У неділю – вибираємо!
Цієї неділі по всій Україні пройдуть вибори до місцевих рад. Ситуація ніби цілком штатна, якогось ажіотажу у публіки не викликає – і це цілком по-європейськи. У наших сусідів місцеві вибори теж проходять максимально спокійно і навіть нудно. Хоча зовсім вже тихо ми не можемо, тому вибори на Закарпатті супроводжуються цілою серією інтриг, причому доволі скандальних.
До традиційних підпалів машин, додалися пожежі у магазинах під час виборчих акцій і навіть розбірки між агітаторами зі смертельним наслідком.
Суспільство від самого початку не надто було готове до місцевих виборів – точнісінько так, як і п’ять чи десять років тому, коли уже спали пристрасті після президентсько-парламентських перегонів і відчувалася певна втома електорату від політики, підіймалося розчарування тощо. Абсолютно те саме відчувається у суспільних настроях і зараз.
Досі не надто зрозуміло, на який строк обираємо ці ради – нібито тільки на два роки, але можливо, що і на всі п’ять. Схоже, що багато залежатиме від того, якими саме виявляться результати. Якщо вони не влаштують Президента, то такі ради довго не працюватимуть. Коли ж влаштують, то цілком можуть затриматися і на повний строк своїх повноважень.
Від самого початку вибори покликані були суттєво оновити політикум в масштабах цілої України і фактично завершити собою революційні події, започатковані наприкінці 2013 року.
Адже досі у багатьох місцевих ралах, особливо на сході України, засідають депутати, які пройшли туди за списками комуністів і Партії регіонів. Хоча обидві сили вже зійшли з політичної арени, але їхні сим патики залишилися. То ж цікаво, як вони поведуться тепер.
Популярність партій, які прийшли до влади на революційній хвилі, за останній рік-півтора суттєво знизилася. Це зумовлено дуже багатьма чинниками – і гальмуванням реформ, і невиконанням численних передвиборних обіцянок, і падінням життєвого рівня населення, і особливо гризнею у самому таборі переможців, відсутністю серед них узгодженого погляду щодо війни і миру. Як би то не було, але тріумфом для них ці вибори не будуть. Тут не до набрання нових очок – головне, аби хоча би лишитися при своїх.
Що одразу кидається у вічі, то у назвах нинішніх партій майже немає імен їхніх лідерів. Ідеї вождізму зараз зовсім не популярні. Виборець зараз не вірить геть нікому. Почасти це відгомін ще революційних настроїв, почасти – наслідок розчарування у тій самій революції.
Хоча ми нібито і прямуємо до Європи з її відкритістю і прозорістю, але дана виборча кампанія такими якостями похвалитися не може. Вона відбувається в умовах ще не завершеної війни, коли настрої максимально розбурхані, а позиції поляризовані. До того ж складна соціально-економічна ситуація теж не додає стабільності. Держава наша тільки-тільки починає перетворюватися на правову, то ж порушень зараз буде дуже багато. Але ідеальною ця кампанія не могла бути за визначенням, то ж багато з чим доведеться просто змиритися, хоча якісь порушення (особливо – прямий підкуп) можуть врешті-решт стати предметом судових розглядів.
Вибори до обласної ради перебувають якось у тіні виборів до місцевих чи районних рад. Частково це пов’язано із тим, що досі не зрозуміло, якими будуть повноваження обласних і особливо районних рад, чи збережуться райони в такій формі, як зараз, чи вони зникнуть в ході територіально-адміністративної реформи. Тому мало хто хоче витрачати кошти на придбання мандату, який невідомо що може дати його власникові.
Головною інтригою на Закарпатті було і є запекле протистояння двох політичних сил – «Солідарності» і «Єдиного Центру». Конфлікт цей великою мірою штучний, роздутий із Києва.
Великою мірою це суто особистісний конфлікт Петра Порошенка і Віктора Балоги, проте практично усі політичні сили і окремі фігури поспішили позиціонуватися щодо нього – хтось цілком щиро, хтось із кон’юнктурних міркувань. Та історія вчить, що подібні конфлікти, як правило, врешті-решт завершуються компромісами. Гнилими чи природними – то вже питання смаку. Але поганий мир кращий за добру війну. Так кінець-кінцем станеться і в цьому випадку.
