Ужгородський Гамбіт
Ужгород за його тисячолітню історію відвідувало багато цікавих людей. Аж шкода, що далеко не всі, кого тут можна було би уявити. Наприклад, Юліан Семенов так і не відправив сюди свого Штірліца, хоча тому було би що тут робити. Через це захотілося виправити дану прогалину.
Адже Штірліц був єдиним в історії шпигуном-паровозом: 97% своєї енергії він витрачав на нескінченні медитації і тільки 3% вилітали не в трубу. Аби змінити хід історії, цього, звісно, не вистачало. Але щоб стати популярним персонажем книжок, фільмів і особливо анекдотів – цілком. А що іще треба, аби гідно зустріти старість?! Рідко кому судилося долетіти бодай до середини тієї популярності, яка випала Штірліцу. Мало якому персонажу щастить стати героєм анекдотів. Це набагато краще, ніж героєм учнівських творів (хоча різниця між цими жанрами невелика – Онєгін з Танею засвідчують). Штірліц успішно пережив і свого автора, і більшість перших читачів. Кінематографісти, не задовольнившись чорно-білими версіями, розмалювали улюбленого героя, немов екзотичну папугу. Навіть Путін наслідував еталонного колегу, доводячи цей образ вже до цілковитого абсурду.
Проте тоді ще ані Штірліц, ані хто інший на планеті цього не знав… Погожого листопадового дня після шаленого розносу у Берліні він їхав до Унгвара, котрий ще кілька тижнів тому звався Ужгородом. Три місяці тому стався провал у Бургосі, коли з його лабет вислизнув радянський агент Ян Пальма. Тобто для Владимирова-Ісаєва це був, звісно, великий успіх, але для штурмбанфюрера СС – таки провал. Хоча Штірліц встиг підставити свого недалекого підлеглого Хавена і основний гнів начальства упав на цього молодика, котрого розжалували до рядового, дещо перепало і старшому геноссе. Погони, щоправда, залишили, натомість відправили у самісіньке пекло.
На Підкарпатті, котре щойно починало ставати Федвідейком, Штірліцу належало виконати делікатну місію. Сухопутний адмірал Горті прагнув максимально округлити кордони своєї держави. Щойно у результаті Віденського арбітражу йому вдалося приєднати частинку колишньої Чехословаччини з містами Кошиці, Ужгород і Мукачево. Але апетит приходить під час їжі. Тепер адмірал, якого активно підштовхували деякі сусіди (не виключено, що й Англія), прагнув більшого. На думку Гітлера, це було вже занадто. Принаймні, доки Горті не зв’яже себе міцно союзними обов’язками із Великою Німеччиною. Отоді вже – можливо. Хоча теж не факт. А поки – точно ні.
Саме це і врятувало Штірліца після іспанської халепи. Тепер йому належало активізувати друзів Німеччини серед місцевого офіцерства (а таких було чимало) і зірвати військову акцію, вже намічену на кінець листопада. Додатково він мав дискредитувати адмірала в очах іноземних журналістів, котрі злетілися до Унгвара, як бджоли на мед. Вітався також збір цікавої оперативної інформації з офіцерського середовища – якщо це не на шкоду основній місії. Поглиблювати розкол між ворогами його радянської батьківщини – про це Ісаєв міг тільки мріяти. Тому чи вперше за останнє десятиліття дві іпостасі його шизофренічної натури злилися у пароксизмі пристрасті.
– Хайль Гітлер! – волав Штірліц. – Ми поставимо цих вимушених союзників на місце. Вони знатимуть, як опиратися волі великого фюрера.
– Пролетарі всіх країн, єднайтеся! – парирував Ісаєв. – Жоден клаптик землі, що має входити до батьківщини трудящих і процвітати під робітничо-селянською владою, не дістанеться клятим ворогам.
Потім дві іпостасі обійнялися у його бездонній душі і почали справжній котячий концерт. Штірліц гундосив про милого Августина, Ісаєв постійно перебивав його то «Марсельєзою», то «Інтернаціоналом». Виходило так собі, але обом подобалося.
Хвала Богу, подумав Штірліц, що мої соратники (ні з одного табору, ні з протилежного) ще не навчилися слухати думки. Вони точно би збожеволіли. Хоча судячи з тих завдань, які отримую останнім часом і звідти, і звідти, вони таки збожеволіли і без мене. Проте завдання отримані, їх слід виконувати.
Тому він їхав до Унгвара. Він їхав працювати.
Через півстоліття Юліану Семенову настійно порекомендували не описувати цього епізоду з життя радянського Джеймса Бонда: «Не про все ще настав час говорити. Ви і так занадто проговорилися у «Третій карті». Українські товариші були незадоволені». Пам’ятаючи про долю дружини і сина Ісаєва, які згинули у внутрішній тюрмі НКВД, письменник цілком погодився. У кожного автора свій читач. І йому неможливо відмовити.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород»
