Правда життя майора мілції у відставці Омеляна Палагонича
У часи горбачовської «перебудови» в обласній прокуратурі і КДБ були заведені справи про хабарництво на багатьох тодішніх закарпатських посадовців
Про масштабну фальсифікацію під умовною назвою «боротьба з міліцейськими перевертнями», розгорнуту на початку 80-х років минулого століття на теренах колишнього Радянського Союзу, багато хто з тих, кому довелося жити у «совкові» часи, нині ледве щось зможуть пригадати. Хоча на сьогодні вже достеменно відомо: ця політична кампанія була ініційована сумнозвісним «чекістом», а потім першим генсеком комуністичної партії СРСР Юрієм Андроповим. І була вона нічим іншим, як примітивним зведенням рахунків того ж таки Андропова зі своїм політичним опонентом, тодішнім керівником МВС СРСР, «брежнєвським ставником» Миколою Щолоковим. Цю справу пізніше продовжив його наступник і «протеже» Михайло Горбачов. Щоправда, «очистка» правоохоронних органів від «недостойних» у часи горбачовської «перебудови» і в умовах проголошеної партією «гласності» подавалася вже під іншим соусом – партійна верхівка робила вигляд, буцімто в державі відбуваються кардинальні зміни. А щоб громадськість переконати у цьому, одна за одною «летіли голови» високих міліцейських та партійних чиновників. Під гарячу руку «очисного махового колеса» потрапило в ті роки і багато міліцейських посадовців значно нижчого рангу, більшість з яких постраждала невинно. Хвиля подібних арештів у 1986-му зачепила також Закарпаття. Деякі справи, сфабриковані прокуратурою і КДБ під диктовку вищого керівництва, не дійшли до суду. Але двоє людей реально постраждали. Серед них був тодішній начальник Ужгородського РВВС майор міліції Омелян Палагонич.
Переглядаючи пожовклі від часу світлини, де він із колегами на службі у міліцейській формі, Омелян Іванович з неприхованим хвилюванням розповідає про події, які знищили не тільки його успішну кар’єру, а й поламали усе життя. Раніше одна думка про пережите завдавала йому невимовного болю. Тому колишній міліціонер відмовлявся навіть порушувати при ньому цю неприємну тему. Нині ж погодився поділитися з нами своєю правдою життя. Почнемо нашу розмову з традиційного «чому».
У МІЛІЦІЮ – ЧЕРЕЗ БЕЗВИХІДЬ
– Омеляне Івановичу, чому ви вирішили працювати в ОВС?
– Скажемо так, з безвихідності. Аби зрозуміти, що маю на увазі, згадаю в першу чергу роки, коли закінчив школу. Сам я родом з Руських Комарівців Ужгородського району. Там навчався у місцевій семирічці (тоді сім класів була неповна середня освіта). Після школи подався у технікум радянської торгівлі в Ужгород. Учився непогано, тож по завершенні мене направили на роботу продавцем у магазин культтоварів в обласному центрі. Тут я «доріс» до заввідділом. Тоді мені здавалося, що попереду на мене чекають чудові перспективи. Адже продавці у ті часи жили непогано. Далі була трирічна строкова служба у війську. Проходив її у Бресті (нині Білорусь) в прикордонних військах. Там вступив у партію. Це був вагомий «плюс» до майбутньої кар’єри. Та коли повернувся з армії, наштовхнувся на «дурні» радянські закони. Оскільки я мав сільську приписку, то мені не видавали на руки паспорт. А без паспорта нікуди на роботу не брали. І перспектива влаштуватися у торгову сферу накрилася, як кажуть, мідним тазиком. Довелося шукати якихось виходів із ситуації. Сидіти без роботи у ці часи не дозволялося. У війську я шоферив (мав посвідчення водія ІІ класу). Тому влаштувався водієм у сусідньому холмецькому колгоспі. До роботи – чи то продавець, чи водій, чи міліціонер – я завжди ставився з особливою відповідальністю. Рвався зі шкіри, щоб виконати свої обов’язки якісно. За це невдовзі мене навіть нагородили медаллю «За трудову доблесть». Там, у холмецькому колгоспі, мене запримітив тодішній начальник Ужгородського РВВС Михайло Васильняк і запропонував піти на роботу в міліцію. У правоохоронних органах у ті роки не вистачало освічених кадрів, а в мене за плечима був технікум. Я майже відразу погодився.
