Битва за Ужгород

[Total: 0    Average: 0/5]

замок ужгородскийУ Верховній Раді ледь не побилися через ювілей обласного центру Закарпаття

Ні, що не кажіть, а без Верховної Ради жити було би значно нудніше. А нещодавно наш найдорожчий у світі цирк під скляним куполом взагалі перевершив самого себе. Перед самим закриттям другої сесії Верховної Ради сьомого скликання, коли депутати вже подумки загорали на океанських пляжах, спікер Володимир Рибак безупинно ставив на голосування різноманітні постанови, за які присутні голосували у тому таки напівпритомному стані, не полишаючи відпочинкових мрій. Постанови переважно стосувалися різних локальних ювілеїв, то ж нічого аж надто антидержавного у такій розслабленій позицій народних обранців не було. І раптом хтось, ні сіло ні впало, вийшов із нірвани. Чи то муха над ним пролетіла, чи то наснилося щось страшне. Але чоловік стрепенувся і, ще не надто розуміючи, чи він уві сні, чи наяву, посунув до трибуни. Нагадував зомбі, тож у спікера навіть очі на лоба полізли. Ішлося якраз про рутину – відзначення 1120-річчя Ужгорода.

Дата не зовсім кругла, але депутатам спало на думку під це діло випросити з бюджету трохи коштів і підлатати асфальтом пару ужгородських вулиць – ну хай собі беруть, невже шкода?!

Аж ні! Треба ж було оцьому прокинутися саме зараз. Прямуючи до трибуни, він розбудив ще пару колег, які невдоволено мружилися і випромінювали агресію. Цей настрій поступово поширювався від них на цілий зал. Відтак з трибуни посипалися контраргументи проти постанови. Проти відзначення міського ювілею у принципі ніхто не заперечував. Але виявляється, що треба святкувати не 1120 років, бо події тоді відбулися якісь не зовсім святкові – забили нашого славного ужгородського князя Лаборця, повісили його над річкою Свіржавою, яка відтоді носить його ім’я. Завдяки тій сумній події місто уперше потрапило на сторінки письмової пам’ятки, але теж якоїсь не такої – «Діяння угрів» якогось Аноніма, що жив років за триста після подій, а головне не мав правильного паспорта з тризубом, а коли й говорив українською, то гірше за Азарова. То ж якось непатріотично оце усе згадувати.

Усі, хто прокинувся від замрії, зразу притихли, вражені глибиною думок. Тим часом було запропоновано відкласти народні гуляння рівно на один рік, бо тоді сповниться 860 років, коли на Сицилії з’явився географічний трактат з картами роботи арабського інтелектуала аль-Ідрісі. Серед іншого на одній карті там красується в районі Карпат арабською в’яззю щось дуже схоже на прадавню назву Ужгорода – «Гунг» чи якось так. Оце вже правильне джерело! Правда, Ідрісі теж не володів ні нашим паспортом, ні нашою мовою, але якось він симпатичніший. Коротше, треба перенести.

Тут уже закарпатці не витримали. Як це перенести! Та ж асфальт у котлах застигне! Ні, такий футбол нам не потрібен! Себто така історія. Історія має працювати на потреби сьогодення, а не ставити йому палиці у колеса. Хтось підійшов до трибуни і став наливати з графина воду у склянку. Мабуть, хотів облити оратора. Чи то пак освятити: «Згинь, нечиста сила!» Але підбігла жінка і прогнала капосника. Правда, оратор теж вже не мав чого додати. Водних процедур не відбулося – здається, можна дрімати далі. Та коли ви наївно гадаєте, що все минулося тихо-мирно, то ви абсолютно не знаєте наших депутатів.

Тепер підключилися наші, обурені через краю. Так усе гарно завершалося – то ні, треба щось перекрутити на рівному місці. Цього ніхто не очікував, тому обурений розум кипів і булькав. Зрозуміти щось було важко. Смисл зводився до того, що 1120 сьогодні – це краще, ніж тільки 860 та ще й завтра. Це типу, як великий рак по п’ять сьогодні проти вчорашнього малого по три. Це переконало багатьох. І навіть повеселило.

А от Нестор Шуфрич, якого вже нічим не здивуєш, просто отетерів. Так і сказав, мовляв, міг уявити, що ми тут будемо лаятися з приводу чого завгодно, але що з нагоди того, скільки років Ужгороду! Ну це взагалі… Ха! Чекайте-чекайте. Це ще квіточки. От почнеться третя сесія – там спливе ще багато тем для обговорення. У парламенті чомусь ні слова ще не звучало про фізику мікросвіту, будову Всесвіту і орфоепію бушменської мови.

Постанову прийняли, бо депутати відчули, що інакше можуть взагалі цього літа не потрапити на пляжі. Ці кляті закарпатці готові чубитися з галичанами з будь-якого приводу, а ми тут будемо упрівати?!

