Чому бідні закарпатці годують багатих депутатів?
Заробітна плата, як відомо, є головним матеріальним стимулом трудової діяльності. І не тільки для «простих смертних». Високі чиновники також активно обговорюють рівень власних доходів і мудрують, яким чином підвищити собі зарплатню. Суперечки щодо розмірів оплати праці посадовців точаться вже далеко не перший рік, а населення тим часом все більше біднішає.
Міністерський «бонус»
У той час, коли ВВП впав у країні на 12 відсотків, восени нардепи зробили чергову спробу підвищити собі зарплатню. І не тільки собі, але й міністрам. І якщо всі попередні спроби закінчувалися успіхом, то ця провалилася. Натомість довелося підняти рівень оплати праці населенню – до 3200 гривень.
Але чи дійсно настільки обділеними залишися депутати?
Слід зазначити, що Володимир Гройсман розпорядженням із 15 квітня підняв зарплату народним депутатам із 6400 до 17650 гривень. Крім того, фонд оплати праці помічників депутатів замість 12500 грн. становить 25 тис. грн. при цьому уточнюється, що зарплату можуть отримувати не більше, ніж п’ять помічників від кожного народного обранця. Якщо помножити кількість депутатів (450) на кількість їхніх помічників, то виходить, що населення має годувати цілу чиновницьку армію –2250 осіб. Для чого нам стільки дармоїдів – не відомо…
Між іншим, гідну зарплатню мають і працівники Національного антикорупційного бюро. Для прикладу, голова НАБУ щомісяця отримує близько 80 тис грн. (50 прожиткових мінімумів з коефіцієнтом 1,2), його заступник – 53 200 грн., тобто, 40 «мінімумів», а очільник антикорупційної прокуратури – 49 608 грн.
Але за чий кошт нашій політичній еліті із бюджетом, схожим на сито, виплачується такий «бонус»? Звісно ж, за рахунок нас, платників податків – лікарів, вчителів, пожежників, водіїв, інженерів, юристів, малого й середнього бізнесу…
Ціна праці, або Чи пролізе верблюд через вушко голки…
Звісно, у тому, що гостей у нас зустрічають хлібом-сіллю є своя символіка. Але за сьогоднішніх непростих економічних умов, здається, давній атрибут набуває іншого значення, адже багатьом краянам на більше, скажімо, на сир, масло та ковбасу просто не вистачає грошей. Нині Закарпаття, на жаль, входить до п’ятірки областей із найнижчим рівнем заробітної плати в державі.
За інформацією ГУ статистики в Закарпатській області, найвищою зарплатня є в Ужгородському районі – 4121 гривень, на другому місці Ужгород – 3698 грн., на третьому Мукачево – 3604 грн. Далі йде Чоп – 3579 грн. і Берегово – 3258 грн. У той же час найнижчими є заробітні плати у Хусті – 2971 грн. та в Іршавському районі – 2508 грн.
Середній розмір зарплат у області складає 3382 грн., але при цьому слід враховувати й те, що при обрахунку показника береться до уваги зведена цифра, отже хтось може отримувати і 7 тис. грн., а в когось оплата праці далеко не перший рік залишається мінімальною, а таких, до слова – більшість.
Між іншим, найнижчою в області, як не парадоксально, офіційно вважається зарплатня у сфері надання послуг – 1919 грн., організації харчування – 2303 грн., операцій з нерухомим майном – 2484 грн., працівників сфери адміністративного та допоміжного обслуговування – 2643 грн., охорони здоров’я – 2644 грн. та будівництва – 2866 грн. Найбільшою ж, згідно зі статистичними звітами, є оплата праці у галузі сільського, лісового та рибного господарства – 4178 грн., у транспортній сфері – 4306 грн., інформації та телекомунікації – 4328 грн., фінансової та страхової діяльності – 4541 грн., у переробній промисловості – 4587 грн., а також у газовиків – 5411 грн.
Однак не варто забувати ще й про величезний загін безробітних… і це не тільки ті, хто перебуває на обліку у службі зайнятості. Через те, що закарпатський менталітет є доволі своєрідним, населення не надто сподівається на допомогу з боку держави, тож і реєструватись на біржі праці наші земляки не поспішають, воліючи самотужки долати фінансову кризу, хай навіть перебиваючись тимчасовими заробітками. Допомагає вижити, перш за все, близькість кордонів, а відтак і можливість кудись поїхати підзаробити.
Утім зарплатна прірва між столичними чиновниками та місцевим населенням є дійсно колосальною. Тому хочеться перефразувати один з біблійних висловів на адаптовану до сучасних українських реалій фразу: «Легше верблюдові пролізти через вушко голки, ніж викорінити з державної влади «межигірський» синдром». Сьогоднішній стан речей чомусь нагадує боротьбу з вітряками…
На жаль, розрекламовані реформи, просочені популізмом, зазвичай так і залишаються балачками, які до детінізації, деофшоризації та дерегуляції економіки не мають жодного відношення… А населенню, заглядаючи в пащу дракона бюрократії, залишається тільки облизуватись, адже з мізерних прибутків розкошувати не доводиться… особливо коли розмір зарплати межує із розміром гуманітарної допомоги країнам Африки.
