Нинішнє десятиліття – доба секонд-хендів

Наближення Нового року підштовхує до озирання назад, аби оцінити те, що було пройдено і намітити перспективи на майбутнє.

Благо, Ужгородові є куди озиратися – за плечима понад одинадцять століть, причому ми мали у міській біографії такі глибокі провали, після яких навіть нинішня депресія – то так собі, легенький нежить. Наприклад, XVII ст., яке майже ціле минуло під знаком Марса, коли воєнних років було набагато більше, ніж мирних, Ужгород не встигав відбудовуватися після чергової кампанії, як починалася наступна. Страшним занепадом позначився і початок XVIII ст., коли після поразки Ференца Ракоці наш замок перетворився із розкішного палацу на казарму, а місто ще довго зализувало рани. Про події сторічної давності (Перша світова війна) взагалі мовчимо. Тож маємо з чим порівнювати. Нинішній період ужгородської історії далеко не найбільш трагічний з усіх, що були. хоча й далеко не найбільш успішний – так, серединка на половинку, бо бувало і гірше, хоча й не часто. Тож нинішню добу терпіти можна (хоча й дуже огидно), але все одно хочеться бачити якийсь просвіт попереду, а головне – розуміти, куди рухатися.

Якщо не занурюватися у глибокі віки, а звернутися до десятиліть, котрі на пам’яті у більшості нинішніх ужгородців, то місто сімдесятих років постає у романтичному серпанку. Не тільки тому, що дівчата тоді були набагато красивішими, а й через цілий ряд суто об’єктивних моментів. Це було місто, де вечорами на вулиці виходила уся публіка і гуляла до пізньої ночі. Квартирне питання, звичайно, псувало ужгородців, але була і щирість, і якась віра у світле завтра. У комунізм, ясно, давно вже ніхто не вірив, але люди раділи відносній стабільності – померти від голоду чи безгрошів’я вже було неможливо, усім гарантувався певний життєвий мінімум. Хто хотів більшого, мусив потіти, а кого задовольняв базовий рівень, мав його ледве не на дурняк. Стимулів для росту не було, але кінці з кінцями сходилися, і більшості цього цілком вистачало.

Вісімдесяті позначилися у нас черговим сплеском індустріалізації – 21 завод і фабрика! Нащо такому маленькому містечкові таке велике щастя, ніхто пояснити не міг, зате перед честолюбною молоддю вимальовувалися якісь перспективи удома. До того ж – ще кілька відомчих науково-дослідних і проектних інститутів, не кажучи про різкий підйом наукових досліджень в університеті. Плюс горбачовська лібералізація, плюс ще вільніші віяння із такого близького закордону – Ужгород буквально хмелів від усього цього.

Похмілля дев’яностих було просто жахливим. На полицях – виключно морська капуста. Почалося таке розкрадання колективної власності, що нинішні корупціонери можуть тільки кусати собі лікті. Все вивозилося за кордон, капітали створювалися буквально з повітря. Це була чи не найбільш фантасмагорична епоха в історії Ужгорода. Ще зберігалися за інерцією певні соціальні гарантії радянської доби, та водночас сюди проникали і буржуазні віяння. Найрозумніші втікали світ за очі, романтики лишалися будувати рай на землі. Правда, з кожним роком він усе більше ставав схожим на пекло, але романтиків то не обходило.

У «нульові» Ужгород перетворився на суцільний базар. Від радянського виробництва лишилися ніжки та ріжки, зате західний ширвжиток заполонив ринок. Культурне життя звелося переважно до фестивалів, котрі стрімко деградували з року в рік. Цікаві люди тікали хто лиш куди може, лишалися тільки справжні стоїки. Хтось кинувся у політику, хоча після Помаранчевої революції усе стало набагато гірше, ніж до неї. Але тепер навіть те десятиліття згадується з ностальгією.

Нинішнє десятиліття – доба секонд-хендів. Доношуємо за європейцями, купуємо меблі і електроніку, які ті і бачити не хочуть. Культурне життя животіє передусім завдяки жалюгідним решткам радянської спадщини, які збереглися досі. Місто перетворюється на осередок туризму. Туристи кажуть, ніби у нас тут справжній рай. Ми, звісно, підозрювали, що на великій Україні усе дуже кепсько, але що аж настільки?! Ужгород, безперечно, варто відвідати бодай раз у житті – це набагато краще, ніж жити тут постійно. Місто вмирає. Лишається тільки сподіватися, що наша натура Фенікса спрацює і цього разу, тому коли-небудь знову відродимося.

Що буде далі – сказати тяжко. Найближчим часом соціально-економічні показники у нас тільки погіршуватимуться. Культурне життя прямує до цілковитого колапсу. Тож щасливий той, хто може просто вирощувати овочі на присадибній ділянці чи ще чимось зайняти свої «очумілі» ручки. Найближчі пару років треба буде просто якось пережити, а потім вже звикнемо.

Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород”