Борцям за волю України – від трьох до восьми
Жовтень, листопад і грудень цього року, крім традиційно сумного настрою, приносять нам і свята, одне з яких стосується 25-річчя створення Українського Народного Руху і яке проводиться у кілька етапів, бо в різних районах та в обласному центрі установчі конференції відбувалися в різний час
Матеріал про створення Руху на Іршавщині вже друкувався в нашій газеті, але боротьба за незалежність нашої держави була багатогранною і надзвичайно цікавою, насиченою подіями сторінкою нашої історії.Вона не розпочалася із створення і структуризації організації і не завершилася установчою конференцією. Навпаки, офіційна реєстрація Руху лише додала сил та азарту для активізації діяльності передової частини населення краю, його інтелігенції, людям, які із заборонених джерел довідувалися про правдиву історію України.
Окремою сторінкою боротьби за незалежність і утвердження національної ідеї в Іршавському районі було встановлення Пам’ятного Хреста Борцям за волю України 14.07.1991 року перед кладовищем по вулиці Білецькій у Іршаві. Міська рада дозволила нам встановити на визначеному місці Хрест усім загиблим в усіх війнах. Я був тоді головою районного Руху, а Юрій Бісьмак – головою виконкому нашої організації. Він займався матеріальними питаннями, а я – організаційними. Разом із дуже багатьма земляками ми зробили дуже важливу справу, створили прецедент для інших патріотично налаштованих громадян у інших районах і спорудили те, що до нинішнього дня лишається єдиним місцем, куди у державні та національні свята можна покласти квіти.
Майже всі роботи з підготовки та встановлення Пам’ятного Хреста були виконані безплатно – людям набрид брехливий і жорстокий режим комуністів, і вони прагнули змін у всьому. Паростки національної свідомості проростали і заявляли про себе. Люди пробуджувалися, читали газети, передавали із рук у руки листівки, які Рух привозив із республік Прибалтики, бо у нас таке друкувати не ризикували, і які розповсюджувалися у нічний час по всьому району. Правда, яку приховували так довго, історичні факти, які перекручували псевдонауковці радянської системи та її носії – секретарі парторганізацій, ставали доступними всім. Протестні настрої накопичувалися і стримувати їх уже ніхто не міг.
З десяток машин гравію було завезено на місце, де тепер височіє символічний курган з Хрестом і утрамбована більш менш рівна площадка (а тоді було болото). Гравій організував Василь Марущинець, мій попередник на посаді голови районної організації, і завезли його аж із самого Великого Раківця, рідного села Василя Івановича. Наші земляки у той час відкрито проявляли активність та суспільну позицію, приходили з лопатами і розрівнювали завезений матеріал. Дуба для хреста привезли також безплатно, виготовили теж за дякую. Встановлювали таким самим чином. Біля підніжжя Хреста у насип, у його похилу передню частину ми вмонтували плиту із чорного мармуру, на якій вигравірували надпис «Борцям, полеглим за волю України». У радянські часи це був верх зухвальства, сміливості, хоробрості та молодечого авнтюризму і, як казали тоді наші родичі та більшість жителів Іршавщини, необдуманого і непотрібного ризику. Але, як би там не було, ми пішли на це, бо хтось мусить іти попереду, хтось мусить вести за собою і, якщо не ми, то хто? Встановлення хреста у той час мало ще і матеріалізувати у певній мірі ідею, якій ми присвячували життя. Це нам таки вдалося.
І ось наступив час відкривати і освячувати Пам’ятного Хреста. Дозволу на проведення мітингу ми не просили, бо у нашій уяві мітинг мав проводитися на центральній площі і супроводжуватися закликами, оформлятися лозунгами і плакатами та мати технічне озвучення. Ми ж мали тільки освятити Хреста та провести молебень на честь Героїв України. Ну й кілька виступів було заплановано також. Та і Варта Руху на п’ятьох автобусах приїхала зі Львова – всі у захисній формі, як і належить неформальному напіввійськовому формуванню (Керував Вартою Руху Юрій Криворучко – майбутній депутат Верховної Ради України. І було хлопців майже 250, чи близько того). Та і проводитися все це мало біля цвинтаря, без створення перешкод для руху автомобілів та пішоходів – саме тому дозволу ми і не просили, а, як виявилося потім, це потрібно було зробити за 10 днів до проведення акції.
До речі, саме львівські хлопці найбільше налякали владу і не так своєю присутністю, як тим, що колоною пройшлися по місту із піснями, забороненими у ті часи. Одна з них стала пізніше Гімном України. «Слава Україні» – «Героям слава» сприймалося тоді більшістю населення не як вітання і відповідь, а як заборонене крамольне гасло, як щось таке, що проявляло людину, як фотоплівку: страх проступав плямами на обличчях випадкових свідків. А «Слава нації» – «Смерть ворогам» звучало для комуністів, для їх керівників різних рівнів, як пряма погроза. Вони розбігалися, ховалися в адмінбудівлях, спостерігали за рухом колони з другого і третього поверхів, а пізніше, в своїх письмових поясненнях та заявах на адресу міліції, трактували ці слова так: «Вони нам погрожували. Вони кричали, що всіх комуністів треба розстріляти і повісити. Вони прийшли в Іршаву саме з такими намірами. Вони – галичани, а значить – чужі». Все це є у кримінальній справі, яку на мене того ж таки дня і відкрили. До речі, для того, щоб відкрити кримінальну справу, потрібно було щоб хтось із свідків написав заяву у райвідділ міліції. Оскільки серед рухівців зрадників не знайшлося, заяву написали і виступили свідками два міліціонери. Прізвищ їх називати не буду, бо просто не хочу, хоча і пам’ятаю. Але розповім про все по-порядку.
