Навіть божевільні алхіміки, прогнозуючи ексцеси на Закарпатті, відмовилися від ідеї русинської автономії
Закарпатське марення: погляд з Кремля за гори і назад
Упродовж усієї чвертьвікової історії сучасної України Закарпаття було і лишається чи не найбільш стабільним з усіх регіонів нашої держави. Це цілком влаштовує самих краян, приваблює до нас тисячі туристів і навіть переселенців. Але в декого такі вироблені упродовж століть традиції толерантного співжиття представників різних національностей і конфесій викликають люту ненависть і ледве не білу гарячку.
Зокрема, цього тижня в Інтернеті з’явився резонансний багатосторінковий документ, який нібито добутий українськими патріотичними хакерами з електронної скриньки одного з найближчих сподвижників В.Путіна – В.Суркова, автора концепції «русского мира». Той начебто листувався з кимось із підручних на предмет того, як би розхитати ситуацію на Закарпатті, і отримав від васала подібну цидулу. Сучасний російський політичний журналіст Михайло Зигарь у своїй книзі «Вся кремлёвская рать» так характеризує цього діяча: «Владислав Сурков нагадує романтичного героя з роману ХХ століття. Він може виглядати самотнім, задумливим відлюдником, навіть якщо іде червоним килимком у Великому Кремлівському палаці. Він виглядає захопленим філософом… Він завжди виглядає, як людина, що знає значно більше, ніж каже. Усе прорахував наперед і тому ставиться до всіх питань з неприкритою іронією. Навіть незважаючи на це, йому легко вдається зачарувати співбесідника. Він може говорити напрочуд цинічні речі, та завжди виглядає, по-перше, щирим, по-друге – мудрим». Викладене у мережу листування почасти підтверджує цю характеристику, але почасти спростовує її.
Писання дуже неоковирне і зовсім не справляє враження, що його писали фахові майстри гібридної війни. Останніми роками Україна пережила цілий ряд дошкульних інформаційних атак з боку Кремля, підготованих дуже професійно, з великим знанням справи. Тут же маємо якісь суто чорнові намітки, які погано тримаються купи. Намічені заходи мали би реалізовуватися від літа до 21 жовтня цього року. Дещо із прогнозованого там справді мало місце в нашій області, більшість же так і лишилася на папері. Один з підзаголовків «План конкретних заходів з просування федерального статусу Закарпатської області України» не може не дивувати, оскільки Україна не федеральна держава, тож якийсь її регіон може змагатися хіба що за автономний статус. Втім термін «автономія» в самому тексті вживається неодноразово, адже ідеться саме про неї. Документ далеко не першорядного значення – мабуть, тому його і вдалося скачати. Та, попри усю сумнівність документу, він все-таки дозволяє зробити цілий ряд важливих висновків.
По-перше, русинський рух, який був ініційований московським КДБ ще 1990 р., виявився марним для його організаторів через власні мізерні кількісні показники і ще більшою мірою через неавторитетність для закарпатців. Кілька десятків літніх русинських активістів, давно розсварених між собою, не можуть становити реального інтересу для кремлівських ляльководів. Попри певні фінансові вливання у цей рух із Москви, він виявився абсолютно нерентабельним. Між рядками документу звучить гірке розчарування у всьому цьому проекті, на який, мабуть, покладалися значні надії, а він виявився мертвонародженим. Використовувати його самого по собі для розхитування ситуації в краї неможливо – хіба що у посланні з якимись більш серйозними силами. Саме про це і мовиться на багатьох сторінках ледве не відкритим текстом.
