Коня готують на день бою, але від Господа перемога…
Про Майдан, кровопролиття і події в Україні – розмова з Преосвященним владикою Міланом (Шашіком), єпархом Мукачівським
Протестні настрої та дух свободи, просякнутий запахом палаючої гуми автомобільних шин, якось несміливо й неквапом дійшли і до нашого зазвичай спокійного Закарпаття. Ще тиждень-два тому люди з острахом намагалися передбачити, чим завершиться криваве протистояння мітингуючих із силовими структурами на київському Майдані. А сьогодні краяни вже ледь устигають слідкувати за змінами, що відбуваються у державі. Складні, навіть можна сказати буремні, часи переживає зараз Україна. Знаково, що духовенство не стоїть осторонь цих подій. Яку позицію з цього приводу займає кожна з конфесій – це вже інше питання. Однак варто сказати, що Церква з перших днів не виступила пасивним спостерігачем. Священики активно підтримують своїх парафіян щирими молитвами, всіляко намагаються стримувати агресивні настрої у суспільстві Словом Божим.
Свою думку щодо останніх подій, пов’язаних із революційною ситуацією та її наслідками, висловив в інтерв’ю газеті «Неділя» єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії владика Мілан.
– Ваше Преосвященство, чи мало право духовенство брати участь у майданівських протестах, підтримувати або засуджувати маніфестантів?
– Серед основних принципів Церкви є невтручання у політику. Тому що ми, духовні отці, маємо головне правило – працювати на спасіння всіх людей, незважаючи на те, до якої партії вони належать, які політичні гасла сповідують. Водночас представники духовенства, про це чомусь нерідко забувається, є такими ж громадянами держави, як інші, тож мають законне право вибору, участі у певних подіях, висловлення власної думки. Церква повинна не лише виховувати людей, вона зобов’язана захищати їх, особливо, коли порушуються права громадян. Саме це й спонукає представників духовенства не стояти осторонь і покірно мовчати в той час, як у державі діється таке, що безпосередньо суперечить Божим Заповідям. Відомо: десять Заповідей Божих становлять основу Євангелія. А двома головними Заповідями є такі: «Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всіма мислями твоїми» і «Люби свого ближнього, як самого себе».
Тож, коли у листопаді минулого року було жорстоко побито студентів та журналістів, котрі вийшли на мирну акцію протесту, у всіх наших церквах почали молитися за мир в Україні. Після цих подій, 17 грудня, всіх представників церков краю зібрали в обласній державній адміністрації. Більшість із присутніх голосно засудила це насилля. Були, правда, такі, які промовчали, але значна частина, наголошую на цьому, висловила своє обурення і зауважила: не можна допускати кровопролиття і застосування насилля до беззбройних людей. Згодом на засіданні синоду єпископів УГКЦ 31 січня ми з помічним єпископом Нілом підтримали лист-звернення і, разом з іншими владиками, підписали його, а вже 2 лютого цей лист читали у храмах нашої єпархії. Головне, про що йшлося у зверненні, це засудження насилля та заохочення всіх до молитви та посту за примирення. Церква завжди обороняє невинних людей і виступає за мир і злагоду в країні. На кожному Богослужінні у наших храмах вірники спільно моляться за примирення, а щоп’ятниці вірники нашої єпархії долучаються до безперервного посту за мир в Україні.
– До слова, стосовно спільної молитви. У соцмережах були оголошення із закликом молитися всім українцям ввечері вдома о 21 годині за мирне розв’язання конфлікту, а після кривавих лютневих подій з’явилися скептичні зауваження щодо недоцільності такої молитви. Що можете сказати з цього приводу?
– Справді, багато хто каже, що ця молитва не була вислухана, бо дійшло до кровопролиття. Окремі навіть дозволяють собі іронізувати, мовляв: де був Бог, коли вбивали невинних. У відповідь на такі закиди мушу зауважити, що Бог єдиний, хто респектує свободу людини аж до кінця. Він не завадив, щоб Його Сина Ісуса Христа прибили до хреста і дозволив Йому в муках померти за наші гріхи. І цього ми збагнути не зможемо, цього нам просто не дано. Бог допустив, щоб інші люди, які мали необмежену владу, дали наказ вчинити ще одну страшну розправу над невинними і беззбройними.
Пригадую один випадок. Свого часу мені довелося побувати у Любліні (Польща), на території колишнього концтабору, де під час війни загинуло багато людей. Приїхав туди і блаженний папа Іван-Павло ІІ, тому людей зібралося чимало. Серед них були також колишні в’язні концтабору. Дві жінки, які також пройшли це страшне нацистське пекло, зупинилися біля будівлі колишнього крематорію. Я прислухався до їхньої розмови. Одна з них польською сказала таке: «Є люди, котрі запитують, де був Бог? Чому він дозволив статися такій страшній трагедії?». Відповідь її подруги мене вразила, я запам’ятав ці слова назавжди: «Яким чином нам вдалося б витримати ці муки, – сказала вона, – якби Бог не був з нами». До речі, цей концтабір має назву «Майданек».
