Звичаї і обряди на свято Юрія
На Юрія наші предки водили «Лялю» і виганяли худобу на пасовиська.
Чимало звичаїв і обрядів було пов’язано з весняним святом Юрія (6 травня). У народній свідомості Юрій був покровителем диких звірів і захисником домашньої худоби.
Цього дня зранку освяченою вербою вперше виганяли корів у поле на “юр’ївську росу”, яка, за народними віруваннями, мала чудодійну силу. “Юріївською росою” вмивалися дівчата, щоб бути красивими.
Закарпатці, виганяючи перший раз корів на пасовисько, одягали на них вінки з квітів, “щоб корова була парадна для Юрія”. Турбота про худобу виявлялася і в тому, що на ніч господарі запалювали в хліву свічку, обсипали корів свяченим маком, виконували інші магічні церемонії, щоб захиститися від підступних намірів відьом.
На Юрія намагалися визначити майбутню долю домашніх тварин. Наприклад, у Куп’янському повіті Харківської губернії біля воріт на землю кидали червоний пояс й дивились: якщо корова не зачепить його ногами, то буде весь рік здоровою і її не зачепить дикий звір.
Важливе аграрне значення цієї віхи народного календаря виявлялося в спостереженнях за станом сходів посівів. Вірили, що якщо “на Юрія сховається у житі кура”, буде добрий урожай. З магією родючості був пов’язаний звичай кидати в озимину кістку від м’ясної страви (найчастіше — кістку великоднього поросяти). У багатьох місцевостях України, вийшовши з хати в поле оглядати жито, качалися по землі, що, за повір’ям, мало забезпечити багатий урожай.
За свідченнями М. Максимовича з Наддніпрянщини, дівчата після обіду на Юрія виходили качати крашанки в поле й там закопували їх у землю до початку жнив.
Зі святом Юрія у бойків пов’язані дівочі ігри під назвою “Ляля”, в яких простежуються ремінісценції якогось давнього жертовного обряду. Дівчата вибирали між собою найкрасивішу — “Лялю”, прикрашали її квітами, вінками, саджали на пень, ставили перед нею у мисці сир і масло. Потім бралися за руки, ходили навколо “Лялі” з піснями. На завершення “Ляля” обдаровувала подруг квітами і вінками, які намагалися зберегти до наступного року. За повір’ям, вони мали силу приворожити наречених і сприяли збереженню дівочої краси і доброї слави.
На Гуцульщині напередодні Юрія розкладали багаття на городах, подвір’ях, нерідко біля хліва або загону для худоби — “Юрика палили”. У деяких місцевостях цей вогонь звичайно запалювали дівчата на виданні. Парубки ж ходили від багаття до багаття, вибираючи собі наречену.
За народними уявленнями українців, як і східних слов’ян у цілому, Юрій вважався подателем весняної вологи, необхідної для розвитку посівів. До цієї дати приурочувались спеціальні пісні, в яких звертались до святого з проханням узяти ключі й “відімкнути” землю, щоб випустити теплу росу, тепле літо.
Невдовзі після свята Юрія в карпатських горян (гуцулів, бойків, лемків) урочисто відбувався щорічний вигін худоби на високогірні пасовиська — полонини.
Полонинський хід супроводжувався релігійно-магічними церемоніями, грою на трембітах і флоярах, стрільбою з рушниць і пістолів, співом коломийок. За традицією старший вівчар — “ватаг” — запалював на пасовиську ритуальний вогонь — “ватру”, який не повинен був загаснути протягом усього періоду літнього утримання овець. Цей “живий” вогонь охороняв отару від диких звірів та інших нещасть. Восени на честь вівчарів влаштовували свято повернення з полонини.