І справа не тільки у мізерності того, що документ іменує «русинською громадою». Цифри ще можна було би якось накрутити – на це теж натякає документ. Але проблема – у сутності русинства як такого. Бо якщо звернутися до ментальності русинів, як її трактують самі активісти русинського руху, вона принципово не революційна, навіть контрреволюційна. Тож щоб русини споруджували барикади – це не присниться нікому у найстрашнішому сні. Власне, перші русинські організації і створювалися для протистояння революційним тенденціям, які тоді уособлював Рух. Тому у русинський дискурс від самого початку закладалося неприйняття радикалізму (типу – це у галичан, а ми зовсім не такі), крайній консерватизм
Використати такий інструмент для творення якої-небудь терористичної «народної республіки» в принципі неможливо. Це як розпалювати вогнище наскрізь мокрим хмизом: диму повно, а вогню ніякого. Тому максимум на що можна використати русинство – це прикривати ним дії московських диверсантів. Навіть на значно радикальніше налаштованому Донбасі місцевий контингент теж був більше для прикриття дій зарубіжних кураторів. Про Закарпаття же і казати нічого. З русинами ніякої каші не завариш – і це прекрасно. Через це навіть найбільш божевільні алхіміки, прогнозуючи ексцеси на Закарпатті, відмовилися від ідеї власне русинської автономії. Уявити її реалізацію вже не здатен ніхто на світі. Натомість висунуто проект русинсько-угорської автономії. Чесніше, звичайно, було би назвати її угорсько-русинською, бо саме мадярам відводиться у ній основна роль, русини же там – суто декоративний елемент, який бодай назвою перегукується із «русским миром» і тільки тим ще й становить для Кремля суто символічний інтерес. Та й чисто психологічно тамтешнім політтехнологам тяжко визнати, що вони чверть століття помилялися і закачували гроші в абсолютно безнадійний проект.
Тепер подібні комбінації планується розгорнути навколо закарпатських угорців, котрі принципово виділяються і своєю численністю, і громадсько-політичною активністю. Не сумніваємося, що провалиться і ця ставка. Але поки її роблять. Звісно, наші мадяри завжди орієнтувалися аж ніяк не на Росію, а на сусідню Угорщину. І це цілком природно, якщо при цьому більшість має лояльність до України, громадянами котрої вони є.
Тому, по-друге, антиукраїнські сили усіляко прагнуть вбити клин між Україною і нашими найближчими сусідами. У документі йдеться про Угорщину і Румунію, але очевидно, що подібна розкольницька антиукраїнська агітація ведеться і у Словаччині, Чехії, Польщі. І все-таки кінцевий результат цієї бурхливої діяльності виглядає просто божевільним. Ідеться про те, щоб сусідні з нами країни почали вимагати надання Закарпаттю статусу русинсько-угорської автономії. Це при тому, що Словаччина чи Румунія самі зараз усіляко стримують навіть потенційні відцентрові процеси у себе, зміцнюють власну унітарність, тому категорично проти будь-якої автономії у сусідів – це було би украй небажаним прикладом для них самих.
Нашим сусідам потрібна міцна і стабільна Україна, бо від цього залежить політичний клімат в усьому регіоні. Будь-які заворушення на українському кордоні для сусідів абсолютно небажані, адже це могло би спровокувати хвилю мігрантів, перервати вже налагоджені економічні зв’язки, примусити більше витрачатися на посилення власного (і водночас Шенгенського) кордону тощо. Що Братислава чи Бухарест отримали би від нашої автономії – геть незрозуміло. Між тим втратили би вони зразу дуже багато.
Нічого би особливо не виграв і Будапешт. Мадяри в Україні користуються такими культурно-освітніми можливостями, яких вони не мають в жодній іншій країні поза Угорщиною. Правда, питання про створення окремого Притисянського району все одно ставиться – якщо не автономного, то хоча би звичайного, але з максимальним охопленням усіх угорських сіл Закарпаття. У принципі, єдиний сенс цієї ідеї – забезпечити гарантований мандат мадярському політикові від такого територіального виборчого округу. Хоча угорські закарпатські політики нині і так потрапляють до парламенту у складі різних партійних списків, тож ідея з окремим районом (фактично – виборчим округом) далеко не єдина можлива для подібної преференції. Рядові ж українські мадяри від цього взагалі нічого принципового не отримають, тому навіть така скромна ідея реальної підтримки не має. Що ж до взагалі автономії з відчутним антиукраїнським характером, то більшість наших мадярів уже чверть століття хай не надто швидко, але все-таки інтегруються в українське суспільство, зберігаючи при цьому власну національну ідентичність. Саме в цьому вони вбачають перспективу своєї громади, це влаштовує і офіційний Будапешт. Докорінно переглядати цей реалістичний курс наразі немає жодного реального приводу. Автори документу хотіли би такий привід створити, але схоже, що в угорському середовищі вони практично не орієнтуються.