– Як спочатку просувалася ваша міліцейська кар’єра?
– Дуже успішно! Спершу був дільничним інспектором. Обслуговував велику територію, загалом сім населених пунктів. Прийшов я у званні молодшого лейтенанта. І вже за рік мене перевели на посаду оперуповноваженого районного відділу тодішнього БХСС, ще через рік – старшим оперуповноваженим цього підрозділу. У той же час вступив до Львівської школи міліції. Буквально через два роки очолив Чопське відділення внутрішніх справ, а згодом мені запропонували обіймати посаду першого заступника начальника Ужгородського РВВС. Для сільського хлопця, в якого невпливові батьки (мати колгоспниця, батько лісник), це було карколомне просування. Можливо, мені допомагало, те, що я ніколи не бив байдики, а постійно працював над собою – вивчав закони, добре розумівся на таких моментах правоохоронної діяльності, які навіть не були відомі досвідченим юристам. Однак заступником начальника ужгородської районної міліції мені тоді не судилося стати. Подейкують, що Васильняка злякало моє швидке просування по службі. Бо саме він порадив мою кандидатуру на посаду оперуповноваженого обласного підрозділу БХСС. Та все, що не робиться, робиться на краще. В обласному БХССі тоді був чудовий колектив – багато розумних хлопців. Мене кидали на розкриття складних справ. І я їх розкривав. Там я мав можливість показати себе з кращого боку. Через дев’ять місяців отримав чергову пропозицію – бути першим заступником начальника райвідділу в Перечині. Після двох років служби на цій посаді, викликає мене тодішній начальник кадрів Андрій Лупак і каже: «Тебе переводять керувати воловецькою міліцією». Оскільки я вважав, що не маю достатньо досвіду для роботи на такій відповідальній посаді (був тоді всього-на-всього старшим лейтенантом), то відмовився від цієї пропозиції. Ще працюючи в Чопі, вступив у Київську академію внутрішніх справ. А грамотні кадри в той час були на вагу золота. Тому невдовзі знову мене викликають і повідомляють: треба очолити Міжгірський РВВС. Я знову відмовився. Мені навіть пригрозили, що викинуть з резерву на керівну посаду. Така заява, зізнаюся, тоді мене тільки розсмішила. Кого збиралися викреслити зі списку резервістів – старшого лейтенанта? І ось через рік (я тоді був у відпустці) телефонує мені тодішній начальник Перечинського РВВС Іван Ігнат і каже, що начальник кадрів А.Лупак терміново хоче бачити його у райвідділ. Мовляв, має якусь справу до мене. Я, звісно, ні про що не здогадуюся, зібрався і прийшов. Той запропонував під’їхати з ним у Великий Березний. Далі ні про що не здогадуюся. Тільки коли зайшли у тамтешній райвідділ міліції і при особовому складі зачитали наказ про моє призначення на посаду начальника цього підрозділу, зрозумів, що мене перехитрили.
– Тепер багато хто мріє, щоб їх так «перехитрили».
– Так, але радянська дійсність не була такою прекрасною, як дехто собі думає. Бути керівником означало звалити на себе великий тягар обов’язків та відповідальності. Правда, тоді мені було байдуже до цього і навіть подобалися труднощі. За рік роботи на цій посаді я зумів витягнути підрозділ з відстаючих по області (з 15 місця на перше). За це тодішній заступник міністра внутрішніх справ Василь Дурдинець вручив мені Перехідний червоний прапор. На урочистостях з цієї нагоди був присутній навіть другий секретар обкому партії – Ярошевич. Ось як було все серйозно. Згодом я очолив Ужгородський райвідділ міліції.
