ОЛЕКСАНДР ДУХНОВИЧ: 150 РОКІВ ОПІСЛЯ
Добре це чи погано, проте за останній рік усі ми стали добре розумітися не тільки на футболі та ремонті авто, а ще й на екстремальній медицині. Коли життя людини висить на волоску й організм мобілізує останні сили для підтримки життєдіяльності, дуже важливо не дати потерпілому заснути. Інакше, найімовірніше, він узагалі вже не прокинеться. Саме отаку функцію колись відіграв у долі наших краян Олександр Духнович. Тоді вкрай важливо було не заснути вічним сном упродовж якогось покоління-другого, дочекатися бодай трохи сприятливіших часів. А для цього потрібен був вічний збудник неспокою, якого за життя багато хто проклинав, але саме він зберіг від небуття наш рід-плем’я.
Про це думалося 30 березня, коли в обласній бібліотеці відзначали 150-річчя від смерті самого Духновича. Всупереч сумнівній нашій традиції, коли про черговий ювілей згадують через кілька тижнів, а то й місяців опісля, цей вдалося вшанувати день у день. Не знати, яка погода була далекого 1865-го, а цього року день видався дощовим і холодним. Проте у Благовіщенській дерев’яній церкві Ужгорода по вулиці Капушанській, де зібралися журналісти, волонтери, семінаристи, владика Мілан провів невелику панахиду за видатним церковно-культурним діячем, а відтак у сусідній книгозбірні відбувся меморіальний вечір.
Зокрема, на ньому Дмитро Федака тоді представив свою книжку «Олександр Духнович: сходинки у безсмертя». Дивні долі людські: чоловік підготував за свою довгу редакторську діяльність понад 4000 чужих книжок. Власне, виступав там не тільки як редактор, а й упорядник, автор передмов і коментарів тощо. Власну же першу повністю авторську книжку видав тільки на восьмому десятку життя. По-своєму рекорд, гідний обласної книги Гіннесса.
Сходинки самого автора біографії до Духновича теж були тривалими. Кілька присутніх на вечорі згадували, що вперше чули про цього письменника, особливо про його дитячі вірші від своїх матерів, які виховувалися ще у чехословацьку добу. Тоді твори Духновича були у шкільних читанках, постійно звучали на виховних заходах. З часом усе змінилося. Як наголосив І.Сенько, у перші радянські десятиліття звернення до крайової літератури не надто віталися – наші автори трактувалися як клерикали, реакціонери і взагалі ледве-ледве не вороги роду людського. З часом від цієї сталіністської дикості відійшли. У середині 1960-х відбулися навіть перші конференції, присвячені Духновичу, відтак він став обережно визнаватися як видатний педагогічний діяч, а відтак і теоретик педагогіки. Проте далі окремих компліментів справа не йшла.
Така особливість людської пам’яті: ми з задоволенням згадуємо усе гарне і оминаємо спогади про сумне. Духновичеві же довелося жити саме в епоху суцільного мороку. Усі об’єктивні умови складалися для того, аби руське плем’я по цей бік Карпат у другій половині ХІХ ст. просто перестало існувати, розчинилося серед успішніших народів і лишило по собі тільки глухий спогад. Народ наш складався майже цілком із селянської маси, яка ледве животіла. Було ще кількасот священиків, але сільські панотці за своїм способом життя нічим принципово не різнилися від сусідів: так само порпалися на власних земельних клаптиках і ледве зводили кінці з кінцями.
Отже, тоді всі розуміли: ще одне-два покоління – і цього народу не стане. Лишаться пісні і казки на малозрозумілій мові (якщо їх встигнуть записати), лишаться дерев’яні церкви з розкішними іконостасами (якщо не згорять), лишаться якісь глухі і перекручені спогади, як про шумерів, таврів чи печенігів. Усі закони історії грали проти того, щоб ця галузка руського роду продовжувала зеленіти. Але крім об’єктивних чинників були ще й суб’єктивні. Виявився отакий чоловік, якому треба було чогось більше за всіх – Духнович. Такого свого часу не знайшлося ні в ірокезів, ні в анкелонів, тому вони і зійшли з історичної арени. А ми лишилися – завдяки йому, який розбурхав спершу своє найближче оточення, потім трохи далі, потім – ще далі, а там почалася взагалі ланцюгова реакція. Здавалося би, якби не було Духновича, то його роль мав би відіграти хтось інший. Але, перебираючи усі тогочасні постаті, таки розумієш, що ніхто інший такої ролі не відіграв би. Інколи бувають і незамінні люди.
Духнович створив крайову літературу майже з нічого. Це було цілковите дон-кіхотство – заснувати «Літературне заведеніє» там, де не існувало ні літератури, ні письменників, ні читачів. Він заснував практично усі жанри (окрім роману) крайової белетристики, прекрасно розуміючи, що їх прочитає або мізерна жменька сучасників, або ж взагалі тільки нащадки. Духнович почав із підручників, щоб виховувати майбутніх читачів. За прикладом чехів Духнович мріяв про театр, хоча це виявилося ще більшою утопією, ніж література. Духнович змагався за рідну пресу. Перші дві руські газети у нашому краї вийшли тільки через два роки після його смерті. Але без нього вони, найімовірніше, взагалі не з’явилися би. Духнович стоїть вище від усіх партій, груп і гуртків. Його неодноразово намагалися приватизувати, але він до того не дається. Духнович чи не першим зрозумів, що ми не потрібні в цьому світі нікому, окрім як самим собі.
