Русинський флиздрик за московські гроші
Чи ти ба! Українців ще не було, а русини вже будували Вавілонську вежу! У своєму прагненні створити новітній міф русинства колишній совєтський поет і перекладач на українську мову, звістив справдешню сенсацію: «удколи тото люди яли говорити по русинськы».
Прояв імперського синдрому в кнайповій мережі «Кохвє-хауз» сколихнув інтернет минулого тижня. Чесно кажучи, у вже самій назві мережі маємо русифікацію, бо в англійській нема букви «х», а в російській «г», а тому українською треба було б писати «гавз».
Але нічого, і до цього ми коли-небудь дійдемо. Однак випадок не такий уже й рідкісний і, якщо поґуґлити в інтернеті, то можна надибати чимало схожих історій аж до побиття мєнтами громадянина, який вимагав розмовляти з ним українською.
Імперський синдром діє по всій Україні. На Закарпатті й Буковині, якщо вам трапиться мєнт-угорець або румун, він точно не буде володіти українською, бо ані угорці, ані румуни ніколи її не вивчали. Вони вивчали рідну і російську, хоча у багатьох із них прізвища далеко не угорські чи румунські. Тому й там можна нарватися на якийсь неприємний інцидент.
І таким чином маємо наслідки чудової калєснічєнка-ківаловської реформи. Меншини правлять бал. Вже окремі села проголошують у себе свою регіональну мову.
А я хотів би запитати Калєснічєнка з Ківаловим, чи цікавилися вони, скільки українських сіл в Румунії, Словаччині, Хорватії, Сербії та Боснії і Герцеговині проголосили у себе регіональну українську чи русинську?
То я відповім: жодного села. А кількість українців там лише маліє, бо їх безпардонно асимілюють, і чхали там на усілякі хартії.
Та не чхати Росії, яка, між іншим жодних хартій не прийняла, але від нас вимагає. Бо «Русскій мір» – це та соломинка, за яку російські імперіалісти спазматично вхопилися, бачачи, як вислизає з їхніх рук Україна.
Російський урядовий «Фонд підтримки і захисту прав співвітчизників, що проживають за кордоном» профінансував підготовку «Другого громадського звіту про виконання Україною Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», який повинен бути надісланий в ООН, ЮНЕСКО, міжнародні організації Європи, депутатам Європейського парламенту, ПАРЄ, правозахисникам і ЗМІ.
Нормально? А якби Україна профінансувала такий самий збір відомостей на території Росії?
Цільовою категорією Фонду є, звісно ж, російські колоністи, але на Закарпатті Фонд нав’язав стосунки з представниками радикальних русинських організацій проросійської орієнтації, які задля зарібку вдають гнаних і голодних.
Жалюгідна групка русинських ідеологів – це люди, які знайшли можливість когось доїти. Фонд виділяє кошти на видання різної агітаційної літератури та творів, писаних русинським діалектом.
Серед адептів русинського руху є й письменники. Колись вони писали свої хирляві твори нормальною українською мовою і отримували непогані гонорари.
Але за незалежності, коли настали капіталістичні стосунки, ніхто вже за збірку віршиків про Лєніна, зелений плай і щасливе сонячне Закарпаття кількох тисяч не заплатить. І тоді ці літературні невдахи метнулися заробляти на русинстві. І тут ми їх можемо зрозуміти: кожен виживає, як може.
От тільки жоден справді талановитий закарпатський письменник не став русином, а поперла туди графоманія. Тепер на російські гроші вони видають свої книжечки і волають до небес про утиски русинів. Уже видано кілька словників «русинської мови», більшість слів там – звичайні діалектні слова.
Але жодного діалекту не вистачить, аби заступити сучасну лексику, а тим більше абстрактні поняття. Отут і пришли на допомогу «русинські пысателі» – вони понавигадували цілу купу таких словесних покручів, що окрім них самих ніхто цього скарбу не вживає.
А коли їм бракувало фантазії, то не біда – на допомогу приходила радная рєчь. Аби-но тільки не українська.
Тим то і пояснюється поява у русинських текстах таких «питомо» русинських слів, як стройка, послідні, чуствуєми, упят, испытаниє, ся соглашу, историчеськый, мышления, точно так, нич общого, восточный, на востоцї, посягателства, по разных берегах, обозначіня явлений, з дїтинського возраста, фонетичноє, алитеративноє звучаня, отдїлным.
І це все лише з однієї статті одного з тих писунів – Івана Петровція, який видав на гора цілу тираду про приваби русинського «язика»: «Нацїоналну идентичнuсть русина майперво вгалїпуєме из його способа мышления, а каммай из словочинїня, из формованя рuдної бисїды: слова – йих произношениє, построєниє фразы – синтаксис, ударения, як у самых словах, так у цїлых предложениях русинської бисїды».
У своєму прагненні створити новітній міф русинства, Іван Петровцій доходить до маразму. Колишній совєтський поет і перекладач на українську мову, звістив справдешню сенсацію: «удколи тото люди яли говорити по русинськы».
