У Закарпатті дім одинокої старості є останнім притулком
Кажуть, що особистість людини характеризує її відношення до дітей, старих та до тварин. І справді найбільш немічні потребують особливої уваги. Тож чому тоді пансіонати для перестарілих та дитячі сиротинці настільки переповнені? Чому довкола нас стільки безпритульних? На жаль, суспільство зачерствіло, а милосердя стало не нормою життя, а рідкістю.
«У всякого своя доля і свій шлях широкий»
Спеціальні заклади для літніх людей називають по-різному, від цього їхнє призначення все одно не змінюється. Хустський районний територіальний центр, який у народі «охрестили» будинком перестарілих надає літнім краянам притулок уже більше, ніж два десятиліття. За цей час тут побували сотні стареньких і у кожного з них своя доля, свій біль, своя життєва трагедія.
Пані Люба родом зі Львівщини. На Закарпаття жінка потрапила відносно недавно. Обманом до Срібної Землі заманив її син племінника. Жінка продала у Львові квартиру і переїхала до Ізи. Однак і цього будинку невдовзі позбулася, завдяки хитрощам родича. Не маючи власної сім’ї, рідних дітей, старенька опинилася прямо на вулиці.
-До терцентру прийшла, бо не було де спати. Це ж страшно, коли немає даху над головою, немає де сховатися від негоди, – зі сльозами на очах каже жінка.
Її доля була справді непростою… побувала і в концтаборі, й пережила війну, і знесла чимало різних іспитів на мужність.
-Найчастіше до нас потрапляють через злидні, – ділиться думками директор Хустського районного територіального центру Василь Липчей. – Немічній людині непросто вижити у сучасному світі. Між іншим, більшість наших підопічних – жінки, чоловіків усього 6. А загалом на стаціонарі перебувають 22 краян. Крім того, обслуговуємо 645 одиноких та інвалідів у селах району.
Зі слів пана Василя, між підопічними закладу є навіть два колишні бомжі. Їм наразі оформили документи і зробили паспорти, аби вони могли отримувати пенсію. Трапляються, до речі, у «богадільні» і доволі романтичні історії.
-Якось між парою літніх людей, які у нас жили, спалахнула справжня пристрасть. Життя, здається, саме звело докупи два розбиті серця, – запевняє очільник спеціалізованої установи. – Вони розписалися і ми виділили подружжю окрему кімнату. Треба було бачити, які іскорки сяяли у їхніх вицвілих від віку очах.
Старість – не радість
Найстаршою мешканкою терцентру є бабуся, якій за 90. Є в закладі й багато лежачих. Утім про себе не всі вони розповідають з великим ентузіазмом, соромляться…
-Більшість наших жильців є самотніми. Проте трапляються й такі, хто має дітей. У такому разі за перебування батьків вони сплачують певну суму. Загалом установа виживає саме завдяки таким внескам. Крім того, 75 відсотків пенсій пацієнтів переховується на наш рахунок. Справа в тому, що ми забезпечуємо людей не тільки ліжкомісцем, але й харчами та медичним обслуговуванням. Тому потрібно купити і продукти, і одежу, і деякі фармакологічні засоби. Маємо у штаті і лікаря, і медсестер, і кухарів, і соціальних робітників, – стверджує Василь Липчей.
Звичайно, виживати подібним установам у наш час не просто. Тому добре, коли на допомогу приходять волонтери.
-Періодично до нас навідуються студенти Закарпатського державного базового медичного коледжу, часом приходять активісти з концертами, привозять стареньким подарунки, один з добродійників – стриже їх. Проте й ми самі намагаємося зробити їхнє перебування тут максимально наближеним до домашніх умов. Кожен підопічний має кімнату з телевізором меблями, санвузлом. Нещодавно зробили ремонт у їдальні. Удень мешканці пансіонату можуть прогулюватись на свіжому повітрі, посидіти в альтанці, – розповідає керманич «будинку перестарілих».
На жаль, життя в «оселі старості» насправді психологічно є для тих, хто тут опинився, доживанням. Пацієнти терцентру усвідомлюють, що саме звідси їх проведуть у останню путь. Проте, коли іншого виходу немає, доводиться змиритись і з цим. Подібні заклади, до речі, діють у багатьох державах… Однак соціальна ізоляція для літніх людей вважається найстрашнішим явищем. Тож, напевно, усе ж краще проводити час у оточенні собі подібних, ніж на вулиці, адже часом чужі люди можуть стати найріднішими…
