Дарунок
У це спекотне літо мріялося за контрастом про всесвітній потоп і патріарха Ноя. Дещо згадалося. Свого часу закарпатський комсомол перейменувався на Демократичну спілку молоді Закарпаття. То його, звісно, не порятувало, але на певний час продовжило агонію. Займався він і під новою назвою тим самим, чим і завше – сіяв розумне, добре, вічне. Тільки тепер це потребувало більших фізичних зусиль. Бо одна справа розповсюджувати у спраглому слова краї брошури-метелики під червоною обкладинкою, а зовсім інша – Біблію, яку до обкому надсилало Українське Біблійне Товариство. Чорні томики з фіолетовими штампиками «Подарунок, продажу не підлягає» роздавалися учорашніми комсомольськими богинями з незмінними, роками натренованими посмішками. Отримавши їх, хотілося відповісти піонерським салютом. І не тільки піонерським.
Уперше з сюжетами із книги Буття я ознайомився ще зовсім дитиною за телеспектаклем театру С.Образцова «Божественна комедія». Потім були комікси Жана Еффеля. Так я уперше зрозумів, що усе сакральне, езотеричне згодовується широкій публіці передусім у вигляді анекдоту. А далі вже кожний вільний творити з тим анекдотом усе, що йому заманеться. Брати звідти саме те, до чого доріс. Це були часи, коли навіть історію Вітчизни ми вивчали за анекдотами – переважно ночами у спальнях піонертаборів. На наше покоління істориків це наклало специфічний відбиток, якого не можемо позбутися навіть зараз. Та чи й треба? Монографії, що виростають з історичного анекдоту – це набагато краще, ніж анекдоти, на які перетворилися монографії колись геніальних сталінських академіків Миколи Марра чи Трохима Лисенка.
Євангельський сюжет уперше явився моїй увазі в якійсь белетристичній підлітковій книжці, де екскурсовод проводив ґрунтовний огляд музеєфікованого монастиря з фресками і на кількох сторінках детально розтлумачував червоногалстуковим тінейджерам, про що там йдеться. А ви кажете, ніби в СРСР не було сексу! Там було навіть таке, чого взагалі не бувало в природі. Усе це навіть не треба було шукати – воно саме перло на тебе. Ми жили у перенасиченому інформаційному розчині – головне було, аби самому передчасно не випасти в осад. Врешті-решт потрапила до рук і сама Біблія на цигарковому папері кишенькового формату – для великої кишені френча або шинелі. Такі зручніше було возити з Лондонського Біблійного Товариства, де вони друкувалися, а потім доставлялися сюди чи то дипломатичною поштою, чи то звичайною контрабандою. Книжки вирізнялися особливо білими сторінками, бо на жовтому чи сірому тлі такі дрібні букви читалися би ще гірше.
Книжка починається словами «Напочатку Бог створив Небо і землю», що цілком логічно. Завершується не менш логічно: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа зо всіма вами! Амінь». Завдяки кіношному Штірліцу я вже знав, що запам’ятовуються саме останні слова. Хоча здоровий глузд підказував: то тільки в усних розмовах, а у великих друкованих текстах все-таки краще закарбовується зачин – різні оті «Не ліпо лі ни бяшеть..» й «Усі щасливі сім’ї щасливі однаково…» Чому «Небо» там з великої букви, а «земля» з малої – більш-менш зрозуміло. З того самого випливає, чому Небо створене перед землею. Після прочитання цих слів мені не раз доводилося спостерігати, як Небо валиться на землю, причому щораз проходячи через мене бідного. Робилося це дощами – звичайними і метеоритними, градом і буревіями, жіночим плачем і чоловічим ні пари з вуст. Наслідок завжди був один: людина, навколо якої захлопнулися Небо із землею, неначе дві сторінки товстої книжки, довго відходить від такого поцілунку стихій.
Власне, уся Біблія – суцільна хроніка такого падіння Неба на землю. Адам з Євою і їхні найближчі нащадки ще якось проскочили без того, і уперше небо отак накрило Ноя «року шостої сотні життя Ноєвого», себто на самому початку його сьомого віку. Виклад цієї історії цілком епічний: «Це ось оповість про Ноя. Ной був чоловік праведний і невинний у своїх поколіннях. Ной з Богом ходив. І Ной породив трьох синів». Отримавши книжку у комсомольському кабінеті з білим кахляним каміном чехословацької побудови, я якось більше до того кабінету ніколи не забрідав. Чи існує він ще, чи вже перебудований до невпізнання?! Немає відповіді. Як і немає вже тих комсомольських богинь і супроводжуючих їх напівбогів. Хтось подався у бізнес, хтось за кордон, когось змило черговим потопом. І тільки Ной лишається вічно шістсотлітнім – з сокирою в одній руці і келихом вина в іншій.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород»
