Загадки і розгадки президентських виборів
Вибори завершилися саме так, як вони мали завершитися. Хтось від того скаче, хтось плаче, але вибору по суті і не було. Україна мусить на ходу перезавантажити свою державність, відновлювати обороноздатність. Керувати цим здатен тільки лідер певної формації, з цілком конкретним життєвим досвідом. Чесно кажучи, такий серед кандидатів був один-єдиний
У належному результаті були зацікавлені передусім українці. Правда, далеко не всі. Явка була аж ніяк не ажіотажна. Прийшли ті, хто не збирається нікуди тікати і хто ще має якісь громадянські почуття. Вони і зробили вибір. Але за цим вибором надзвичайно зацікавлено спостерігали і з обох боків наших кордонів, адже Україна нині перебуває на самому вістрі геополітичного протистояння.
Тому вибори були надзвичайно технологічними. Тільки не на тому примітивному рівні, до якого ми звикли у минулі роки, коли масово застосовується підкуп перед виборами, махінації в самий день голосування і безлад при підрахунку голосів. Ні, з цим якраз усе було гаразд. Як зауважив керівник закарпатської «Опори» Володимир Феськов, таких приємних виборів на його пам’яті ще не було: порушення мали здебільшого технічний характер, легко усувалися, відвертого криміналу майже не було. Іноземні спостерігачі могли з чистою совістю констатувати, що все о’кей. Зате за всім дійством відчувається єдина потужна режисура. Усі два десятки кандидатів, попри їхню позірну розмаїтість, склали єдиний гармонійний ансамбль, який, навіть всупереч волі окремих виконавців, розіграв усе саме так, як і мало би бути.
У кінцевому підсумку все грало на Петра Порошенка, який нарощував рейтинг, як казковий персонаж. За якісь півроку він перетворився з рядового нардепа на лідера національних симпатій. Самих тільки особистих чеснот (а вони цілком безперечні) для цього все ж замало. Йому де-факто підіграли всі без винятку його конкуренти. Слабкість кожного із них перетворювалася на додаткову силу фаворита. Почалося все з Майдану, коли рейтинг трьох його партійних лідерів падав із кожним тижнем. Народна любов не терпить порожнечі. Революційній масі потрібен лідер, інакше революція просто втрачає сенс, вироджується у бунт. Медіа-магнат Порошенко підібрав те, що не втримали три його колеги по опозиції. Це було цілком закономірно – належний йому телеканал відіграв для перемоги революції значно більшу роль, ніж усі промови трьох партійних лідерів.
А от далі довелося працювати вже особисто і методично підіймати рейтинг щотижня на кілька відсотків. Тут виявилося, що Петро Олексійович – це рух у цілком певному напрямку – на відміну від тупцювання на місці, яке тривало два десятиліття. Заради цього руху йому і надано врешті-решт безпрецедентний мандат довіри. Якщо цю довіру буде розтринькано (як то вже було десятиліття тому), на Україні можна буде ставити хрест. Коли ж мандатом скористатися належно, перед державою з’являється останній шанс повернутися до цивілізованого шляху розвитку.
У Юлії Тимошенко виборець не відчув аналогічного потенціалу. Головна її формальна перевага – наявність великої і структурованої команди. Але команда відіграла жалюгідну роль при арешті лідерки, так і не організувавши масштабні акції протесту, які би сколихнули усю країну. До того ж, ця команда великою мірою вже прийшла до влади у лютому, після чого ситуація тільки стала погіршуватися на всіх напрямках. Тимошенко удруге підвело бажання перебувати одночасно і у владі, і в опозиції. Уперше це сталося на зламі 2009-2010 рр. Якби тоді вона кандидувала на президента, не будучи прем’єром, перемога була би цілком реальною, але нездатність тимчасово пожертвувати владою призвела до поразки. Так і зараз – якби не стільки людей з її партії у тимчасовій владі, шанси на перемогу були би значно вищими. А так Олександр Турчинов і компанія втопили свою шефиню. До того ж, головну ставку вона робила на телевізійні дебати з фаворитом, на яких цілком могла би перемогти – як полеміст, вона сильніша. Але Петро Порошенко просто проігнорував такий формат і, як виявилося, зовсім не втратив. Людям вже нецікаві просто слова, їм давно ніхто особливо не вірить. Від нового президента чекали передусім дій, а не вмілого фехтування у прямому ефірі.
