Я нікому не віддам рідного дому!

Солдати про війну на Донбасі: Дітвора, якій 22-24 роки, стоїть тут і помирає, молоді хлопці стоять на смерть, а нам, здоровим мужикам, що – в цей час сидіти на теплій лежанці?! …Сьогодні справа кожного здорового мужчини бути тут. І вирішувати долю нашої країни!

Із подружжям волонтерів Михайлом та Олесею (імена змінені, щоб не нашкодити активістам, які живуть і працюють у тяжких умовах) ми зустрілися по дорозі на Дебальцево. Це місто стало гарячим закутком неоголошеної війни на Донбасі. Молоді люди все життя прожили на Луганщині, тут вони зостаються і зараз, попри складну на загал ситуацію. Ці люди, які бували на Закарпатті та в інших регіонах країни, і бачили більше, ніж значна частина їхніх земляків, свято впевнені: Донбас – це Україна. І саме тому двічі на тиждень їздять до солдатів на передову, щоб передати посилки від родичів або те, що збирають самостійно.

Місцеві волонтери: «Ми ні до кого з війною не йшли!» 

Історія перша

Поки розвантажуємо частину провізії та речей з Ужгорода, щоб через волонтерів віддати на фронт, спілкуємося з луганським подружжям.

– Що солдати на передовій потребують найбільше?

– Солдатам потрібно все: від носків, трусів, штанів… Нічого нема. Кажу про тих, які на крайніх точках фронту, в самісінькому пеклі.

– Ночі вже холодні. Зима все ближче. Хлопці забезпечені теплим одягом?

– Так, у жіночих куртках і кросівках. Вони в тому, що їм привезли волонтери і знайомі. Те, що зібрали з різних міст, у тому й ходять. На виборах (26 жовтня. – пр.авт.Т.Л.) чергували солдати на дільницях в осінньому одязі. Ми в них питаємо, у вас є зимові речі, кажуть є, ті, що самі собі купили за свої гроші. От вони отримали гроші якісь, поїхали в найближче місто і купили. Те, чим забезпечила держава – це зброя 80-х років, патрони…

– Тут відчувається перемир’я?

– За 5 км від нас знаходиться населений пункт Мирна Долина. От, кілька днів поспіль по 50-60 снарядів «Градів» пролітали щодоби. Скло труситься, усі стіни ходять, ну, нічого… Так живемо.

– А які настрої місцевого населення?

– 99% населення мають сепаратистські настрої.

– Ну, бодай один відсоток людей змінили своє ставлення до України останнім часом?

– Ні! Ви ж бачили результати виборів. Виграла Партія регіонів, тільки перейменована. А хто за них голосував? Молодь наша давно вже виїхала звідси, адже нема роботи. Тут можуть жити тільки пенсіонери. А ті як жили при Радянському Союзі, так і живуть далі. Вони нічого не хочуть змінювати. Їм потрібна пенсія, вони її отримують і все. От і результати виборів.

– Чому ви особисто допомагаєте українській армії?

– Я вважаю, що не можуть пацани так служити, у такому стані… Україна у нас одна. Допомагати треба. Я сам уже без роботи четвертий місяць. Але намагаємося двічі на тиждень їздити до хлопців, веземо те, що назбирали. Є частини, які забезпечені, до яких доходить допомога, а в крайні точки ця допомога не доходить. Там хлопці не мають нічого. Ви би бачили, як вони їли сало. Ми коли привезли, вони накинулися на нього, шматками розривали і ковтали… Це треба бачити!

До розмови долучається Олеся

– Збираємо продукти, гроші на бензин, щоб могли поїхати і повезти хлопцям щось. Але мене обурює інше: тут не ведеться ніяка робота з організації допомоги ні солдатам, ні переселенцям. Є люди, які не можуть довезти до місця збору речі. Розклеїли оголошення і все. На цьому робота представників АТО тут і закінчена. Ці міста і села підпорядковані українській владі, але влади і її представників не видно.

– Чому ви підтримуєте Україну і українську армію? – запитую тепер у Олесі.

У мене єдиний аргумент – це моя країна! А кого я маю підтримувати!? Ми ні до кого з війною не йшли. Це навіть задумуватися не варто. Ми мусимо це робити – допомагати.

– Дякую вам, що ви такі є!

Частину речей, які ми везли з Ужгорода і передали волонтерам, того ж дня доставили на передову хлопцям із закарпатської 128-ої механізованої бригади.

Із волонтерів у солдати 

Історія друга

У розташуванні солдатів 128-ої, на перший погляд звичайний будень. Час обіду. Немолодий вже чоловік укладає в свою стареньку, але відремонтовану автівку одну буржуйку, кудись збирається везти. Підходжу ближче, розпитую. Виявляється, рядовому солдату Збройних сил України Федору Шолудько з Київщини – 60 років. Чоловік пішов до армії добровольцем і нині працює на кухні, розвозить обіди на передову. Допомога армії починалася з волонтерства пана Федора, однак, цим не завершилася.

– Ви спілкуєтеся з місцевим населенням? Як вони сприймають українців? Як налаштовані до українських військових?

– Я особисто спілкувався з жителями окремих сіл. Люди хочуть, щоб українські війська закінчили вже цю операцію і прогнали сепаратистів із нашої землі. Бійці ходять, допомагають місцевим, носять тушонку, крупи, їжу, діти до нас на батарею приходять і наші кухарі годують їх. Вони дуже цим задоволені. Місцеві добре знають, що якщо повернуться сепаратисти, вони їх годувати не будуть. Натомість вони грабують, роблять безчинства.

