Як баба Анця яйця продавала
Почула баба Анця від сусідки, що в Ужгороді домашні яйця продають по 5 гривень і вирішила, що можна непогано підзаробити.
— Добре, што кури в ня ся добре несут. Їду і я у варош, повезу чиляді мало екологічно-чистої продукції, – каже сама собі. — Та ще си й зароблю на нову тюль на кухню. Стару вже давно треба уверти. Тулько раз милам ї, што розлізлася. А ще хочу тото на ногті, што си всі дівки тепер чинят, оби май довгі були. Мані… мані… маніфест… нєт… манітол… нєт… манікюр! Вот! Пропав би… ледви м ся нагадала як ся зве. Представляю як дідови по пискови тов руков проведу і бритимуся не треба буде. Кулько гроши на жилетках зекономиме! Не знаю лем як корову доїти. Та якось буде. І з посудими нальот удшкріптовати май легко стане. Яка буду файна ґаздиня!
За роздумами стара й не помітила, як одягнулася, взяла лоток яєць і сіла в маршрутку в центрі села. Всілася вона біля вікна, а яйця розставила на сидіння поруч і знову замріялася:
— Помню як онучка кричала, коли нохоть поламала. А дідо ся лиш мереговав. Тепер і я так буду. Час начати ухажовати за собов. Якось і омолоджуватися треба, і за їдов слідкувати, не преїдатися. Мушу ся привести в порядок. Молодьож кулько всього з собов робит… І волосся нарощуют, і кліпки, і ногті, іще й цицьки. Но ото ми не треба. Такі маю великі што на одну мож лягти, другов ся закрити… Айбо ногті в ня уд роботи гет ніякі.
Поки баба обмірковувала свій новий образ, у маршрутку зайшов кремезний чоловік і не дивлячись, всівся на яйця.
Побачивши біля себе тінь, стару ніби струмом вдарило.
— Гей! Паночку! Ви што сидите на яйцях? Ану лем уставайте! Позирайте, вже вам по ґатьох потекло! Йой! Што тепер буде! – почала нервувати баба.
Чоловік подивився на штани, а між ногами в нього мокра слизька пляма.
— Жіночко, ви що на сидіння поставили?
— Позерати требало де сідаєте! Тепер ми платіт за розтрощені яйця!
— А ви мені платіть за зіпсований одяг! Як я в такому вигляді в місті з’явлюся?
Дивиться баба Анця на незнайомця і бачить, щось тече в нього вздовж штанів… і в неї течуть сльози. Ніби і не плаче, а вони самі по собі котяться… Все життя раптом пронеслося перед нею… і мрії про тюль, і про манікюр… Від злості кров аж у скроні почала бити…
— Ото вже ваша проблема! Давайте 150 гривень ги бисьте їх купили і будеме в розчоті!
— Не треба було на сидіння ставити. Водій! Заспокойте цю стару!
Шофер зробив спробу навести лад і помирити обох, але не вдалося. Тож він не витримав і вигнав і бабу, і чоловіка з маршрутки через те, що базар розвели у транспорті.
Пошкандибала баба Анця додому. Сумна, розлючена, знервована.
— Сів на яйця та ще му ся штось і не любит, – пробурмотіла вона під ніс. – Но небай. Маю ще заниканих 30 штук пуд постільов. Удклалам їх на сято на кіфлики, айбо ще си нашпоруву доти, а йсі возьму і продам, – осінило стару.
Взяла вона ще один лоток і відправилася на іншу маршрутку. Цього разу вже, як скарб берегла яйця, із рук їх не випускала, тримала лише на колінах.
В Ужгороді одразу пішла на ринок на Корятовича. Всередину не заходила, прилаштувалася на вулиці. Написала на папірці вартість і стоїть розмовляє з іншими жінками. Враз подув вітер і поніс цінник. Баба почала гукати:
— Йой, ціна на яйця впала!
На це саме підійшов чоловік і питає:
— Тобто, тепер віддасте їх дешевше?
Баба важко зітхнула й випалила йому за хвилину всю сумну історію, що трапилася з нею зранку. Пошкодував незнайомець бабу Анцю, відрахував гроші і забрав яйця. Щаслива баба й направилася до магазину тюль купувати. Передивилася весь крам, і так, і сяк рахувала, все одно дешевше, ніж за 100 гривень купити їй не вдалося.
— Ще ми на дорогу треба дащо лишити. А з чого товди манікюр учиню… Йой… Оби тот сліпий не усидівся на яйцях… на всьо би гроши вистачило. А тепер што робити? Прийдеся з пензії удкладовати, – важко зітхнула стара і подалася до автовокзалу…
Йде вона через пішохідний міст, роздивляється довкола і раптом бачить, на березі люди… голі…
— А што они там чинят? Загорают на снігови? Не розумію! Чи туй у вароші подуріли? Вже й Водощі пройшли, оби ниряли… чи туй модно ся взимі купати? – почала аналізувати ситуацію баба.
Не довго думаючи, направилася вона до натовпу на узбережжі… розпитала хлопців, що вони роблять.
— Бабусю! Моржування – то така методика загартовування організму, оздоровлення і омолодження. Пірнаєте в ополонку і цілий рік не хворієте! – відрапортував один із молодиків.
— Пак я за йсе мечтаю! – аж заплескала в долоні стара. – Іду ся мочитися! Правда, купальника не маю, айбо мож і в комбінашці. Давно всі ся жони так купали. Ото тепер нудістські пляжі си напридумовували. Залізу у воду, улізу і стану здорова, як корова!
Роздягнулася баба Анця, але холодно їй… Стоїть… Труситься… Не може наважитися в Уж зануритись. Враз дивиться, а неподалік баклан під кригу залізає і в іншому місці з’являється з-під води.
— Што йсе за потя такоє? Чи лебеді так потемніли? Чи качки так уросли. Вроді лиш два тижні не булам в Ужгороді, а кулько всього змінилося. Но нич… іду і я у воду. Аж есе чудо-створіння може ниряти, то й я можу!
Почала стара спускатися сходами до річки, а назустріч їй чоловік. Послизнуся він і впав на бабу, зваливши її з ніг.
- Паночку, што на мені лежите? – заволала баба Анця.
- Я ж нічого не роблю, – відповів він.
- Но та чиніт уже дашто…
- Як? – не зрозумів незнайомець.
- Уставайте з мене, бо пудомнов уже лед тає. Та й што ся трясете тулько?
— Від холоду, – відповів чоловік, злізаючи з баби.
Стара рішуче схопилася й шлюбовснула у воду. Відчула такий сплеск емоцій, як ніколи раніше. Вистрибнула на берег, як дівчина.
— Но біда… А з чим ся утерти. Пак я ручника не маю! Што чинити? Чим я думала раньше? О… тюль маю… нив ся й утру, – зраділа баба Анця.
Всі, хто бачив її подвиг, аж охали від подиву. Стара розуміла, що стала зіркою і задоволено посміхалася.
— Як ви наважилися на таке? – спитала її якась студентка.
— Знаєш, дітино, я рано такий стрес пережила, што ще не на такоє бим ся наважила нині. Та й вобще, я сміла і коли штось захочу, мене нічим не мож остановити… муй дідо про ото знає, – гордо відповіла баба Анця.