О.Ляшко – безперечно, найбільша несподіванка нинішніх виборів. На думку політолога Віктора Пащенка, він мав той самий електорат, що і Ю.Тимошенко, і саме від неї відібрав свої високі 8%. Олег багато в чому нагадує Юлію часів Помаранчевої революції – такий самий радикалізм, безкомпромісність, епатаж. Він дуже вдало зіграв на нинішніх страхах суспільства, яке потребує захисту від терористів. Тому кандидат з’являвся у гарячих точках (не повідомляючи конкретно, де саме) і демонстрував точкові успіхи у протистоянні агресії. Друга складова успіху – вдале використання телебачення, яке в наших умовах і робить президентами. Відбулася парадоксальна річ. Уявити людину без належного апаратного чи бізнесового досвіду одразу в президентському кріслі неможливо. А от просто проголосувати за це (знаючи, що все-одно не пройде) – залюбки.
Неабияк здивував і Анатолій Гриценко. Він постійно критикував військово-політичні рішення тимчасової революційної влади і тим самим опосередковано бив по Ю.Тимошенко. Водночас він становив цілком прийнятну альтернативу і для тих, кого не влаштовував П.Порошенко. Аби полковник все ж не надто заривався, до нього приставили майже однофамільця Андрія Гриненка, який трохи відтягнув на себе голоси не дуже уважних виборців. Можна було би знайти і повного однофамільця, але це було би аж занадто грубо, а так все-таки – і дешево, і сердито. Аби А.Гриненко не виглядав єдиною «людиною нізвідки» з-поміж кандидатів, там з’явився ще один нікому особливо не відомий підприємець Володимир Саранов.
Цілком прозора і роль Вадима Рабиновича. З одного боку, він найпершим у прямому ефірі привітав П.Порошенка з перемогою і закликав усіх консолідуватися навколо нового президента, не критикувати його перші сто днів. З іншого боку, набравши більше, ніж праві політики Дмитро Ярош і Олег Тягнибок, він продемонстрував, що український електорат аж ніяк не вражений побутовим антисемітизмом, не кажучи вже про міфічний фашизм. Більш того, що право-радикальні настрої в суспільстві нині незначні. Це було важливо показати, але навіть не зомбованому кремлівською пропагандою багатомільйонному населенню Росії – там зараз не вірять нічому, що йде з України. Значно важливіше було подати відповідний месидж американському обивателю. І В.Рабинович впорався з цим блискуче. Його особиста заслуга у набраних 2% чимала. Випущена трохи раніше автобіографічна книжка – це просто захоплююче чтиво. Виборча програма, чесно кажучи, – найбільш читабельна з-поміж усіх інших. Виступи – яскраві і емоційні. Все побудовано на специфічному національному гуморі, на провокуванні виборця: «А давайте за мене – чисто по приколу!». Попри весь авантюризм такої кампанії, вона себе цілком виправдала.
На початку кампанії було незрозуміло, навіщо у неї включився колишній керівник розвідки Микола Маломуж. Тепер це цілком очевидно. Він щодня давав цілком фахові коментарі до ситуації на Сході і підкреслював необхідність сильного головнокомандувача, а на цю роль громадська думка вже активно приміряла саме П.Порошенка.
О.Тягнибок і Д.Ярош відверто злили власну кампанію. Це був мужній крок. Їхня активність тільки грала би на руку Росії, давала би приводи до різних провокацій. Вони вчасно відступили у тінь, дозволивши підтягти свій електорат до фаворита.
Натомість Ольга Богомолець втілювала дух Майдану, постійно актуалізувала його. Цим вона теж грала на Порошенка – все таки найбільш рейтинговим представником Майдану є саме він. «Обличчя Майдану» було такою собі лайт-версією, яка відтінювала основного фаворита, асоціювалася з ним, примушувала постійно згадувати про нього. Водночас вона трохи конкурувала своїм жіночим шармом з Юлією Володимирівною. Спочатку останню роль виконувала ще й Наталія Королевська, але, коли стало зрозуміло, що аж дві жінки проти Юлії – це занадто, та зійшла з дистанції.
Не підкачав і протилежний табір. Коли Партія регіонів висунула своїм кандидатом Михайла Добкіна, багато хто просто отетерів: вони що там, граються у піддавки?! Це була явна поразка вже на старті. З часом враження, що Р.Ахметов зливає партію й її електорат, тільки міцніло. Так і сталося. На сьогодні від колись могутньої партії залишилися одні спогади. Ренат Ахметов перебуває у Києві, втративши роками оформлюваний імідж володаря Донбасу. Сам же Добкін безславно відійшов навіки у політичне небуття. Так бездарно опустити стартовий рейтинг – це треба уміти. Більше дурниць наробив тільки Янукович.