ШАХРАЙКА НА ПРІЗВИСЬКО ТРОЯНДА ПИСАЛА «ЯВКУ» ПІД ДИКТОВКУ КДБ
– І що стало, так би мовити, відправною точкою в знищенні цієї успішної кар’єри?
– Якась дурниця, маячня. Принаймні спершу мені так виглядала вся ця історія. Це вже значно пізніше, перебуваючи на «зоні», зрозумів: просто мене використали як маленький гвинтик, котрого не вистачало для чиєїсь великої і нечесної гри. Я чув про «щолоківську» справу і про наступну «зачистку» в ОВС. Однак ніколи навіть не приснилося б, що «розборки» між чинушами нагорі можуть зачепити й мене. Формальним приводом для мого арешту стала заява такої собі Гізелли Гринько, яка звинуватила мене у вимаганні і отриманні хабара в розмірі три тисячі радянських карбованців. Аби ви зрозуміли, що насправді відбувалося, потрібно пояснити, хто така Гізелла і яку роль вона зіграла в подальшому моєму житті.
Ця особа була шахрайкою, яка не раз потрапляла за ґрати. Саме в той час проти неї відкрили чергову кримінальну справу. Бо, вийшовши на волю, спритниця продовжила свою кримінальну діяльність і ошукала багатьох людей (понад 50 осіб) на загальну суму понад двісті тисяч радянських карбованців. Аферистка обіцяла своїм жертвам, звісно за винагороду, посприяти в отриманні житла. Наївні люди платили їй чималі суми, але обіцяного так і не дочекалися. Потерпілі почали звертатися із заявами у міліцію. Шахрайку швидко спіймали. Гізелла, а в кримінальному світі її знали на прізвисько Троянда, була злочинницею зі стажем (чотири «ходки» мала). Та несподівано звичайна справа про шахрайство почала набирати зовсім іншого – замовно-політичного відтінку. Річ у тім, що перед тим Прокуратура України направила в область спеціальну слідчу групу, створену для виявлення хабарників і «перевертнів у погонах» серед партійних працівників і співробітників міліції. У Закарпатті її очолив один з керівників Слідчого управління республіканської прокуратури Л.Бейкун. Як писала пізніше «Литературная газета» (10.05.1989, №19), він добре знав, як фабрикувалися такі справи, бо писалися вони всі під диктовку слідчого з особливо важливих справ при прокуратурі Української РСР, такого собі Василя Васильовича. Фактично від Прокуратури України вимагалося відзвітувати «нагору» про успішне виконання своєї роботи, а для цього потрібно було просто, грубо кажучи, когось підставити і посадити. Сьогодні я точно знаю, що був сформований чималий список потенційних «кандидатів», до якого увійшли поважані та впливові закарпатські посадовці: судді, партійні, військові і правоохоронні чиновники. У цьому списку, як не дивно, опинився і я, тодішній начальник Ужгородського районного відділу міліції.
– І що слідча група республіканської прокуратури повірила свідченням якоїсь аферистки?
