Енвер Аблаєв: «На Закарпатті фрістайл практично помер»

«Лижний сезон закрили!» – так нещодавно у соціальних мережах прокоментували свої фото із засніжених схилів любителі гірських лиж. Одні це зробили на Буковелі, інші – в Татрах чи Альпах. Сфотографувалися, відклали лижі і пересіли на велосипед. Інша справа – професійні гірськолижники. Вони переходять до наступних етапів спортивних підготовок. Втім, зимовий сезон підсумували також. І якщо на всеукраїнському рівні серйозні досягнення все ж починають з’являтися, то в області ситуація більш ніж печальна.

Нам вдалося поспілкуватися про це із виконуючим обов’язки головного тренера збірної України з фрістайлу Енвером Аблаєвим у той час, як він на кілька днів приїздив на Закарпаття. Відомий акробат, переможець багатьох міжнародних чемпіонатів і кубків, учасник олімпіад не з чужих вуст знає про проблеми у сфері вітчизняного зимового спорту…

– Енвере, свою спортивну кар’єру ти розпочинав на Закарпатті, хоча родом з Узбекистану. Коли вперше сюди потрапив і чи став цей край рідним для тебе?

– Звичайно. Із Закарпаттям пов’язане становлення мене і як спортсмена, і як дорослої свідомої людини. Тут переживав перші успіхи і невдачі. Тут багато друзів, врешті, тут проживають сім’я і діти.

Вперше потрапив у 1995 році. На запрошення української сторони приїхали разом з усією командою фрістайлістів тренуватися. Нас було 7 спортсменів і тренер. Перші півроку жили в Берегові на базі Центру олімпійської підготовки. Складні були часи. Працювали тільки за їжу. Але поступово приходив спортивний досвід і перші досягнення.

– Чи вплинула поразка у першій олімпіаді на твої спортивні амбіції?

– Додала азарту. Це був 2002 рік, Солт-Лейк-Сіті. Я тоді тільки починав, не був готовий ні технічно, ні морально. Ми все форсували, завжди пришвидшували програму, а це, звісно, позначилося на результатах. Зараз я би дав потрібні настанови собі тодішньому. Але я відчув олімпійський дух і вже не міг зупинитися.

– У скількох олімпіадах в цілому взяв участь?

– Всього у мене 3 олімпіади. Ще готувався до Сочинської, але не потрапив. Історія відома. Незадовго до цього травмувався, швидко відновився, але мені відмовили. Можна було, звичайно, поборотися, але я побачив, що це не ті люди, і відійшов убік.

– Це були ті ж люди, що й Стаса Кравчука не допустили до олімпіади?

– Так, вони.

– Ти планував на цій олімпіаді стати тренером свого товариша Кравчука. Чому все ж таки ви так і не поїхали представляти Україну в Сочі?

– Через правдолюбство, чесність, загострене відчуття справедливості, принциповість і прямолінійність Стаса. За це, власне, його завжди поважали колеги. Ситуація ось у чому: у кожного спортсмена є особистий тренер, який його готує мало не з дитсадка. І коли цей спортсмен досягає якихось результатів, то віддає частину призових грошей на знак поваги і вдячності за роботу. Це виключно його воля і право. Але у Національній збірній України з фрістайлу з’явився новий тренер – Юлія Володимирівна Фоміних, яка для нас нічого не робила. Скажімо, у Фінляндію на змагання ми поїхали за рахунок Центру олімпійської підготовки, на власному автомобілі, все своїми силами. Але завдяки хорошим результатам нас почали відправляти на етапи кубків світу, де ми також призові місця завойовували. Таким чином, потрапили в трійку. І тут Юлія Фоміних викликає Кравчука до себе і прямим текстом запитує: «А чому ти не ділишся призовою нагородою? Чому не віддячуєш мені?». На що Стас оторопіло відповідає: «Ви, мабуть, щось плутаєте. Ви ніколи не були моїм особистим тренером, нічим не допомогли мені, більше того, зробили все, щоб я не потрапив у збірну. Мені є кому бути вдячним». З того часу стосунки загострилися. Виїсти нас із збірної стало для неї справою принципу, для цього все робилося завдяки зв’язкам на найвищому рівні. Можеш собі уявити, яким був психологічний клімат у команді і як Стас почувався особисто.