Партія «Солідарність» має вже багаторічну історію, але в якості пропрезидентської сили вона виступає на виборах уперше. Назва, чесно кажучи, зовсім не ударна. Для більшості виборців вона асоціюється хіба що зі святом 1 Травня. Для когось – з ідеологією солідаризму (класового порозуміння), яку нібито сповідувала «Батьківщина». Але для більшості – це просто красиве слово, яке нічого особливого не значить. Яка там ідеологія – ніхто не скаже. Може, за нинішніх умов це і найкраще. Назва нікого додатково не привабить, але ж і нікого також не відштовхне. Обласній парторганізації вдалося зібрати під свій прапор чимало неординарних постатей, вона має підтримку згори, то ж у її проходженні до рад не доводиться не доводиться сумніватися. Природно, що Президент прагне розбудувати максимально структуровану владну вертикаль, зцементовану партійною дисципліною. Місцеві вибори для цього є ідеальним стартовим майданчиком. Чи стане ця партія базою для новітньої кадрової номенклатури (хай не у радянському, а в європейсько-американському сенсі), покаже час.
Натомість «Єдиний Центр» – політико-бізнесова команда, що сформувалася на місцевому грунті. Як і багато що інше на Закарпатті, ця партія тримається великою мірою на родинних і кумівських зв’язках. Для Києва це дико – правда, тільки після того, як настрої цих партійців стали розходитися з настроями Президента. До того усе всіх влаштовувало. Власне, дана партія і створювалася виключно під місцеві вибори, вона буквально «заточена « на них, тому у її високих результатах не сумніваються навіть її противники, а останніх не бракує.
Проте виявилося, що негативна реклама у нас найбільш ефективна. Чим дошкульнішою стає критика цієї партії, тим більше зростає її рейтинг. Щоправда, цього ефекту не було би, якби не фантастичні суми, котрі вкладають її лідери у дану виборчу кампанію. Воно й зрозуміло, бо ціна питання надто велика. Цій партії не йдеться про те, щоб просто залишитися у політику мі. Вона претендує на те, щоб стати осередком більшості у максимальній кількості закарпатських рад, включаючи перш за все обласну. Заради цього зараз на карту ставиться буквально усе.
На цьому фоні «Опозиційний блок» залишився у певній тіні, хоча в інших областях саме він претендує на друге, а у деяких – навіть на перше місце. Проте на Закарпатті ця сила завжди уникала лобових зіткнень, надаючи таку можливість усім іншим. сама же вона приходила трохи згодом, займала нішу третьої сили, яку так полюбляють закарпатці, і отримувала свої непогані відсотки. До того ж бренд опозиційної сили нині максимально вигідний. Більшість виборців вважає, що ми рухаємось кудись не туди, не тими темпами і методами і не з тими керівниками. Дана партія вміло відгукується на ці настрої, намагається максимально відповідати їм.
У багатьох областях на п’яти «Опозиційному блокові» наступають «Відродження» і «Наш Край». Започаткована як партія залізничників, «Відродження» зараз набуває значно ширшого характеру, хоча гнатися за трійкою лідерів їй поки не просто. Точно так і «Наш край» налічує вже кілька років існування, але у всеукраїнському масштабі засвітився тільки зараз. У більшості областей під цим прапором масово висунулися на перевибори мери (чинні і колишні), на Закарпатті цього немає, зате місцева команда є цікавим прикладом поєднання досвідчених практиків та інтелектуалів з науковими ступенями.
На сусідній Львівщині однією з найсильніших партій є «Самопоміч», проте на Закарпатті вона менш відома. Хоча за останні рік-півтора робилися окремі спроби розкрутити цей бренд і у нас, але поки якось не склалося. Тим не менше він на слуху та й назва дуже вдала, то ж якийсь відсоток електорату готовий голосувати за саму яскраву марку, навіть не цікавлячись фігурами, які за нею стоять.
Натомість «Батьківщина» нині перебуває у складній ситуації. Партія зайняла вичікувальну позицію. З одного боку, вона входить до парламентської більшості, з іншого – різко критикує уряд, особливо його тарифну політику. Поки дана партія явно на роздоріжжі, але її рейтинг вперто високий. Тут дається взнаки й інерція суспільних настроїв, і надії на те, що дана партія ще зможе «тряхнути стариною «.
