Як баба Анця ходила на лебедів дивитися
Приїхала баба Анця в Ужгород гриби продавати. Прийшла до пішохідного моста, розклала газету посеред бруківки, виклала на неї дари лісу і чекає на покупців. Але рано ще, перехожих мало. Враз підходять двоє у формі. Вітаються.
– Доброго дня. Ми – нова патрульна поліція. Тут продавати заборонено. Неподалік, на Корятовича, ринок. Пройдіть, будь ласка, туди.
– Удколи йсе заборонено? Все туй торговалам. Но та добре, йду си на базар.
Розвернулася стара, спакувала сумку і зненацька побачила на мості знак, який сповіщає, що велосипедистам проїзд заборонено.
– Розумію, аж би туй фури їздили, та знаки мож вішати, айбо біціглі точно муст не розтрощать. Інтересно, што би ми йся нова поліція казала, аж із коровов бим ся по мостови пруйшла. Нараз би ня поштрафовали. Корова уд біціглю майтяжка точно, – бурмоче собі під ніс баба Анця.
Роздивляється вона довкола, а там – музиканти… на всякий смак.
– Йой, та туй у столиці області і телевізор не треба. На концерти на муст мож ходити. Тот грає, тот співає… і всьо безплатно! А… нєт, не зовсім і зардарь. Туй треба гроші давати, айбо другим… тим, ко нич не робит. Дорбалю повно. А што йсе там плават серед ріки? – дивується стара, побачивши лебедів.
Підійшла до перил і очам своїм не вірить.
– Які білі кури великі! Всяких уже виділам, і малам усяких, но айбо оби плавали – перший раз вижу! Таку аж зарізати, та тиждень мож їсти нам з дідом. А представляю, які они гігантські яйця несут! Аж зробити омлет, та два дні мож нич не варити… лем ото наминати, – розмірковує баба.
Вирішила баба спуститися під міст. Ближче придивитись до птахів. А там – діти… готуться кормити їх хлібом.
– Ви зерна їм дайте, они не люди, оби ваші булочки їли, – пробує настановити малечу.
– Бабко. Ви, як моя мама. І вона забороняє лебедів хлібом кормити, – відповідає один з хлопчиків.
– А де лебеді? – аж підстрибує від несподіванки стара.
– Прямо перед нами! – каже інший.
– Та йсе лебеді! В Ужгороді лебеді! Я лиш у телевізорі їх виділа! Даже не впозналам. А як они сюди попали? Їх Москаль із Румунії привіз? Кажут, што там квартиру має, даже задекларував ї.
– Та ми не знаємо. Від когось із дорослих питайте. Я читав у Інтернеті, що з Будапешта прилетіли, бо на лапці одного з них хтось спеціальну відмітку бачив. До паводку їх взагалі було семеро. Далі п’ять кудись зникли, – запевнив один з дітей.
– Мадярські потята. Нич ся не розумію! Наші ся рвут у Будапешт, як пес із ланца. Роблять си по два паспорти, оби за границю виїхати, а они – до нас прилетіли. А ще кажут, што туй жити комусь недобре. Майже, там ще хуже, аж лебеді сюди прилетіли. Привезу і я внучку в Ужгород, най попозерат на парадних лебедю. А як ми кума Параска завідувати буде, кой юй розкажу, што я виділа!
Аж раптом… баба Анця аж завмерла…
– А там качки з ними! Ото уд сусідки Пелагії повтікали! Точно! Она їх усе недогодовувала. Голодали! Завто си і прилетіли в Ужгород. Туй їх хоть хлібом, айбо годуют. Туй люди май добрі. Правда, не всі. Оті міліцішти, што ня на базар упакували, вобще совісті не мают. Я людям екологічно чисті продукти привезла, добро їм роблю, а они кажут, што не мож продавати. Но та най купуют си хімію у супермаркетах, – розповідає своїм новим знайомим баба.
У ту мить, зненацька для себе самої, вона помітила ще й рибака. Одразу ж попрямувала до нього.