– А вірити не потрібно було. Ця особа тривалий час виконувала обв’язки так званого «позаштатного інформатора» тодішнього заступника начальника обласної міліції М.Нестерчука (про це також йшлося у згаданій «Литературной газете»). Її просто змусили написати «явку з повинною», в якій вона мала оббрехати багатьох осіб. Зловмисниці популярно пояснили: за злочини зі збитками в особливо великих розмірах їй «світить» смертна кара. Тож, аби уникнути такого серйозного покарання, потрібно «розкинути» видурену в потерпілих суму на інших людей, буцімто вона не собі брала гроші, а роздала їх як хабарі. Прізвища тих, хто був «хабарником», Гізеллі також продиктували. Усю цю аферу з нею провернув тодішній заступник начальника другого відділу КДБ І.Тоніцой. Він безперешкодно, хоча й не входив у склад спеціальної слідчої групи, зустрічався з Гринько у СІЗО, забирав її звідти, водив по ресторанах (забігаючи наперед, зауважу, потім вона сама розповідатиме про ці зустрічі і вербування її з боку КДБ). Ця злощасна Троянда написала в своїй «явці», нібито зустрілася в неділю зі мною у моєму службовому кабінеті. Під час передавання хабара в розмірі три тисячі радянських карбованців до кабінету, за її словами, зайшла моя секретарка, тому я швидко сховав гроші у шухляду стола. Але в моєму кабінеті стояв стіл керівника, тобто без шухляд. У ході слідства і згодом на суді я не раз просив перевірити це. Водночас, у неділю завжди чергувала опергрупа. Приміщення районної міліції Ужгородщини було невелике, тому хлопці на чергуванні сиділи в моєму кабінеті. І ще одне, в той час я жив у Великому Березному. У неділю, про яку йдеться, до мене приїхали гості – четверо людей. Тож я ніяк не міг бути тоді на робочому місці. Та всі ці аргументи на мій захист зовсім не бралися до уваги. Ніхто й не збирався щось з’ясовувати і до чогось докопуватися. Та й навіщо, якийсь там начальник райвідділу. У ті роки за ґрати відправлялися посадовці значно вищого «польоту» – генерали з міністерства. До речі, за рік до тієї історії, ще у 1985 році, працівникам прокуратури різних рангів надійшла інструкція з посиланням на генсека Горбачова, в якій приблизно мовилося таке, спробую процитувати: «В отношении работников правоохорантельных органов не утруждать себя в сборе доказательств».
З ПОТЕРПІЛИХ НЕВИННІ ЛЮДИ СТАЛИ УЧАСНИКАМИ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ
– Як склалася ваша подальша доля?
– А далі був жах. Не хотілося вірити, що це відбувається зі мною. Після шести місяців перебування в слідчому ізоляторі мене відправили у Тернопіль. Там відбувся суд. Чому саме в Тернополі, а не в Ужгороді чи, скажімо, в іншому місті, з’ясувалося трохи пізніше. Виявляється, заступник прокурора УРСР на прізвище Прик свого часу очолював Тернопільську обласну прокуратуру, і суддя Михайло Зарембський, який виносив мені обвинувальний вирок, – його найкращий друг. Просто потрібно було настільки все підтасувати, щоб часом не виникло якихось проколів. Прокуратура вимагала для мене десять років ув’язнення, і суд присудив мені такий термін. Хоча я був задоволений таким вироком, бо на тих, хто не визнавав свою вину, тоді чекала вища міра покарання. Але ніхто й не збирався опитувати міліціонерів, котрі в той день чергували у складі опергрупи, перевіряти мій стіл чи встановлювати істинність показань Гізелли Гринько. Правда, на вимогу мого адвоката на засідання суду були запрошені особи, які підтверджували мою невинність (згадані гості). Однак у своєму вироку суддя написав абсурдне пояснення, мовляв, цим людям вірити не можна, бо вони раніше не зналися, а познайомилися у мене в гостях. Далі мене відправили у Нижній Тагіл. Там знаходилася так звана «Красна зона». І почалося «нове» – «зеківське» життя. До речі, повернуся до наклепниці Гізелли. Її круто обманули. За написані «явки з повинною» фальсифікатори обіцяли шахрайці «скосити» строк, півтора року на той час вона вже відсиділа в СІЗО, тож її мали б невдовзі випустити за амністією. Саме на таких умовах аферистка Гринько погоджувалася співпрацювати. Натомість отримала, як кажуть, на повну. Від смертної кари вбереглася, але суд, що відбувся у 1987 році, призначив їй 14 років позбавлення волі. Коли Гізелла почула цей вирок, стала писати інші заяви, в яких зізналася у своїй брехні. Багато справ тоді повернули на повторний перегляд. Як наслідок, несправедливо засудженого (подібно до мене) тодішнього начальника закарпатського обласного відділу БХСС Віктора Сержанова, виправдали і поновили на посаді. Згаданий працівник республіканської прокуратури Прик, знаючи, що я також без вини з його подачі відбуваю покарання, вніс протест у Верховний Суд УРСР стосовно моєї справи. Прик клопотав про скорочення мого терміну до шести років, чотири я вже відсидів, тож підпадав під амністію і міг вже вийти на волю. Та, очевидно, хтось вирішив, що я надто незначна фігура і не заслуговую на перегляд справи. Верховний Суд, розглянувши справу без моєї присутності, прийняв рішення скоротити мій строк до восьми років, бо «спливли» нібито інші факти моєї «корумпованої» діяльності. Не знати звідки з’явився «зафіксований» доказ, що під час керування Великоберезнянським райвідділом міліції я нібито шість років тому взяв дрібний хабар. Отож під дію амністії я не підпадав.
