Чи готові ужгородці напоїти спраглого?
Соціальний експеримент
Завжди допомога ближньому була звичайною справою. «І хто напоїть, як учня, кого з малих цих бодай кухлем водиці холодної, по правді кажу вам, той не згубить нагороди своєї.» (Мт 10:42) – стверджує Святе Письмо. Однак чи дотримуються цього судження ужгородці у повсякденному житті. Це ми і вирішили перевірити під час нашого соціального експерименту.
Проси і дасться?
Холод, як і спеку, кожна людина переносить індивідуально. Дехто радіє кожному теплому промінчику сонця, а хтось – кожній сніжинці. Але чи готові мешканці Ужгорода поділитися ковтком води із незнайомою людиною?
Завданням нашого помічника Василя є, розмістившись одній із лавиць у центральній частині міста, вдавати, що йому погано і просити від перехожих живильної вологи. Тож як реагуватимуть містяни на прохання «недужого»?
Перший же перехожий, до якого звернувся Василь, відреагував на хлопця доволі своєрідно.
-Неподалік магизини. Іди і освіжися. Там води багато! На всіх вистачить, – запропонував дідусь, років 70, напевно, подумавши, що Василь п’яний.
Кілька жінок взагалі заклопотано пробігли повз хлопця, навіть пришвидшивши ходу, вдаючи, що не чують заклику по допомогу.
Дівчина, років 20, розмовляючи поруч із подругою, спостерігаючи за дійством, зауважила, що в неї немає грошей, аби купити Василеві пляшку води.
Але ще більше здивувала старенька бабуся з величезною валізою (скоріш за все, одна з торговок на ринку), яка, побачивши «страждання» хлопця, заявила, що зараз викличе поліцію.
-Нам не дозволяють будь-де продавати городину, а молодь робить що хоче і не несе за це ніякої відповідальності! – сердито пробурмотіла старенька.
Дивно, але чомусь «Швидку» викликати жінка не поквапилась, хоча й за правоохоронцями, незважаючи на погрози, також не зателефонувала.
Скупість чи бездушність?
Після півгодинної спроби розчулити перехожих, ми зовсім зневірились у співчутливості краян. Незрозуміло, що керує натовпом, який байдуже обминає людину, яка просить по допомогу? Чи закарпатці – народ настільки заощадливий, що не хоче поділитися навіть ковтком води, чи просто не можна достукатися до сердець окремих земляків? Утім не все так безнадійно…
Першою запропонувала допомогу дівчинка, років 12. Вона простягнула Василеві пляшку з недопитою колою.
Незабаром відгукнулися і кілька хлопців, один із яких квапливо побіг до магазину і приніс «Бонакву».
Жінка, років 30, виявилася ще більш милосердною. Вона витягнула з сумки мінеральну воду і навіть якісь ліки.
-Випий. Це допоможе. І не сиди на сонці, – порадила вона.
Проте справді здивувала нас бабуся, років 75. Вона чуйно запитала Василя, чи викликати йому лікарів. Коли хлопець наголосив, що йому потрібен тільки ковток води, старенька попросила зачекати і за кілька хвилин принесла… пляшку пива.
-Похмелися! Від цього точно пройде. Так мій онук робить – порадила пенсіонерка.
Виходить, реакція на заклики про допомогу може бути навіть кумедною. Просто знайти співчутливих перехожих не завжди вдається швидко. На жаль, більшість краян надто заклопотані власними думками і про підтримку нужденних згадують тільки в неділю, коли виходять із церков. Чи то менталітет у нас такий егоїстичний, чи творити благородні вчинки у сучасному світі здатні тільки одиниці?
Проте… як кажуть, світ усе ж не без добрих людей.