По-третє, вражають практичні кроки, запропоновані для дестабілізації ситуації на Закарпатті. Ідеться про паперові листівки. Це у ХХІ столітті, коли давно вже ніхто не зважає на те, що розклеєне на парканах чи стінах. Як показує досвід, неефективними вже є навіть яскраві театральні чи концертні афіші. Уся подібна інформація черпається тепер майже виключно з Інтернету, а по вуличних носіях замилене око байдуже ковзає, не зупиняючись на них. Що вже тоді казати про якісь дацзибао!
Ідеться також про провокаційні написи фарбою, графіті. Треба розуміти, щось на кшталт «Най жиє Подкарпатська Русь» чи подібного. Кілька подібних написів в області вже з’являлися, про них повідомили в Інтернеті і відразу ж забули. Такі речі давно вже нікого не вражають і сприймаються як щось підлітково-інфантильне. Платити за них рублями точно не має ніякого сенсу.
Також у плані мовиться про організацію різноманітних «говорилень», але їхній ефект взагалі нульовий, він не виходить за межі десятка-другого учасників таких «збіговиськ». Містить документ і ряд прізвищ конкретних закарпатців – не виключено з метою просто свідомої компрометації цих людей.
А найбільш екстремальною виглядає ідея блокування карпатських перевалів, аби відділити Закарпаття від Галичини. Це вже повна маячня з огляду на десятки і десятки доріг, які ведуть через хребет, на багатющі навички закарпатців просочуватися повз будь-які контролі і патрулі. Всерйоз обговорювати подібну перспективу може тільки людина, яка ніколи не бувала на Закарпатті і не бачила наших гір. Гірські стежки неможливо перекрити у принципі
Тож більшість експертів цілком слушно зауважили, що подібними дитячими акціями Закарпаття збурити неможливо. І справа не тільки в архаїчному інструментарії самому по собі. Справа у ментальності закарпатців, котра принципово різниться від ментальності мешканців Донбасу. При створенні терористичних ДНР і ЛНР головна ставка робилася на декласований люмпен-пролетаріат (безробітних, що живуть з випадкових заробітків) і на відвертий криміналітет. На Закарпатті ці два соціальні прошарки теж присутні, але їхня частка все-таки на порядок менша, ніж там. Закарпатська злочинність зав’язана у кінцевому підсумку на різні контрабандні схеми, тому вона зацікавлена у тиші і спокої на кордоні, аби не привертати зайвий раз до себе непотрібної уваги. Про якесь нафантазоване у документі перекриття карпатських перевалів взагалі не може іти мови. Хто ж дозволить перекрити такі важливі товарні, грошові і людські потоки, які приносять колосальні і легальні, і нелегальні доходи!
Як мовиться у серіалі про прекрасну няню, «я за любой кипиш, кроме голодания». Розписані же у так званих паперах Суркова хуліганські акції спрямовані саме на останнє. Похуліганити на Закарпатті може і знайшлося би кому, але ж не ціною затягування власних поясів. Ясно, що перетворення області на зону нестабільності призведе до зменшення тут туристів. А останніми роками туризм стає другим після заробітчанства джерелом, завдяки якому до області надходить жива копійка.
Натомість будь-які ексцеси ведуть до більшої концентрації в краї правоохоронців. Це ми вже проходили після мукачівської стрілянини 11 липня 2015 р., коли сюди ввели навіть додаткову військову техніку. Це вже не тільки б’є по туристичній привабливості краю, а й заважає усім іншим різновидам місцевого бізнесу, котрий, як відомо, любить тишу.
У спокої на Закарпатті економічно зацікавлені сотні тисяч краян. Як Росія перетворює туристичні регіони на пустки, засвідчив досвід Абхазії і Криму. Тому закарпатці воліють вчитися на чужих помилках і уникати власних. Після того як Крим був підступно зваблений і кинутий напризволяще, привабливість «русского мира» в очах усіх українців (особливо закарпатців) упала до нуля. Закарпатці уже заплатили за збереження територіальної цілісності України на Сході життями десятків своїх земляків і сотнями поранених. Тож навряд чи бодай дві-три людини наважаться тут відкрито підігрувати країні-агресору.
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