Людей на акцію відкриття та освячення зійшлося так багато, що всі не поміщалися на площадці довкола Хреста і змушені були стояти вздовж дороги. Я, як голова організації і головний організатор, сказав вступне слово і відкрив мітинг. Виступили також голова районної «Просвіти» Петро Потушняк, колоритний і радикальний Іван Бегеш, надзвичайно талановитий і яскравий директор школи, теперішній дипломат Василь Марущинець, один із перших підприємців у районі Ярослав Гудь, представник Варти Руху, вірніше її очільник Юрій Криворучко, інші хлопці, бойові побратими та однодумці. Священики Павло Мадяр та Михайло Васько освятили Хреста і провели молебень за всіх загиблих за волю України у всі часи. Потім усі учасники дійства разом проспівали «Ще не вмерла України», «Червону калину», «Боже великий, єдиний»…
Найбільш толерантним був виступ Петра Михайловича Потушняка. Заслужений учитель України, голова районної «Просвіти», яка у всі часи виконувала роль патріотичного світоча, рідний брат опального письменника Федора Потушняка, людина з сивиною і величезним життєвим досвідом добре знав, що, коли і як треба говорити. Він не підбурював народ, але прямо і твердо висловлювався проти комуністичної тоталітарної системи. Найбільш безкомпромісним і різким був у своєму виступі Іван Бегеш із Доробратова, який уже кілька років заробляє на прожиття себе і родини у далекій Америці. Виїхав він на заробітки у США недавно і лише раз на рік приїжджає на Батьківщину. Із його характером – це найкраще рішення. Бо його безкомпромісність і конкретність, відмова від опосередкованих рішень, половинних мір, небажання йти на компроміс із системою могли б призвести до значно гірших наслідків для цієї людини. А якщо говорити про часи теперішні, то він уже був би в зоні АТО, а після закінчення війни повернув би зброю проти сепаратистів у Верховній Раді та уряді. Але йому тоді все обійшлося, а мені – ні, бо організатором був я.
Наступного дня за мною додому приїхали два міліціонери на мотоциклі з коляскою. Мене попросили сісти в коляску і привезли в Іршаву, в райвідділ міліції. Тактика та ідеологія індивідуальної роботи з вільнодумцями у Союзі була продумана до дрібниць. По-перше: мене, молодого вчителя і письменника, який мав публікації в обласній пресі і підготував до друку першу книжку, голову районного Руху провезли по рідному селу і по всьому району як злочинця – це мало вплинути на інших і стати таким собі попередженням для них. Ось що буде з кожним, хто посміє! По-друге: це налякало родичів настільки, що вони ще довго впливали на мене і тиснули психологічно. І по-третє: на мене це теж вплинуло й не буду казати, що і я не набрався страху. Адже слава про радянські концтабори та каземати жила у народі та багатьох змушувала прокидатися вночі в холодному поту щоразу, якщо під вікнами будинку випадково зупинялася вантажна машина, звук роботи мотору якої нагадував звук «чорного ворона». Але тоді, у той день я думав, що краще б мене везли в райцентр на машині. Як виявилося пізніше, того дня забрали і голову виконкому Руху Юрія Бісьмака. Допитували також і інших бойових побратимів.
Перехресний допит, який мені організували в Іршаві, тривав дуже довго. Мені здавалося – цілу вічність. Насправді – близько трьох годин, а може і того менше. У низькому підвальному приміщенні з бетонною підлогою та світлом настільної лампи, напрямленим мені в обличчя – усе класично. Допитували троє: один сидів за столом навпроти, другий – збоку, він же і вів протокол. А третій проходжався ззаду, періодично зупинявся у мене за спиною і голосно дихав у потилицю. Його голос паралізовував психіку і кожного разу змушував здригатися. У своїх показах я стверджував, що ми проводили мітинг-реквієм, а на його проведення дозволу влади питати не потрібно. Що, врешті, мене і врятувало. Уяви про те, що на допиті мав би бути присутнім адвокат, я, зізнаюся чесно, не мав.
Суддя оголосив, що на мене відкрито кримінальну справу по статті Карного Кодексу Радянського Союзу – «Організація і проведення несанкціонованого мітингу». «Знаєте, скільки за таке дають?» – запитав він мене. «Ні», – відповів я простодушно. «Від трьох до восьми років», – прозвучало у відповідь, але моя свідомість відмовлялася приймати ці слова за такі, що стосуються саме мене, молодого, амбітного і свободолюбного чоловіка, який ніколи і нікому не зробив нічого поганого. Розум відключився, ніби телевізор, шнур якого витягнули з розетки. Усе інше я сприймав уже ніби крізь пелену туману.
Суддя, прізвища якого я не пригадував дуже довго, але тепер знаю, що це був Михайло Павлишинець, був людиною мудрою і тонко відчував політичну атмосферу, адже процеси розвалу Союзу вже зайшли надто далеко і результат був майже очевидним, хоча проіснувала та система ще кілька довгих місяців. Він оголосив, що Постановою Іршавського районного суду, іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік кримінальну справу Василя Кузана закрито «за відсутністю складу злочину». Слава Богу, що все це тривало недовго, бо хто знає, чи було б у мене після такого стресу і можливого життя за решіткою бажання продовжувати боротьбу?… Хоча… Левко Лук’яненко відсидів загалом двадцять сім років і від того став ще більш переконливішим та незламнішим у своїй боротьбі.