«Я точно знаву ош удколи. До начала строїня Вавилонської башнї русины, (дорогый читалник розуміє, ош нигда нияка стройка на земли ся ни вбходила без русинuв!), гикой ушытка земна чилядь, ишли у потоцї всеобщого языка – бисїды Адама и Євы.
А по розрушіню Вавилонської башнї и змішаню бисїд, русины ся вернули из вавилонськых заробкuв домu за Карпаты (тко ни вірує – най читать Біблію!), хоснувуть Богом йим дану русинську бисїду, и типирькы рідко ся подавуть на заробкы в тот далекый біблійный відїк, а урвати даякый грайцарь ходять у ближі державы».
Чи ти ба! Українців ще не було, а русини вже будували Вавілонську вежу! Якби щось подібне українець написав, браття-росіяни б уже реготали на всі заставки. Але блазням-русинам усе вибачають. Мусять плекати їх, щоб у відповідний момент використати, як і південних осетинів та абхазців.
Так що, як бачимо, наш Іван-русин уриває даякий грайцар, не відходячи від каси, бо московська каса сама приїжджає.
Однак не допрацьовує наш русин, бо захопившись «словочинїнням», якось зовсім випустив з уваги матюки. Не сотворив жодного русинського і мусить, бідачка, послуговуватися знову ж таки вєлікім і могучім.
Звідки про те знаю? Бо надіслав мені Іван Петровцій газету «Post-Поступ» з моєю статтею про русинство, яку уздовж і впоперек прикрасив матюками та прокльонами на мою адресу. Можна було б подумати, що то якийсь тамбовський пияцюра. Аж ні – русинський пысатель. Хоч, правда, видно з почерку, що писалося це під добрим гумором. А що яблучко від яблуньки недалеко котиться, то не дивно, що й донечки Петровція недалеко втекли.
Одна з них у Львові видає себе за журналістку, бере в газетах аванси на написання статей і щезає. Фахова аферистка вирішила свої грайцари добувати дещо іншим способом.
При цьому зі сльозами на очах розповідає «душероздырателну гысторыю» про татка-садиста, який її викинув з дому і судиться, щоб відібрати помешкання для себе. Грошей нема, жити нема за що. Словом, усе у відомому закарпатському стилі: «доспоможіть, хто чим може». От тільки жодних статей від аферистки жодна газета так і не отримала.
Ну, але якщо класик французької літератури Франсуа Війон міг бути злодієм і убивцею, то чому б класикові русинської літератури не виявитися садистом?
Ну, а на десерт пригощу вас черговим витвором Івана Петровція. Бідачці уже ввижається тамтой світ. Ото іде він і думає, що опинився у раю.
Ишов им докuть файно йшло ся…
Туй з хыжі уйшла на порuг
З челленов ружов у волосю
Дьuвчина – чіча! – вбы ня Бuг!
– Убленна, ипна, файна, мила,
Голинька: стегна! а – лыткы!..
Ги дві сонця, у тьмі світили
Нипровбайловані цицькы.
Я догадав житя земноє
Коли щи быв им дїтваком,
Як здрів им тайинство новоє,
Кой спрятав им ся за корчом:
У потоцї дьuвча ся мыло.
А кой з бовча стекла вода,
Меже ногами ся чорнїла
У ниї мокра борода.
А в сиї – лем мнякка борuдка.
А тїло! – тїло онь пашить,
Гибы го из косиць ткось уткав.
Ги в босоркань на шабаши!
Убнимать ня, цюлює, лиже
Засохлі губы – я онь вмлїв…
Веде ня, голого, до хижі
– Там, позираву, на столї
Вино и палинка – для мене,
Для ниї – цукор и шампань…
Шовками постїль застелена,
Парны челлені, гикой грань.
Легла… Ничим ся ни прикрыла…
У мозок вдарила ми кров,
Кой розчепарила, ги крыла,
Колїна дві спередо мнов.
Вна моє тїло свойым тїлом
Гибы прuмкла – я онь зревав!
– И свойым флыздриком ствердїлым
Усю м ї здольu прорубав.
Гыд – у гадючник.
Ключ – у замок.
Так довго м тым ключом вертїв,
Онь в голові ми просіяло,
И вже м штось улляти хотїв…
Она ся схопила, й стулила
Вбі ногы – нич нигде ни є!
– А мнов диявольська бє сила,
И спокою ми ни дає.
Я рукы й флыздрик простягаву
До ниї, просячи ї: «Дай!»
– Вна щезла…
Де єм я – ни знаву…
Ци аццякый быває рай!?..
Туй позираву: я – роздїтый
– Ногами топчу кuзьый гнuй,
А мерзко бекавучі дїти
Указувуть на флыздрик мuй.
Здрю: сходить ся ид менї чилядь.
Гибы йих гнав сам сатана…
А я вже, сигінь, нич ни чиню,
Лем здрю, ош де є, де – она!?
Її ни є. Сперед усьыми
Збаг – уццьuть я вже ни пuду…
Из флыздрика м зло улляв сімня,
И врозумів, ош я – в аду!
Юрій Винничук