На київському Майдані, як ми знаємо, також загинула велика кількість людей, сотні ще перебувають у лікарнях. Але хто б припинив цю криваву бійню і тепер, і в часи нацизму, якби не Господь. Хто б зміг зупинити страшну «машинерію комунізму», котра нищила невинних людей стільки часу? Певно, ми не зуміли повністю очиститися від цього комуністичного бруду, оскільки дозволили, щоб знову прийшли до влади люди без моральних принципів, котрі вдавали із себе побожних. Натомість вдома користувалися послугами ворожбитів і чорної магії. Нацистські солдати на своїх ременях також мали напис «God mit uns» (З нами Бог), а Гітлер, що був безбожником, як свідчать історичні джерела, використовував різні думки шаманів та впроваджував їх у дію. Зараз здається, що деякі сучасні політичні лідери переконані: чим більше старовинних духовних реліквій та мощей святих вони матимуть, тим вищий буде їх статус. Однак, це не є істинне прославляння Бога, милосердного, святого, а лише спроба «купити» Господа. А «купити» Бога неможливо.
Повернуся до спільної молитви. Спершу ми молилися за владу, аби вона отямилася, прозріла. Далі ми усвідомили: там вже запізно прозрівати, і стали молитися, звісно, за тих, хто загинув, і головне – щоб зійшов мир. Ну, врешті-решт так і сталося. Мир, можливо, ще хиткий, але настав, правда, дорогою ціною…
– Останнім часом поширюються різні пророцтва від імені ченців або священиків про нинішню ситуацію в Україні і її майбутнє. Що каже про такі «одкровення» Церква, вірити у них чи ні?
– Українська Греко-католицька Церква вже офіційно висловилася з цього приводу, зокрема заперечила правдивість такої інформації. Скажу так, людям взагалі властиво цікавитися тим, що на них чекає в майбутньому. Це природно, в цьому нічого поганого не має. Усі ми, хто хвилюється за долю держави, хочемо знати, що буде. Я також переймався цим. І зізнаюся, в ту страшну середу, в хвилини розпачу, сильно молився, а далі звернувся до Бога з проханням: «Господи, дай мені дізнатися щось!». Взяв «Святе Письмо», щоб мені через слово Боже Господь щось промовив. Відкрив його наосліп, потрапив на книгу «Приповідок», а саме на частину 21 глави 31 стиха, і прочитав: «Коня готують на день бою, але від Господа перемога». Це вже тепер розумію, наскільки правдивими є ці слова. Здогадуємося, ким був той «кінь», і як Всевишній розпорядився стосовно перемоги над ним.
Але прагнути знати, що криється за завісою майбутнього, – це одне, а вірити, як це часто буває, під впливом якогось забобонного страху в різні дурниці, – це зовсім інше. В 2012 році, наприклад, ми всі були свідками дивного ажіотажу, пов’язаного з «напророченим» кінцем світу. Віруючі люди, звісно, розуміли: знати таке під силу лишень Господу. Однак, деякі підприємливі співвітчизники намагалися зробити бізнес на пророцтвах племені Майя. Телебачення, пригадую, демонструвало сюжети про те, що у продажі побільшало амулетів супроти кінця світу. Це смішно, хоча охочих придбати «заговорені» амулети виявилося не так мало. На жаль, нині значна частина громадян швидше піде до ворожки і повірить у магію, ніж підніме руки до Господа в покаянній молитві, бо Церква для них є чимось дивним.
– Деякі ЗМІ закидають Греко-католицькій Церкві певну агресивність у зв’язку з присутністю багатьох її священиків на Майдані і підтримку протестуючих. Як прокоментуєте такі зауваження?
– Можу сказати одну річ – я на Майдані не був, а молився за мир і примирення тут, у церкві. Відаю, що жоден єпископ не заохочував людей до проведення заколотів, вчинення зла. Той факт, що на Майдані було багато вірників Греко-католицької Церкви з різних регіонів, ніхто не може заперечити, але так само були там вірники та священики й інших конфесій. Однак ми знаємо: якби там не було тих священиків, тієї молитви, встановленої каплиці-намету, то навряд чи вдалося б зберегти моральний та духовний спокій тих людей. На одній з центральних радіостанцій нещодавно виступав учасник страшної ночі на 20 лютого. Він розповідав, як люди вже зовсім зневірилися, коли на них наступали беркутівці, аж раптом духовні отці почали молитися, і народ також підхопив ту молитву. Несподівано все зупинилося. Чоловік не міг повірити, що саме чудодійна сила молитви спинила ті атаки. А потім зізнався: він відчув, як втрутився Бог, відчув Його допомогу і повірив в Нього. Можливо, емоційні виступи на трибуні Майдану окремих мітингуючих, спровоковані тримісячним нервовим виснаженням, і стали підставою для таких закидів. Це й не дивно – люди були неозброєні і до кінця надіялися на мирне розв’язання конфлікту. Однак наголошую: Церква не закликала до бойових дій, навпаки, повторюся, молилася за примирення.