То ж тепер вже є цілий нормативний акт, який чорним по білому постановляє: Ужгороду – 1120. Ну може трохи більше, може менше, але близько того. Крапка.

Між тим не хочемо видаватися зовсім вже позбавленими почуття гумору, але корені Ужгорода можуть бути навіть значно старшими за кінець IX ст., з якого традиційно починають біографію міста. То ж якщо шановний депутат не любить неукраїнського Аноніма, то йому краще було би піти углиб – оце могло би нашим сподобатися.

замок ужгородский

Скажемо, є така дата – 453 рік, це 1560 літ тому, на 701 рік раніше за Ідрісі. Того року однієї спекотної літньої ночі помер за пікантних обставин гроза цілої Європи Аттила – прямо на шлюбному ложі. Пішла у дядька кров горлом після надмірного застілля і любощів з молодою Ільдико. Невдовзі уся його величезна імперія розвалилася, сини пересварилися і були вигнані з Центральної Європи через Карпати і пониззя Дунаю у Причорномор’я, але і там не втрималися – відкочували аж у Поволжя, де рештки гунів нібито дали початок пізнішим чувашам.

Так от, назву «Гунг» чи «Гунк», яка є в Аноніма, багато хто пов’язує саме з гунами. Ніби це було гунське стійбище, тимчасовий табір, але пам’ять про нього збереглася надовго. Чи навіть не самих гунів, а їхніх підданих слов’ян.

Певне раціональне зерно у такій думці є. Гуни, ідучи з північного Причорномор’я воювати проти Римської імперії, втягли у свій похід чимало слов’ян, які запозичили від гунів багато слів. Після розпаду імперії багато союзних гунам слов’янських племен відкотилося з Дунаю аж до Карпатських гір, заселяючи усю внутрішню частину Карпатської підкови. Зокрема, на Закарпатті вони зустрілися з культурою карпатських курганів (романізованими даками). У районі Східних Карпат набуває свого остаточного вигляду так звана празька археологічна культура слов’ян. Новоприбулих носіїв цієї культури ті ж даки та інші старожили могли називати за іменем їхніх нещодавніх зверхників гунами (як у радянські часи усіх підданих Кремлівської імперії називали на Заході росіянами), а їхнє поселення – Гунк. Гунські топоніми взагалі дуже поширені на Закарпатті.

Наприклад, маємо топоніми на – шава, – жава: Боржава, Іршава, Ірлява тощо. І навіть та сама Свіржава на сусідній Пряшівщині, де загинув Лаборець. А в чуваській мові є слово «шыв», яке має значення «вода», а раніше могло означати також «річка». За законами чуваської граматики це слово при означенні змінює форму на шывы, що у слов’янських мовах виглядає як форма множини, тому цей формант змінився на шава, жава чи шова. Отож, якщо прийняти до уваги чувашське «пяр» (крига) (чуваші вимовляють п перед голосними як б), то назву Боржави можна розуміти як «крижана вода», а назву Іршави як «ранкова річка» (чув. «ир» – ранок). Натомість назва Терешова перекладається як «гірська річка», оскільки чув. “тара” має значення «вершина». Ту саму складову можна бачити також і в назвах Теребля та Тересва. Менш впевнено можна говорити про назву Тиси, яку можна перекласти як «чиста» (чув. «таса» – чистий).

Чимало чуваських (гунських) слідів у назвах наших гір. Наприклад – Брескул, або Брецкул, найближчий сусід Говерли. На південно-західному схилі гори є озеро з такою назвою. Є тут таки близько гори Туркул і Бребенескул, що теж мають поруч озера. Очевидно, в усіх цих назвах присутнє слово «озеро» (чуваською – «клює»). Тоді Брескул може бути перекладений як «крижане озеро», а Туркул як «гірське озеро» (чув. «тара» – вершина). Отримує свою етимологію і Говерла. Беручи до уваги чув. «кавар» (гаряче вугілля) і суфікс -ла, який в чуваській мові вживається для утворення прикметників, дослівно назва гори може бути перекладена як «палаюча жаром». Зазначимо, що у чуваській мові звука г нема, він перейшов у к. Також маємо кілька гір і вершин з подібними назвами: Менчул, Менчил, Менчиль. Очевидно, складовим в них входить слово зі значенням «камінь» (чув. «чул»). Натомість «мін» означає «підніматися». Ще показовіше назва відносно недалеких від Ужгорода Лумшор (словацькою Лумшур). Топонім можна пояснити як «мочар, мокре болото» з огляду на чув. «лам» – волога, сирість. Назва Колочави може походити від чув. «чула» – місто, поселення (в сучасній чуваській мові х часто стоїть на місці старого к). Для другої частини назви може підійти чув. «чав» – копати, рити. Виходить – поселення, оточене ровом.

Подібних прикладів можна навести ще чимало, але й так зрозуміло, що гуни залишили міцний слід не лише у чуваській мові, а й у закарпатській топоніміці. То ж нічого неможливого і в тому, щоб їхня назва відобразилася у топонімі Гунг – Гунгвар – Унгвар.