– Врешті, Кравчук відступив…

– Він прийшов до розуміння, що ризикує своїм здоров’ям. Скажімо, під кінець перебування у Фінляндії йому неправильно підібрали швидкість – і він приземлився на живіт. Щоб помилитися на 4 км – це треба постаратися. Я не знаю, що там було насправді, але називаю факти. Врешті-решт, у Сочі він так і не поїхав, а я, відповідно, не став його тренером.

– Чим ти після цього зайнявся?

– Закінчив спортивну кар’єру, зрозумівши, що в Україні взагалі нікому не потрібен. Мені було 32, я відновився після травми з порваним коліном, міг продовжувати, але не захотів. Відкрив кафе у горах. Якось до мне підійшли чиновники і запропонували потренувати дітей у Берегові. І то після того, як вони приймуть рішення, чи здатен я бути тренером. Я відмовився. За зарплату 700-1000 гривень сім’ю не прогодуєш. Але трохи згодом на мене вийшли казахи і запросили готувати їхню олімпійську команду з фрістайлу. Я подумав і погодився. І до Сочі готував вже не українців, а казахів.

– Яким був твій перший тренерський результат?

– Дівчина із Казахстану обіграла тоді всіх дівчат збірної України. Вона зайняла 5-те місце, хоча це був дебют. Наші (більш досвідчені) українські дівчата навіть не потрапили до фіналу.

– І все ж ти повернувся в Україну.

– У спортивній верхівці відбулися зміни. Мені почали телефонувати друзі з команди, щоб я взяв участь у конкурсі на посаду головного тренера збірної з фрістайлу. І я таки подав заявку. Моїм конкурентом у конкурсі була діючий тренер Юлія Фоміних. Я розповів свої плани на бачення розвитку команди – і колегія прийняла мою позицію. І от 2 сезони я тренер. Роботи – непочатий край. У відпустку вирватися неможливо. Найголовніша задача – виправити помилки, які робляться десятки років. Це відходи, кручення, піруети.

– Є з ким працювати?

– Є щонайменше два перспективних хлопця і дві дівчини у команді. Один із них, Олександр Авраменко, завоював нещодавно у Мінську малий кришталевий глобус. Це вперше в історії українського фрістайлу. Але роботи багато, є над чим працювати. При цьому є люди, які далі пишуть якісь кляузи. Антикорупційний комітет на мене натравили. От так я тепер працюю в Україні: то на змаганнях, то мене постійно викликають в якісь кабінети.

– Чи бачиш перспективи у розвитку фрістайлу?

– Все дуже складно. Щось розвивати важко – легше розвалити або пустити на самотік, як було раніше. Тільки це – не вихід. У нас багато інших дисциплін: могул, скікрос. Вони мегапопулярні у світі, їх треба розвивати. Є тренери, які для них можуть перекваліфікуватися. Я сподіваюсь, нам все вдасться.

– А звідки братися новим спортсменам? З кого тобі набирати людей у команду?

– Це найболючіше питання. Закарпаття, яке було раніше кузнею кадрів для зимових видів спорту, перестало їх продукувати. На Закарпатті фрістайл практично вмер.
Центр олімпійської підготовки займається невідомо чим. Дітей повинні готувати відповідні структури, а їхньої роботи не видно. Змушений констатувати: на даний момент спортсменів, які могли б представити Україну на Олімпіаді в Кореї, серед закарпатців немає. Колись до Ванкувера готувалося 14 лижників, поїхали 5. І це були представники від Закарпаття. То зараз їх нема.

– Чим зараз займається Стас Кравчук?

– А Стас якраз готує збірну команду до майбутньої Олімпіади. Тільки не українську, а казахську.

– То він поїхав на твоє місце, коли ти повернувся в Україну?

– Так, у Казахстані вміють цінувати хороших спортсменів. Там знають про успіхи Кравчука і відразу запросили його тренувати їхню команду.

– А це перспективна команда?

– Головні конкуренти наших спортсменів. Причому тепер вони перемагають моїх фрістайлістів моїми ж методами. Навчив на свою голову…

– Нема слів… Ти надовго в Закарпаття? Коли ще приїдеш?

– На жаль, тепер тут на кілька днів. Приїхав підтримати дружину, яка ось-ось повинна народжувати. (На момент виходу матеріалу у Енвера народився син, з чим його і вітаємо (прим.авт.) А далі – знову в бій. Розпочинаємо літню підготовку спортсменів і готуємося до стрибків на воду.

Лариса ЛИПКАНЬ, газета “НЕДІЛЯ”