Вимога прибрати священнослужителів Греко-католицької Церкви з Майдану з відкритими погрозами щодо припинення цієї «релігійної організації» (так названо УГКЦ), нібито через порушення ними чинного українського законодавства містилася і в сумнозвісному листі Міністерства культури. Нині вже достеменно відомо, що послужило приводом до написання цього листа. Даючи відповідь на запитання ЗМІ, Міністерство зауважило: цей лист з’явився на вимогу громадян. Пізніше з’ясувалося: тими «громадянами» були прихильники так званої «греко-католицької правовірної церкви», себто забороненої і переданої анафемі релігійної секти під проводом Антонія Догнала, чеського громадянина за походженням. Його свого часу визнали персоною нон-ґрата в Україні. Однак, скоріш за все, завдяки співпраці із спецслужбами, Догнал і його спільники не лише вільно пересуваються територією нашої держави, а й продовжують «сіяти» свої хибні та небезпечні вчення. Саме від них, не виключено, і повіяв вітер, що породив зауваження про агресивність нашої Церкви.
– Недавно була Прощенна Неділя, настав Великий піст. У такий період всі християни прагнуть позбутися своєї гріховності, сповідаються, намагаються вибачити один одного. Як бути зараз українцям, які навряд чи готові пробачити вже колишній владі вчинене зло?
– В одну з попередніх неділь ми говорили під час служби Божої про Страшний суд. Ті, хто був на Майдані і хто спостерігав за цими подіями через екрани телевізорів, вважали: Страшний суд вже настав. Насправді треба розуміти, що суд Божий – це своєрідний іспит, коли всі наші діяння будуть підняті на поверхню, а ми побачимо себе такими, якими є насправді. Я говорив вірникам: спробуймо вже сьогодні подивитися на себе, ніби в ті страшні хвилини перед лицем Господа. Можливо, у Прощенну Неділю і в часі Великого посту нам таким чином вдасться відкрити свої серця і простити інших – це є дуже важливо. З цього починається внутрішнє очищення. Інша річ, що держава має обов’язок притягнути до відповідальності тих, хто причетний до вчинення кривавих злодіянь, хто діяв всупереч Закону, хто брав хабарі і вбивав. Це також важливо для суспільного очищення. Але такі дії повинні відповідати законним нормам, аби не перетворити благі наміри на звичайнісіньку помсту. Боронь Боже, не можна допустити самосуду.
– Більшість політологів схиляється до думки, що протистояння у Києві породило таке екуменічне поняття, як «українська церква», тобто спільна державна церква. Чи так це насправді?
– Це є дуже складне запитання. Просто всі віруючі християни мали спільне бажання про встановлення справжньої демократії у суспільстві і разом молилися за це. Однак це зовсім не означає, що всі церкви об’єдналися. Колись мій знайомий, єпископ реформатської церкви, який у молоді роки потрапив за віру до в’язниці, розповів мені, що у тій в’язниці також усі разом молилися, і нікого не цікавило, хто до якої конфесії належить. Біда об’єднує. Та це не є свідченням, що відбулося юридичне об’єднання. То вже була б катастрофа, якби під час страшного лиха ми спільно не молилися, не йшли на діалог до влади, не шукали б мирних шляхів виходу з цієї ситуації. Дай Бог, щоб ми навчилися не воювати один з одним, а будувати свої стосунки на взаємній повазі та любові. Адже, ніде правди діти, маємо ще певні труднощі, коли по селах громадяни і представники влади не хочуть повертати нашій Церкви законні храмові споруди та не дозволяють зводити нові. Візьмемо для прикладу село Нижній Бистрий. Там є наша реліквія – давня церква, де Богослужіння проводив сам блаженний Теодор Ромжа. Ми її перекрили, бо пропадала. Але будь-які наші спроби повернути цей храм, який потребує негайного ремонту, наштовхуються на суцільне непорозуміння.
Знаєте, Бог кожного з нас полюбив на Хресті. Але, щоб відкритися на цю любов, потрібно полюбити свого ближнього, як себе самого, а це означає, що будь-які зміни у суспільстві слід починати із себе, із свого навернення до Господа…
Ольга СТЕФАНЕЦЬ, газета “НЕДІЛЯ”
