привів сюди!
Завершення роботи дійсно принесло величезне задоволення. Тепер помітив, що чотири дні не чув якоїсь злоби та негативу. Ні ти, ні тебе ніхто не дратував. У такому піднесеному настрої хвилин 20 спілкуєтесь з отцем Корнілієм: тобі все ще цікаві деталі побуту, традицій, обрядів. Настоятель дає конкретні, чіткі, щирі відповіді. Але для себе їх знаходиш між рядками. А там не має чіткості: як, що, для чого… Є Він і ти. Словами не передати. Цю дорогу треба таки пройти! Самостійно…
Отець Корнілій запрошує на трапезу – порядок є порядок. Та й тобі завтра зранку додому.
Крок п’ятий
Солодкий сон перебило ще солодше відчуття радості дня, що прийшов. Служба. Нарешті! Вперше! Радість! Сповідувався! … у кожного своя дорога до неба: сокровенна, власна, часом інтимна, та все ж – своя! Уся братія вітає з причастям. Вони як ніхто розділяють твої відчуття. З вдячністю йдеш пакувати речі.
У келії задаєш собі питання: чи змінився ти за цей час? Відповідь знаходиться одразу сама по собі – однозначно ні! Проте, у тій субстанції, якою є «ти», більше усвідомив пропорційність своїх тілесних, вольових, моральних, психологічних складових. А головне те, як силою віри ти можеш впливати на кожну з них.
Отець Аліпій зголосився підвезти тебе до зупинки. На виході з монастиря поріг перебігає той самий чорний кіт, якого ти першим зустрів у цій обителі. Чернець проходить і не сприймає це за прикмету. Ти вже теж. Але все ж дивишся котові вслід. Він не поверне навіть голови. Його впевнений поспіх по своїй котячій стежці наче натякає: щось ти таки пізнав, але ще багато треба встигнути… на своїй дорозі.
Олександр КОРОБКО, спеціально для «НЕДІЛІ»