Проте й Сергію Тігіпку не вдалося скористатися нішею, яка звільнилася. З одного боку, він отримав шанс на відродження своєї партії «Сильна Україна» і на згуртування навколо неї електорату індустріального Сходу. Але зробити це на ходу, під час самої кампанії, було вже неможливо – забракло часу. ЗМІ аж ніяк не благословляли цього кандидата – його показували переважно втомленим, якщо не взагалі розгубленим. І все ж головне, що він зберіг за собою певну нішу в сучасному українському політикумі.
Валерій Коновалюк, схоже, мав би відтягувати голоси саме від Тігіпка, якщо той виходив би на друге місце у рейтингах. Але до цього так і не дійшло, тож кампанія відносно молодого політика зі Сходу, у якого теж ще усе попереду, так по суті і не почалася. Хоча його загадкові білборди на всяк випадок з’явилися навіть в Ужгороді.
А от роль Рената Кузьміна була одразу зрозумілою до повної непристойності. Він мав компрометувати Тимошенко, кидати на неї все нові і нові підозри, не давати забути про нещодавні справи. Нагадаємо, що він зареєструвався кандидатом найпершим – коли ще Юлія Тимошенко уявлялася серйозною проблемою для Порошенка. При цьому тепер екс-прокурор не домінував, а оборонявся, тому його заяви сприймалися з трохи більшою довірою, ніж раніше.
Трохи менш помітно, але по суті ту саму роль відігравав Юрій Бойко – як фахівець з енергетичних питань. Хоча до нього самого є чимало неприємних питань, він міг професійно говорити про невигідність газових контрактів Ю.Тимошенко, для чого йому і було надано усі можливості.
Натомість Петру Симоненку від самого початку відводилася роль ідейного натхненника сепаратистів, хлопчика для биття, уособлення того, проти чого борються державники. Хоча його партія давно перетворилася на політичний релікт, світло давно згаслої зірки, вирішено було скористатися і з цього – для мобілізації революційного електорату. Спочатку таку роль живого жупела успішно відігравав недалекий Олег Царьов, який ще й не усвідомлено підігрував режисерам. Але він викликав на себе такий вогонь, якого сам не витримав і зійшов з дистанції. Тоді його роль остаточно перейшла до Симоненка, якому була зовсім не потрібна, бо ветеран української політики вже готувався до гідного завершення кар’єри і спокійного сходження зі сцени. Та насамкінець довелося ще послужити чужим планам. Це цілком аналогічно до того, як під час нещодавньої революції раптом – ні сіло, ні впало – почали скидати пам’ятники Леніну. Перша реакція у багатьох: «А як же це допоможе повалити В.Януковича?». Але виявилося, що головне – продемонструвати маленьку перемогу на будь-якому напрямку. Саме так тепер відбулося з Петром Симоненком. Він став черговою жертвою на олтарі майбутньої перемоги фаворита. Може, лідер комуністів і проявив слабкодухість, знявшись з дистанції (втім тільки на словах, бо юридично це вже було неможливо), але навіть цей його нервовий зрив, схоже, був кимсь прорахований заздалегідь. Якщо українське суспільство вестернізується (а це відбувається буквально на очах), то пострадянська комуністична партія неминуче відходить в історію. Десь із тих самих міркувань наполовину знявся ще один політик лівого спрямування Василь Цушко. Схоже, що він із самого початку висувався виключно заради відтягування голосів від П.Симоненка, а коли це стало не потрібно, пішов і сам.
Отже, все без винятку грало на перемогу Петра Олексійовича. Це не могло бути випадковим – тим більше у суспільстві, розідраному гострими суперечностями і враженому зовнішньою агресією. В єдиній режисурі не доводиться сумніватися, але вона проступила назовні, тільки коли вже усе склалося і нічого змінити було не можна.
Уся ця хитромудра партитура могла не спрацювати, якби не Савік Шустер і його задушевні розмови з усіма без винятку потрібними кандидатами та ще й у найбільш вигідному порядку, не посиденьки у нього ж у більш широкому форматі, але теж із цілком закономірним фіналом.
Як би то не було, а вибори зроблено. Увертюра закінчилась, тепер починається сама опера. Хоча з цього приводу зубоскалити якраз не хочеться. Україна отримала нарешті легітимного президента. Про це мріялося багато місяців, заради цього тимчасово пожертвували Кримом і частково Донбасом. Ціна перемоги дуже висока. Тому ще сто днів позиченої переможцеві довіри цілком можна витримати. За ці сто днів Порошенко просто змушений переломити ситуацію на нашому Олімпі, інакше дні нашої держави вже пораховані.
