Передювілейне
Наближається 25-річчя тих вікопомних подій, які докорінно змінили Ужгород, Україну і одну шосту суші, що звалася Радянським Союзом. Гай-гай, як писав поет, здається, лиш учора сіли пить, а вже надворі осінь. Ота осінь, коли рахують курчат.
Найбільший сарказм долі – це коли бачиш, що ціле життя жив кудись не туди. Але нічого виправити вже неможливо. Щось таке світилося в очах у кількох дідів, котрі прийшли наприкінці серпня 1991-го на площу Народну (донедавна ще площа Леніна). Вони виділялися серед збудженого галасливого натовпу переможців. Останні і гадки не мали, що практично ніхто з них так і не скористається з тієї перемоги. Та зараз не до того. На Луб’янці звалили Дзержинського, а в Ужгороді така сама доля чекала на Леніна. В очах дідів радість боролася із сумнівом. Їм згадувалася картинка зі шкільного підручника античної історії: вандали у Римі. Якийсь дегенерат на першому плані якраз валив статую. Та волею художника зависла у повітрі, але відчувалося, що наступної миті гепнеться і розлетиться на друзки разом з тисячолітнім Римом. Відчуття гидке, політично неправильне (аж соромно за себе самого), але ж куди ти подінешся від нав’язливої аналогії! Тим часом важезна статуя, піднята тросом, несподівано обернулася на сто вісімдесят градусів і чітко вказала доленосною правицею на будинок обкому – облвиконкому.
– Прощається, прощається, – загудів натовп.
Хоча – як сказати. Більше то було схоже на застереження. Мовляв, не того знімаєте. А може як патологічний революціонер Ілліч кликав нас на штурм існуючої влади. З нею справді довелося розбиратися вже через місяць, і там вже пахло не карнавалом, а значно серйознішими речами. А може він просто хотів вказати спину своїм кривдникам. Мовляв, усі ви мені отут. Все могло бути.
Хлопці, що кріпили троси, були відчутно втомленими – і явно не від фізичної роботи. Вони щойно звалили гігантську імперію. Ще кілька літ тому здавалося, що їй кінця-краю не буде. А тут – злиняла за кілька днів. Хлопці були у ступорі, бо чекали чогось значно довшого і напруженішого. Тому тепер нерозтрачену енергію слід було використати на якусь фізичну дію – наприклад, повалення пам’ятника. Тільки будучи тяжко змученими відсутністю життєвих перспектив, наші хлопи могли податися у політику. Там вони почувалися так собі. З одного боку, їхні попередники вже не могли утримувати владу, вона буквально гупалася на землю. З іншого – ніхто взагалі тоді не знав чітко і покроково, що з тією владою робити. Гусари у таких патових ситуаціях купали коней у шампанському. Ці вирішили бодай скинути Леніна. Позаду усіх оточена міцним колом «рухівців» билася в істериці якась бабця.
– А що ж ви тоді гроші з кишень не повикидаєте – адже на них теж він намальований?!
– Ну ти, бабцю, порівняла – Божий дар з яєчнею! Але і їх обов’язково викинемо. От тільки намалюємо свої – з нашими героями.
Врешті-решт намалювали. Чекати того довелося майже п’ять років. Прийшли гроші із нашими і знов викликали щемку аналогію. Коли в Україні на початку 1918-го уперше запровадили гривню, державу одразу окупували німці. Ну через пару місяців. А у нас вчора гривню увели, а нині до Києва Гельмут Коль прилетів – зрозуміло для чого. Ця промовиста паралель, закинута у громадську думку якимсь вічно п’яним викладачем історії, жваво обговорювалася усіма ужгородцями. Городяни вирячалися на нові папірці. Нові герої утім так і не захистили свої гроші від галопуючої інфляції, котра швидко перетворювала їх на фантики. До скидання і їх з постаментів, щоправда, так і не дійшло.
Куди далі подівся той ранній вісник майбутнього ленінопаду – ніхто особливо не знав. Начебто зарили поки на якомусь з комунгоспівських дворів. Приготували, аби переплавити її на якийсь новий пам’ятник, причому прізвища називалися найрізноманітніші. Продали за кордон – чи то китайцям, чи то взагалі якимсь буржуям. Чутки ходили різні. Втім про статую швидко забули.
Бо усе знову пішло кудись не туди. Політичну владу представники старого режиму віддали. Зате економічні важелі – дзуськи. Ужгород розграбовувався гірше, ніж за будь-якої окупації. Заводи спорожніли, стадіон перетворився на базар. Повсихали сади зелені, погнили, біленькі хати повалялись, стави бур’яном поросли. Найбільше з плодів революції завжди користаються вроджені крадії. Революціонерів швидко відсунули на десятий план. Аби не було порожнього місця після пам’ятника, там встановили три щогли з прапорами.