До речі, ще один цікавий момент. Прокуратурі так потрібно було відзвітувати про масові арешти хабарників, що згадані 50 осіб, які проходили у справі стосовно шахрайства Гізелли Гринько як потерпілі, були визнані винними як «подстрекатели на дачу взятки» і отримали різні терміни покарання. А за свою «плідну» діяльність тодішній прокурор Закарпатської області В.Василюк був нагороджений орденом «Дружби народів» і згодом переведений прокурором у Туркменістан. Коли Радянський Союз розпався, цьому «активному діячеві» туркмени дали 24 години для виселення з їхньої держави. Потім він нібито знову «уцвів» в Україні, десь прилаштувався прокурором у лісовій галузі.
СПІВКАМЕРНИКИ – БРЕЖНЄВСЬКИЙ ЗЯТЬ ТА ІНШІ ВПЛИВОВІ ОСОБИ
– Разом з вами у «Красній зоні» в той час відбував покарання колишній брежнєвський зять і перший заступник міністра внутрішніх справ Юрій Чурбанов. Чи доводилося вам пересікатися з ним, можливо, спілкуватися?
– Там відбували покарання багато непростих людей – одинадцять генералів, в основному всі потрапили за сумнозвісною узбецькою «бавовняною» справою, колишній особистий секретар Брежнєва Бровін, колишній заступник голови Ради Міністрів Молдавії Вишку, колишній заступник начальника колонії посиленого режиму Коростишевський, був син одного з колишніх закарпатських прокурорів, впливовий посадовець з Білорусії та інші. Здебільшого всі інтелігентні, освічені люди і майже кожен через сфальсифіковані звинувачення. З Чурбановим, це давно відомо, зіграли злий жарт його родинні зв’язки з Брежнєвим та близькість до оточення Щолокова. Подумайте самі, це була впливова, заможна людина, навіщо йому брати якісь хабарі – він усе мав. Як розповідав сам Юрій Михайлович, його справу ліпили, спираючись на сміхотворні свідчення якихось «лівих» узбецьких громадян. Один з них заявляв, нібито колишній перший заступник міністра внутрішніх справ вимагав у нього і отримав дорогий національний халат. Халат справді був (національний, але не якась там коштовна річ). Його подарували Чурбанову під час поїздки в Узбекистан після землетрусів. Юрій Михайлович розповідав, коли зняли Щолокова, він відразу відчув: за ним встановлений таємний нагляд. Про свідчення стовно того злощасного халата він довідався також раніше, навіть намагався спалити його. Але працівник КДБ, який за ним слідкував, підібрав залишки як доказ. Подібну «липу» у вигляді звинувачення висунули і згаданому білоруському посадовцеві. Чоловікові дали 10 років тюрми тільки за те, що друг щороку на свята присилав йому кошик із зеленню (помідорами, огірками, цибулею, капустою тощо). Диво, що творилося тоді.