Тому Духнович давно став пам’ятником (як у масштабах цілої України – Т.Шевченко). А пам’ятником бути тяжко. Вони потерпають не тільки від голубів і двоногих вандалів. Пам’ятники самим своїм існуванням породжують певний спротив, щонайменше – підсвідомий, але інколи він вихлюпується у цілу кампанію повалення ідолів. Нещодавно ми одну подібну вже пережили. І хоча Духновичу така сама доля не загрожує, питання про його адекватне сприйняття, про повернення сьогоденню все ж стоїть.
Ми чимало заборгували перед цією постаттю. Бо якщо Закарпаття нині є західними воротами України до Європи, то велика заслуга у тому, що «так ся стало», належить Духновичу. Без нього вся геополітична структура нинішньої Європи була би зовсім інакшою. Увесь більш-менш серйозний закарпатський бізнес нині зав’язаний на транскордонну співпрацю. Схеми різні – від банальної контрабанди до цілком легальних і шляхетних проектів. Цього теж не було б, якби свого часу Духнович не калатав з якоюсь фанатичною рішучістю пробудити своїх земляків від тягучого сну.
Духнович розумів, що добро може вирости тільки зі зла (бо більше просто нізвідки), чеснота трансформується із гріха. Як християнин він твердо вірив, що відкинутий камінь стане наріжним. Так і сталося з нашим краєм. Але Духнович ще й розумів, що навіть під майбутній наріжний камінь вода так просто не потече, допоки той буде лежачим.
Парадоксально, але в радянські часи О.Духнович, попри всі його об’єктивні заслуги перед майбутнім СРСР, практично не видавався, хоча його рядок «Бо свої то за горами – не чужі» цитувався на кожному кроці. Що поробиш: Мавр зробив своє діло, Мавр може іти геть. Хіба що вряди-годи з’являлися окремі твори у збірниках і хрестоматіях, проте окремою книжкою – ніколи. Натомість на сусідній Пряшівщині Олена Рудловчак працювала над повним зібранням творів Духновича. Вона видала три об’ємні томи і частково підготувала до друку четвертий, що містить переважно листування будителя. Це капітальне видання стало справжнім пам’ятником звитяжній жінці, літературознавцю. Тираж його, щоправда, був на порядки меншим, ніж прийняті тоді в СРСР: перший том (з віршами і 100-сторінковою біографією) – 1000 примірників, наступні – по 700. Більшість їх було передано до бібліотек українських шкіл Словаччини, але з часом у ході реорганізації цих шкіл їх книгозбірні було розпорошено, багато книг просто понищено. Лічені примірники того видання потрапили на Закарпаття, де і служили головним засобом для знайомства місцевої інтелігенції зі спадщиною будителя.
Між тим у 1980-х ужгородське видавництво «Карпати» спільно зі львівським «Каменярем» здійснювало грандіозний проект – бібліотеку авторів карпатського регіону. Він так і не був повністю завершений, але і те, що було зроблено, вражає. 1984 р. у цій серії побачив світ збірник «На Верховині», де була і чимала добірка з Духновича.
А можливість видати окрему книжку Духновича в Ужгороді з’являється тільки 1993 р. – до 190-річчя від його народження. Тоді видавництво «Карпати», яке переживало вже не кращі часи, все ж започаткувало серію «Народна бібліотека». Вдалося отримати кошти на видання від тодішньої обласної влади. Упорядником збірника виступила О.Рудловчак, яка за станом здоров’я не могла прибути до Ужгорода, тож Д.Федаці довелося їхати до Пряшева і кілька днів готувати там з укладачем рукопис до друку. Передмову написав тамтешній письменник і літературознавець Юрій Бача. До книжки увійшло півсотні віршів (при цьому представлено найрізноманітніші жанри і теми, характерні для Духновича), чотири невеликі прозові тексти, дві драми (одна – скорочено), а також наукові та журналістські тексти, мемуари. Саме це видання стало першим широко доступним для нинішнього покоління закарпатців.
До наступного ювілею 2003 року у серії «Письменство Закарпаття» видавництва «Закарпаття» знов-таки за фінансової підтримки обласної влади вийшли «Вибрані твори» Духновича. Тепер тираж уже був скромним – 1200 примірників (більшість розійшлася по бібліотеках області, а також до найбільших міст України), зате обсяг утричі більшим, ніж у попереднього видання. Там подано 60 віршів, загадки, оповідання і байки, афоризми, обидві п’єси (тепер повністю), значно більше публіцистики, фольклорні записи будителя, його наукові і науково-популярні твори, матеріали із календарів, уривки зі щоденників 1858, 1861 і 1863 років, кілька листів, автобіографія і заповіт. Книжка гідно представляє доробок майстра в усьому його різноманітті, хоч і вимушено фрагментарно.
