Лаборець
Цими вихідними в Ужгороді відкрили 27-му міні-скульптуру. На мурі, що опоясує замок, з’явився його легендарний засновник – князь Лаборець. Постав у формі увіткнутого у камінь меча, руків’я якого має форму людської фігурки у шоломі. Є у тому щось магнетичне і гіпнотичне. Принаймні, багатьом, хто побачить цю композицію уперше, вона обов’язково присниться. Не став винятком і автор цих рядків. Князь у моєму сні виявився говірким:
«Мене чомусь люблять зображати на коні, з довжелезним списом і обов’язково у шоломі – звичайно ж гострому. Коротше, щось таке колюче-ріжуче. Середнє між Іхтіандром і сухопутним піратом. Ну, ясно, ім’я впливає на той образ. Хтось там вчуває «різець», хтось – «капець». Називали мене і левоборцем, хоч у мої часи леви тут вже не водилися, а цирків ще не влаштовували. Та й я ж не Самсон, аби тій киці пащеку рвати. Коротше, лишилося від мене саме ім’я, та й те завдяки якомусь анонімнику. Тож дякую, що хоча би в образі лабораторної миші мене не уявляли. Бо, виходячи з самого імені, могли би й таке утнути. Воювати я, чесно кажучи, якось не дуже. Більше щодо питань юриспруденції. Судив прямо у своєму замкові, не відходячи від усіх інших справ. Тому не дивно, що поруч з фортецею розмістили саме юридичний факультет – аура! Мій дух і понині витає не тільки над замком, а й над факультетом. Отже, добре, що мене встромили біля входу до нього – буде студентам з ким порадитися перед іспитами.
Хоча ця аура була тут не завжди. Не встигли заснувати місто над Ужем, аж воно почало рости, ніби тісто на дріжджах. Що й казати – місцина жвава. Воно й ніби при битому шляхові, але трохи осторонь. Як лійка з широким горлом і вузьким отвором. Потрапляло сюди багато люду, а вибиралося вже значно менше. Щось засмоктувало – чи то фітонциди особливі від місцевої флори, чи перегар від фауни, чи просто вірус лінощів, яким тут просякло геть усе. Та коли за лічені роки тут скупчилася добра сотня люду, зрозуміли вони, що без влади їм – ну ніяк більше! Бо серед сотні завжди якийсь конфлікт спалахне. Двоє щось не поділять, а всю громаду трясе.
Приходять до мене якось троє синів щойно померлого газди. Не можуть спадщину поділити. А що там ділити, коли того клаптика землиці і одному мало! Зачислив я найміцнішого до своєї дружини відразу десятським і відправив його від гріха подалі якнайскоріше варту нести на дальній кордон. Найбільш язикатого призначив купцем і послав торгувати моїм крамом за тридесять земель. А наймолодшому віддав той клаптик – роби і податок справно плати!
Іншим разом прийшли троє сусідів-купців, аби прибуток розділити. Принесли купу візантійських монет з портретами імператорів. І як стали сваритися: хто скільки вклав у спільну мандрівку, хто скільки тягнув на собі, хто що продав, що з’їв, скільки спав. Там рівняння зі стількома перемінними вийшло – мамо, не журись! Я їм що – математик?! То й кажу, хай кожний візьме ті монети, де портрети найбільше схожі на нього самого. Та й розділив так, щоб кожному дісталося порівну. Всі раділи, бо головне, щоб в іншого – не більше. Правда, на кількох монетах був ну вилитий я сам – довелося собі лишити.
А то з’явилися дві мамки синочка ділити – одна породила, інша вигодувала. Про Соломона я, звісно, читав. Але тут цей метод не підходив, бо ті би мегери розірвали дітвака навпіл і не помітили би. Довелося хлопця рятувати – заручив його з однією нашою красунею і присудив, аби у майбутньому половину онуків одна баба виховувала, а половину – інша. Хоча дівчинці не поталанило – аж дві свекрухи. Але вона бойова – витримає, держатиме усіх трьох у кулаці.
Отак і судив-рядив помалу. Тому у пам’яті народній від мене зосталося саме лиш ім’я. Бо влада – як повітря: коли ним дихати неможливо, всі тільки про це і говорять, а от коли ж грудям легко і радісно, то повітря взагалі не помічають. Ніби так і має бути. Тож більшість істориків пишуть, що мене взагалі не було – ніде ніколи. Їм видніше – це ж вони усюди свічку тримали і свого носа пхали. Не був, то й не був. Хай би вони усі так були, як я не був. Зате і злим словом мене ніхто не згадує. Значить, я був в Ужгороді перший і останній нормальний правитель. Ні, інколи хочеться, звісно, щоб тебе згадали. Та краще вже хай так, тобто ніяк».
Сергій ФЕДАКА, газета “Наш Ужгород“