Я зустрічався з дітьми в школі. Пояснював їм, що таке Батьківщина. Вони розуміють, що Україна, там, де вони народилися, це і є їхня Батьківщина. Але що хочу сказати… Ця категорія людей вирвана з історії, ніби десь у 50-х роках людей посадили в погріб, а в 2014-му їх випустили. Вони перелякані, особливо діти. Я порівнюю зі своїми онуками. Мій 9-річний онук і тутешній хлопчина в 14 років – це далекі в спілкуванні діти. Вони не бачили цивілізації, відверто вам скажу.

– Але чому ви тут? Вам 60!

– А що я скажу дітям, не тільки своїм, а всім, де я був у той час, коли ця дітвора на передовій була. Дітвора, якій 22-24 роки, стоїть тут і помирає, молоді хлопці стоять на смерть, а нам, здоровим мужикам, що в цей час – сидіти на теплій лежанці?! Я вважаю, що сьогодні справа кожного здорового мужчини бути тут і вирішувати долю нашої країни.

– Чого бракує солдатам?

– Сьогодні не вистачає приладів нічного бачення. Ось тут бачите посадки навколо. Сепаратисти часто організовують групи і підходять, особливо вночі, обстрілюють. А якби були такі засоби (вони є, але дуже мало), то тут би охорона повністю контролювала ситуацію і ніхто б не міг підійти ні до блокпоста, ні до батареї. Тепловізорів також бракує. Вони реагують на тепло і ми би бачили живу силу, яка наближається. Відносно харчів – годують добре. Велике спасибі волонтерам. Вони підвозять усе абсолютно. Зараз мало буржуйок, але волонтери довозять. Ось – одну привезли, саме відводжу на передову.

– Чи можна звикнути до постійних обстрілів?

– Два-три дні і солдат уже звикає до цього. Але я бачу, що не звикає населення, діти бояться. Вони не розуміють, хто стріляє. Я вважаю своєю особистою задачею (сам собі поставив таке завдання) спілкуватися з мирним населенням і переконувати, що українським солдатам нема необхідності стріляти по населенню. Задача сепаратистів виставити техніку в житлових масивах і спровокувати постріли на себе. А ми, українські солдати, маємо вичистити від різної нечисті нашу землю.

Ужгородці на фронті

Історія третя

Із волонтерів у солдати пішов і ще один герой нашої розповіді. З початку війни молодий чоловік із Ужгорода допомагав солдатам усім, чим міг, поки зрозумів: особисті фінанси й можливості вичерпуються, а бойові дії тільки розгортаються. Олега ми зустріли в самісінькому пеклі війни – за півтора кілометра територія, підконтрольна сепаратистам. Молодий чоловік кілька тижнів як керує підсиленим механізованим взводом. Його основне завдання – тримати наступ ворожої техніки. Не маючи за плечима ані служби, ані досвіду, Олег пішов добровольцем у 128-му механізовану бригаду.

– Ваш блокпост безпосередньо на передовій. Як часто обстрілюють?

Інколи буває тричі на день. Інколи добу луплять без перекуру. Інколи буває вихідний. Сьогодні, до речі, вихідний, тільки кілька разів лупнули, це щастя, це вже свято (сміється. – пр.авт.Т.Л.)

– А що ви робите, коли починається обстріл?

Хтось у випадку обстрілу стає на бойову позицію, хтось на позицію спостерігача, хтось іде в окопи, бо виставляти всіх людей одночасно нема сенсу.

– За вашим відчуття, коли це все може закінчитися?

…

– Чи затягується?

– Затягується… Наскільки воно може затягнутися – знає один Бог.

– Хто саме служить у вашому підрозділі?

– 22 роки наймолодшому, 49 – найстаршому. Тут троє закарпатців, інші з усієї України: Тернопіль, Хмельницький, Київ, Франківськ, з Луганська є.

– Чим ви займалися до війни?

– (Олег сміється. – пр.авт.Т.Л.) Я був помічником народного депутата. До того як потрапив сюди, волонтерив, допомагав солдатам. Коли фінансово допоміг усім, чим міг, і віддав усе, що в мене було, то побачив, що набирають молодих і без досвіду. Подумав, а чому хтось має йти, а інші ні. Розуміючи, що тут можу зробити зараз більше, ніж там, на мирній території, записався добровольцем.

– З яких причин хлопці самі йдуть сюди?

– Ви думаєте, що нам тут подобається, що ми хочемо тут бути?! Кожен із нас розуміє, що ми потрібні саме тут і саме зараз.

Що об’єднало волонтерів із Луганщини, рядового з Київщини та керівника підрозділу з Ужгорода? Донбас. Український Донбас! «Я ніколи і нікому не віддам рідного дому!» – цей напис, випалений на дошці в розташуванні 128-ої механізованої бригади, ніби підтвердження цьому. За Донбас у складі України сьогодні пліч-о-пліч із тисячами українців із різних областей країни стоять і закарпатці. 30 поклали своє життя…

Тетяна ЛЕШКО, спеціально для «НЕДІЛІ»,
Ужгород-Артемівськ-Дебальцево-Чорнухине-Ужгород