Тоді ж побачив світ і фундаментальний бібліографічний покажчик Духновича, підготований нашою університетською бібліотекою. На сьогодні він цілком зберігає своє значення, але, звичайно, вже потребує доповнення літературою за останнє десятиліття.
Натомість до 2013 року ні обласна, ні тим більше всеукраїнська влада не спромоглися вшанувати просвітителя. Як співається в одному гімні, тодішня «держава дбала не про нас» – лишень про золоті батони і страусів у Межигір’ї. Д.Федака спробував видати власним і спонсорським коштом бодай детальну біографію Духновича. Максимально долучився до фінансування проекту і сам видавець Ярослав Федишин. До кінця ювілейного року вдалося випустити тільки сигнальні примірники, весь тираж з’явився вже тільки наступного року, коли в країні перемогла Революція гідності, почалася війна на Сході, різко погіршилася соціально-економічна ситуація, а публіка практично перестала читати. Як бачимо, Духнович тяжко ішов до свого читача ще за власного життя, але набагато тяжче це відбувається по його смерті.
Виступаючи на презентації, Іван Сенько, який присвятив будителеві не одну статтю і навіть книжку аж до нещодавнього збірника «Від часів Лаборця до сьогодення. Літературно-краєзнавчі студії про будителів, просвітян, будівничих Закарпаття», відзначив, що Духнович був ретельним дослідником, організатором наукових студій у нашому краї, зокрема фольклористом. А «Сходинки у безсмертя» за оформленням дещо нагадують «Книжницю читальну» самого Духновича – перший на українських землях підручник-читанку, написаний народною мовою. Наступним після неї вже був «Буквар» Тараса Шевченка 1860 року. Нинішня біографія Духновича теж щедро ілюстрована – титульними аркушами його книжок, факсиміле його рукописів, численними фотографіями і графічними портретами.
Василь Густі зачитав уривок зі своєї драматичної поеми «Зоря Біловежі». Це був один з найскладніших періодів у біографії Духновича, коли він 1833-1838 р. через незгоди з єпископом Г.Тарковичем (найшла коса на камінь) служив у бідному селі Біловежа. Проте саме там остаточно сформувалися його бійцівський характер і літературно-наукові зацікавлення. Після цього він повертається до Ужгорода, роки в якому згадував як найщасливіші у своєму житті. Прочитаний В.Густі монолог Духновича справді прекрасно передавав характер цієї людини. Також керівник обласної спілки письменників повідомив, що днями їде до мукачівського і берегівського госпіталів, де лікуються наші воїни, що прибули зі Сходу. Їм буде передано по бібліотечці місцевих авторів, зокрема кілька примірників «Сходинок у безсмертя».
Петро Ходанич наголосив, що Закарпаттю потрібна ціла серія біографічних книжок – аналог «Жизни замечательных людей». Сам він нещодавно дебютував як драматург, випустивши збірку з чотирьох п’єс (хоча першу з них написано досить давно). Одна з них – «Віват, імператор!», про очікування можливого візиту цісаря Франца до Ужгорода 1842 р. і викликаний цим гармидер. Того року в Ужгороді зустрілися три наші будителі – Михайло Лучкай, що завершував тут свою «Історію карпатських русинів»; Духнович, що служив у єпископській канцелярії; Василь Довгович, що завітав до друзів із Мукачева. Попри наявність в області кількох професійних і багатьох самодіяльних труп, п’єса ще не побачила світло рампи, проте все попереду.
Олександр Гаврош, який у 2013 році зміг випустити збірку «Загадковий Духнович» (статті про будителя, велике інтерв’ю з О.Рудловчак, а також публіцистика самого Духновича), наголосив, що нинішній мізерний інтерес до цієї постаті зовсім не відповідає величному масштабові особистості Духновича. У доробку самого журналіста і письменника – оповідання про дитинство будителя. Можливо, з’являться й інші його твори про діяча, який цілком на це заслуговує.
Журналіст і викладач Тетяна Грицищук наголосила, що свою літературу треба усіляко пропагувати. Зіткнувшись з дуже невисоким освітнім рівнем своїх вихованців, із тим, що, вийшовши зі школи, вони майже нічого не знають про крайову історію, нашу літературу, педагог почала просто читати їм кращі твори, в тому числі Духновича, який таки викликав відгук у юних серцях.
Очільник закарпатських краєзнавців Михайло Делеган розповів про нещодавню презентацію «Сходинок у безсмертя» у Пряшеві. На його думку, книжка оповідає не тільки про вісім сходинок (стільки там розділів) Духновича до безсмертя, а й про його сходинки до нинішнього читача, якими він зараз повертається до своїх нащадків.
Сам Дмитро Федака підтвердив таку думку. Останній розділ у його книжці – «Сходинка восьма, остання, найтриваліша у часі, який продовжується. Від пера автора до читача». Дослідник наголосив, що читацька історія творів Духновича надзвичайно драматична, політизована, вона сама як літературознавчий детектив, лишається зовсім не достатньо вивченою. Ця історія продовжується, перетікає із книжки у сьогодення.