Надзвичайно популярна колись «Свобода» зараз перебуває у дещо не визначеній ситуації. На останніх парламентських виборах вона не змогла створити своєї фракції у Верховній Раді, але все-таки провела туди кількох депутатів. Нині для неї склався шанс нагадати про себе і посилити своє представництво на місцевому рівні.
Не пішов на вибори «Правий сектор». Можливо, мукачівська стрілянина серед усього іншого переслідувала і таку мету – зняти з перегонів цю силу, причому і у всеукраїнському масштабі, і особливо у закарпатському. Хто знає, про що перемовлявся Дмитро Ярош з владою, чому слідство у тій справі фактично зам’яли. Можливо, у домовленості входила якраз неучасть партії у місцевих виборах. Інакше би чимало закарпатців проголосувало би саме за неї.
Натомість їхню нішу намагається зайняти «Укроп» – максимально популярний на Дніпропетровщині, але на Закарпатті представлений хіба що численними білбордами. Якісь яскраві закарпатські постаті з цією партією поки що не асоціюються, тому багато про неї тут не говорять.
Радикальна партія останнім часом явно збавила свою активність. Можливо, це пов’язано із кривавим конфліктом під Верховною Радою, після якого над рядом партійців навис меч репресій. Втім на Закарпатті ця партія і не була аж надто популярною, то ж на місцевому рівні якихось перемін не помітно.
Практично немає серед учасників виборів і якихось лівих партій, хоча ідеї соціального захисту нині актуальні як ніколи. Частково їх підхопила партія «Соціалісти», хоча якоюсь помітною кампанією вона не відзначилася. Втім значний відсоток наших виборців визначається уже безпосередньо у кабінці для голосування. Тому побачивши там фактично один-єдиний лівий бренд, хтось може проголосувати саме за нього.
Як не парадоксально, але не надто педалюються й ідеї європейської інтеграції. Остання вже стала настільки безальтернативною, що тут нібито і немає про що говорити. Принаймні, жодна з політичних сил не виступає відкрито проти інтеграції.
Якихось несподіванок дана коротка кампанія не принесла. Та й не могла принести. Вона зараз максимально коротка порівняно з попередніми. Фактично перегони між конкретними кандидатами тривали усього три тижні, хоча раніше ми звикли, що цей етап тривав півтора-два місяці. Зараз же усе максимально лаконічно. Часу для якихось серйозних розмов просто немає. Кандидати ледве встигають домогтися того, щоб їх впізнавали і розрізняли за прізвищами. Це все більше нагадує якесь шоу, ніби багатомісячні вибори, до котрих ми звикли. Проте влада вирішила провести ці вибори, що називається, «по бистрянку», вважаючи, що саме так їй удасться провести максимум своїх людей і сформувати лояльні ради.
Проте це зовсім факт. Швидше за все ради будуть просто мало керованими, страшенно мозаїчними і більшості там сформують не скоро. Хоча у містах дуже багато залежатиме від фігури мера. Там, де оберуть сильного мера, рада досить швидко структурується саме навколо цієї постаті, адже для багатьох депутатів їхні партійні квитки наразі є умовностями, такими собі проїзними документами, які після отримання мандату вони можуть просто викинути.
А найкраще у виборах те, що вони врешті-решт закінчуються. Завдяки мінімальній тривалості учасники перегонів не встигли смертельно пересваритися, то ж зберігають можливість повернутися врешті-решт до нормальних взаємин, чим завжди відзначався закарпатський політикум.
Через тиждень вибори вже стануть історією. Тільки в Ужгороді ще через кілька тижнів відбудеться другий тур виборів мера. Усі інші мери, а також ради будуть вже обрані. Хоча не можна виключати, що десь до з’ясування остаточних результатів підключаться суди, але сподіваємось, що це явище не набуде масовості. Великих змін ці вибори все одно не принесуть – це просто робочий механізм демократичного устрою.
То ж головне, аби розбурхані настрої якомога швидше вляглися, а обрані ради і мери змогли приступити до конструктивної діяльності на користь громад.
Сергій ФЕДАКА, газета «НЕДІЛЯ»