– Паночку! А туй рибу ловити мож? Бо продавати не мож. Мене нова поліція прогнала.
– Фактично не можна. Але ловлю. Ви тільки гляньте, яка вона гарна… Спокуса – велика справа, – зауважив рибалка.
– Точно! Яка туй риба! Величезна! Як і лебеді! Її руками мож імати! Чому ніко так не робит? Мені би такої риби! Я би її на палачінтовку поклала… та напражила… Вот би нам із дідом гостина була! А кулькосьте вже наймали?
– Та самі гляньте.
– Доста много. А давайте бартер учинім. Я вам – гриби, ви мені – рибу. І вам добре буде, і мені. У вас туй гриби й так не ростут!
– Ростуть. На газонах, біля ПАДІЮНу… правда, неїстівні.
– Та ви мені буквами не говоріт. Я ваше абевегеде й так не розумію… і не знаю де ото. Так што, міняємеся? У мене грибочки файні, свіжі, усі білі і без єдиного червака.
– По рукам!
– Што по рукам? Сив цінцов мене бити хочете?
– Ні. Я мав на увазі, що згода.
– Но та товди добре!
Щаслива стара мало не пищала від радості: що і гриби збула, і що рибу придбала, і що на ринок не треба йти.
– Ісі лебеді – талісман удачі! Ко їх увидит – тому повезе! Ви ще си наймаєте нині повно! – запевняє нового приятеля баба Анця. – А не знаєте, де они туй яйця удкладуют?
– Відкладуть лише ікру… і то риби… а птахи несуться. Де – не знаю. Не думаю, що в нас. Наші б яйця покрали. Розповім вам, до речі, анекдот тематичний. Качка знесла величезне яйце. Журналісти понаїхали, фотографуються з качкою, дивуються, запитують: «Ой, а як же у вас так вийшло?» Качка: «Не скажу. Секрет». Цікавляться: «А які ж ваші плани на майбутнє?» Каже: «Знести яйце ще більше!» В ту мить перед усіма з’являється чоловік качки, селезень. До нього натовп з питаннями: «А ви що думаєте? Як таке чудо сталося?» Він теж відповідає: «Не скажу. Секрет.» І його запитують: «А які у Вас плани на майбутнє?» Селезень замислюється… і промовляє: «Набити морду сусідському індикові».
– Усі анекдоти із життя, – зітхає стара. – Паночку, а ще ми уповіште. У вас туй люди із чого живут? Ніко ніґде не робит? Кулько вже м туй, усе по тому мосту ходять та ходять. Безперестанку. Їм што, нічим бульше ся зайняти? Што йсе за чудасія у вароші?
– Усі працюють. Тут просто людей дуже багато, не так як у вас у селі.
– Но та добре. А ще.. де туй у вас бударь є? Я рано упила пулітра березового соку, а тепер ня розпират. Туй не мож як у нас у хащи пуд дерево пуйти… Туй народа дуже много… а дерев мало.
– Та в кожному кафе є. І біля дитячої залізниці. Але майже зачинений.
– Добре. Файно дякую! Найду дись. Будьте здорові!
Знайшла баба Анця туалет і з розгону біжить у кабінку.
– Жіночко! Ви куди? – кричить за нею працівниця-контролер.
– Як куди? Туди це й царь пішки ходив.
– А гроші? Із вас дві гривні!
– Ви што… серйозно? Як мож за такоє ще й гроші брати? Я дома йду ходь де, де лиш сама захочу… і задарь при тому! І нашто сюди лебеді прилетіли? Позерати на вто, што робиться у нас у Закарпатті?- сердиться стара.
Розрахувалася баба і вирішила ще раз піти на птахів подивитись.
– Які они файні! – милується пернатими. – Аж не віриться, што такі в нас можут жити… А на мості люди все ходять і ходять. Не можу я йсю загадку розгадати. Їду си думу. Може у слідующий раз коли приїду, штось і порозумію. Лиш би лебеді ся ня дочекалися, оби як наші заробітчани дись дале не чухнули… у другу область… або вобще у другу державу.