Стосовно Чурбанова, то з ним я бачився і спілкувався майже щодня. На «зоні» мене знову врятував водійський досвід. Допоміг по-земляцьки влаштуватися водієм на зовнішні перевезення хлопець з Ужгорода, якого посадили на 15 років. Фактично я весь день проводив за межами «зони», тільки приїжджав туди спати. Чурбанов був диспетчером по внутрішньому транспорту. А я туди заходив до свого диспетчера відмітити путівки. Не раз привозив «з волі» Юрію Михайловичу цигарки чи якісь дрібнички. То не була бозна-яка допомога, але все ж… Тому Чурбанов не раз полюбляв зі мною поговорити. Правда, ці бесіди не могли бути тривалими. Пам’ятаю жартував він , зауважуючи: «Эмельян, если бы я знал, что сяду, я б зону построил не в Нижнем Тагиле, а на берегу Черного моря». Під час таких розмов Юрій Михайлович заспокоював мене, переконуючи: «Здесь одна половина сидит без вины, а вторая за прорехи, но не на такие срока».
КОЛИШНЬОГО ГЕНЕРАЛА ЗМУШУВАЛИ ВИКОНУВАТИ ЧОРНУ РОБОТУ
– Чи були випадки знущання над вами з боку «зонівського» керівництва?
– Та, звичайно, що були. «Зона» ж – не курорт. У той час відбував там покарання начальник господарського управління МВС СРСР генерал-майор міліції Віктор Калінін. Дуже толерантна, скажу вам, та інтелігентна людина. Начальник «зони», як ми його називали «хазяїн», – хам вищого ґатунку, отримував неабияке задоволення від того, що принижував колишнього генерала, змушуючи його підмітати територію та виконувати іншу чорну роботу. Повертаюся якось з поїздки з міста, дивлюся – Віктор Андрійович працює з мітлою в руках перед входом у штаб. Тут саме під’їхав автомобіль, з нього вийшов якийсь чоловік. Наш «хазяїн» побачив, що ми стоїмо разом, накричав на нас. «Хто це з «хазяїном», – питаю. Віктор Андрійович пояснив, це начальник слідчого управління прокуратури СРСР, такий собі Каракозов, який і відправив його на «зону». Ми тоді навіть пожартували, що за цей «грішок» Калініну, певно, накрутять новий термін. Але Каракозов, мабуть, не до кінця втратив совість, бо за якийсь час після «зонівської» зустрічі з Калініним знову приїхав, викликав Віктора Андрійовича і порадив йому написати прохання про зменшення терміну покарання. Попередньо йому дали 12 років ув’язнення, після прохання прийшов документ, в якому вказувалося, що строк Калініну скоротили і його негайно випустили.
– Які «нестандартні» ситуації із життя у «Красній зоні» можете пригадати?
– Хочу розповісти про один випадок, що наробив чимало галасу і мав неабиякий резонанс. Радянські газети активно в ті часи публікували інформацію про «сенсаційні» арешти колись впливових посадовців. Природно, що до постаті Юрія Чурбанова також була прикута посилена увага. Не знати звідки, але в італійській газеті з’явилася стаття, яку передрукувала газета «Труд». Ця стаття мала дивний заголовок, щось типу: «Юрій Чурбанов – на зоне петухов». Річ у тім, що італійських поліцейських через зображення півня на їхніх кокардах часом називають «півнями» (петухами). Автор радянського варіанту, точніше перекладач італійського передруку, не взяв до уваги той факт, що у нас на блатному жаргоні це слово має дещо інше, принизливе значення. А в той час кількість в’язнів «Красної зони» значно зменшилася, тому її об’єднали з «побутовими» злочинцями, серед яких було багато «блатоти». Що тоді почалося творитися. «Зеки», почувши, що сидять на «зоне петухов», образилися, почали відмовлятися виходити на роботу, вчинили бунт. Втихомирювати їх навіть приїхали спеціальні міліцейські бригади на БТРах. На щастя, вдалося уникнути штурму «зони», бо могли загинути багато невинних людей. Чурбанова після того інциденту в терміновому порядку перевели в інше місце.