Проте можливий й інший варіант походження Ужгорода – Унгвара (точніше його назви) – від трохи молодших, але теж достатньо древніх, аби бути престижними, аварів. Під цим іменем у Європі стали відомі кочові племена уар і хуні (вархоніти). А тепер поміняйте ці два етноніми місцями – і отримаєте той самий Гунгвар. Вражає?

f50140b2be9e

Уперше авари (хуні і уари, вархоніти) на чолі зі своїм ханом Баяном прийшли з донських степів на Дунай 558 р. на запрошення візантійського імператора Зенона воювати проти його ворогів праболгар. По дорозі авари втягли до свого війська антів, які вважаються одними з віддалених предків українців. 561 р. авари вийшли до Нижнього Дунаю. Аби відвернути їх від вторгнення в межі Візантії, новий імператор Юстиніан «пожалував» їм Панонію, яка насправді контролювалася не візантійцями, а лангобардами. Переговори аварів з Юстиніаном зайняли 561-562 р. У ході цих тривалих і не надто успішних для аварів переговорів Баян спробував укласти союз з дунайськими склавинами (ті теж пізніше брали участь в українському етногенезі). Прохід через їхні землі дозволяв би аварам потрапити до Панонії. Проте склавини виявилися краще організованими, аніж анти і орду через свої землі не пустили

Отож Боян став розвідувати значно довший, але і безпечніший шлях до Панонії в обхід Карпат. На початку 562 р. авари з’явилися біля східних рубежів франкського короля Сигиберта, в Тюрінгії або північній Алеманії. Сигиберту вдалося відігнати їх, проте для аварів це була тільки розвідка боєм. Тільки 566 р. основні сили аварів рушили на північ. Баян ішов уздовж зовнішніх (північно-східних) схилів Карпат. Племена сербів і хорватів, через чиї землі лежав шлях, авари зганяли з їхніх місць. Аварське нашестя привело в рух дуже багато слов’янських общин регіону, які кинулися на всі боки, в тому числі через карпатські перевали на Закарпаття.

566 або 567 р. авари знову з’явилися біля рубежів Тюрінгії. Цього разу Сигиберт зазнав поразки від них і сам потрапив у полон. Але Боян не збирався далеко заглиблюватись у володіння франків і починати велику війну. Він узяв з полоненого викуп, уклав з ним договір про «вічну дружбу» і відпустив назад.

Завдяки договору з франками авари спустилися уздовж їхніх кордонів до Дунаю. 567 р. авари форсували річку і увійшли до Панонії з півночі. Лангобардський король Альбуїн (561-572) волів укласти з ними мир. Альбуїн у союзі з аварами розгромив своїх давніх ворогів гепідів (родичів готів), які контролювали, зокрема, Закарпаття і лишили тут чимало топонімічних слідів. Частина гепідів визнала владу Альбуїна, частина – Бояна. За укладеним переможцями новим договором Альбуїн поступався аварам Панонією в обмін на підтримку у боротьбі з візантійцями. 568 року лангобарди пішли на Італію, а Боян відправив на балканські провінції імперії підвладних йому кутригурів. Почалася тривала тристороння боротьба між лангобардами, аварами і візантійцями.

Першими, кого прихід аварів зірвав з насиджених місць, були анти – хорвати і серби. Частина хорватів лишилася на батьківщині – у Верхньому Подністров’ї, частина посунула через перевали. Найзначнішим районом розселення хорватів став район Орлицьких гір на північному сході Богемії, де вони жили ще в ІХ-Х ст. мабуть, десь по сусідству спершу осіли і серби. Так уже в VI ст. у чеських, моравських і словацьких землях виникають деякі з важливих політичних центрів слов’ян. Це Лібіце над Цедліною у північній Чехії, гніздо поселень у Бржецлава у Моравії й у Нітрі в Словаччині. Укріплених градів серед них ще не було, але не виключено, що деякі з них уже перетворилися на резиденції вождів великих племен. Щось подібне могло існувати і на місці майбутнього Ужгорода.

Завершити хочеться приблизно словами лектора з «Карнавальної ночі». Є життя на Марсі, чи нема – яка різниця! Головне, що Ужгород точно є. І буде надалі. Зараз він переживає не найкращі часи. Але він пережив і не таке. Йому справді близько одинадцяти віків. Ну там плюс-мінус. А передісторія міста (тобто різні тимчасові поселення на його території) сягають взагалі тисячоліть. В тому числі цілком можливо, що тут зупинялися і гуни, і авари, і вже точно – їхні слов’янські піддані. Отже немає жодного приводу, аби не святкувати цього року. Традиційно Ужгород робить це у першу неділю жовтня. Часу для підготовки ще достатньо.

 Сергій ФЕДАКА, газета “НЕДІЛЯ”

Comments are closed.