Чудний русскій гарадок Мукачево
Закарпатський прозаїк, філософ і публіцист Мирослав Дочинець поділився враженнями від зустрічі з російськими кіношниками.
Зокрема, Дочинець опублікував на своїй сторінці у facebook щоденниковий запис, який викликав сотні поширень у соцмережах та багато обурених коментарів.
Далі, наводимо текст:
«Не дурний сказав: ні в якому дзеркалі не побачиш себе так, як у чужих очах. Досі, наївний, я гадав, що живу в українському європейському місті. До вчорашнього дня.
Приїхали з Москви кіношники знімати фільм про «мукачівський слід Висоцького». Так називалася давня моя стаття, яку передрукував навіть журнал «Огонек». Висоцький давно вже не мій кумир, ні в естетичному, ні в моральному вимірах. Але прийшли вони з рекомендацією шанованої людини, українця, який чотири роки тому в Українському домі в Москві влаштував мені творчу зустріч. Та й чому б не «засвітити» ще раз рідне Мукачево, як колиску таланту великого пісняра, який перший почав співати про те, про що інші боялися й говорити. То ж я дав їм інтерв’ю, переказав те, що колись ретельно зібрав від самовидців шести літ-вакацій, які Володя провадив тут.
А потім, запрошений на каву, запитав гостей для годиться, як їм наше місто.
«О, чудный городок! К тому же почти русский. Мы, собираясь сюда, ожидали увидеть холодный, чопорный Запад, настороженность, враждебность людей. По началу даже решили представиться французскими журналистами. Но были приятно удивлены с первых минут приезда. Во всю стену дома на вокзальной площади нас встретило панно с кремлевскими куполами и звездами. И статуи Рабочего и Колхозницы. Возле Ратуши – Сбербанк России, рядом – театр русской драмы, неподалеку – лучшая в городе школа, имени Пушкина. Само собой – церкви, одна краше другой, тоже наши. И памятники – Горькому, Пушкину, обелиск на центральной площади с звездами, наш танк на пьедестале – привет дедам, что воевали… В каждом кафе, в маршрутках, по радио – наши песни. Не говоря уже о телевизоре… Душевно посидели в «Трактире на Пушкинской». Приятно удивило, что в книжных магазинах 80% книг на русском. Интересно, что даже объявления до боли знакомые: «Не парковать!», «Прохода нет», «Перерыв на обед», «Мусор не бросать!», «У нас не курят», «Требуется официант». Да что там, продукты и то родные – московская колбаса, бородинский хлеб, сыр «российский», пельмени сибирские, водка «русский стандарт», «чекушка», «советское шампанское»… Одним словом, русский дух и вкус. Но при всем это не какой-то голимый Тамбов, нет, тут чище, культурнее, приятнее. Теперь понимаем, почему у Высоцкого была ностальгия за этими местами. Планировали остановиться на день, но пробыли все три. Чувствуешь себя как дома. Славно отдохнули, отвели душу…»
«Ви ще не були в руській парній з «жигулевским» пивом під в’ялені бички…» – сказав я для годиться. Але змовчав про інше. Про те, що вдома в моїй шухляді лежить посвідка «Союз журналистов СРСР» і «военный билет майора запаса» з військовою спеціальністю «политработа, спецпропаганда и работа с пленными».
Цікаво, з якими «пленными»?.. Хіба це не ми – полонені чужих воєн і революцій, заручники чужої історії, яку прийняли за свою?! Хіба не ми добровільні в’язні свого-не свого Дому! Це ми, Господи, ті, що й Тебе славимо одним серцем, але двома мовами…
«Но сжигать корабли ныне вышло из моды…» Висоцький писав.
(Щоденниковий запис).