«ВИП’ЄМО ЗА ПОВІТРЯ СВОБОДИ!»
– Яким вам запам’ятався вихід на волю?
– Після розпаду СРСР союзні республіки стали незалежними державами. Представники влади багатьох з них, зокрема Прибалтики, Узбекистану тощо, своїх «зеків» перевели додому. Було й так зрозуміло: людей посадили ні за що. Тому цих в’язнів звільнили і поновили в правах. Узбеків, наприклад, по приїзду на територію їхньої держави пересадили у нормальний поїзд, а не в «столипінські» вагони, і як людей, а не як худобу, доставили додому. Там їх зустрічали з музикою і квітами. Тільки Україна вперто не бажала перейматися долею «своїх дітей». Тому на «зоні» залишилися українські в’язні і москальські. Можете собі уявити, як там над нами через те, що Україна відокремилася і стала незалежною, знущалися москалі. Згодом адвокатові вдалося добитися мого переведення в Україну, у місто Долину Івано-Франківської області. Коли надійшло повідомлення про моє звільнення, ми сіли з капітаном із Долинської тюрми, налили по сто грамів горілки і я сказав: «Ну, що капітане, вип’ємо за повітря свободи!»
– Як прийняли вас на батьківщині?
– Хто як. Дехто з тих, кому я свого часу зробив багато добра, намагався уникати зустрічі зі мною, демонстративно переходив на тротуар з другого боку. І навпаки, були люди, з котрими раніше пересікався мало, а вони мене підтримали. Особливо багато допомогли мені в ті роки мої колишні підлеглі Володимир Цанько та Марія Гутич зі своїм чоловіком (нині вже покійним) До речі, до Володимира Васильовича я прийшов після відсидки у міськвідділ міліції, аби вирішити питання з моєю пропискою. Цікавлюся, чи можна, щоб прописка була постійною, а не тимчасовою. А він відповідає: «Постійну не можна…». У мене всередині все похололо, а тоді Цанько, посміхаючись, додав: «Можна пожиттєву». Також мій колишній підлеглий Іван Палко своїм коштом облаштував мені помешкання – купив пральну машинку, холодильник, деякі меблі та інші предмети побуту. А тодішній голова колгоспу в Коритнянах Борис Бойко приносив продукти, бо я не мав можливості купити, а ще підтримував морально. Не менше добра зробив мені й ужгородський приватний підприємець Іван Сливка, до слова, нині один з моїх найкращих друзів. Перші роки на волі важко було адаптуватися, не хотілося ні з ким бачитися. Тоді Іван Васильович майже щодня приїжджав по мене, брав кудись зі собою, щоб я зміг пристосуватися до нових умов. Генерал Віктор Чепак, з яким раніше ми зовсім не зналися, за час свого керування УМВС області, посприяв в оформленні документів для збільшення розміру пенсії, бо отримував я до того жалюгідні копійки. А ось мій земляк, у ті часи відомий в області суддя і впливова особа, Андрій Стрижак навіть не захотів вникнути у мою проблему. Хоча можна було подати справу на перегляд і по-новому вивчити її матеріали з урахуванням тих моментів, про які вже казав. Ну, це справа совісті кожного.
– Чим займаєтеся на пенсії?
– В основному «зависаю» на дачі. Виростив 120 різних дерев, маю гарний виноградник. Люблю там зустрічатися з друзями… із справжніми друзями. А їх не так вже й багато. Господарство не тримаю, з «живності» – хіба що собака по кличці Фантік. Тепер пережите не те, що забулося, а якось трохи відійшло на задній план. Що ж, життя триває. І я не втрачаю надію, що колись справедливість відновиться.
– Спасибі за розмову.