Валентин Штефаньо – про свою першу страву, доньку та кулінарні секрети

Валентин Штефаньо – людина добре відома не тільки в Закарпатті, але й у багатьох країнах світу.

Шоколадний кондитер, автор торту «Ужгород» та багатьох інших кулінарних шедеврів під час наших «Недільних бесід» у прес-центрі газети «Неділя» розповів про свій творчий та життєвий шлях, поділився з читачами власними таємницями.

— Пане Валентине, чи любили Ви готувати в дитинстві?

— Любив. Але ця любов, напевно, виникла завдяки тому, що тоді не було стільки солодощів, як зараз. А смачненького дуже хотілося. Проте спочатку сам я готувати не вмів, тож усе робила мама. Я ж тільки спостерігав. Сестра також неабияк любила поратись на кухні, експериментувати.

— У скільки років Ви приготували першу страву?

— Я навчався десь у шостому класі. У той час на базі училища №20 відкрилися курси кухарів-кондитерів. І мама мене на них зависала. Вони були платними і навчатися треба було шість місяців. Починаючи з того моменту я щось готував.

— І якою ж була перша страва?

— Перше, що я пам’ятаю, це – пташине молоко. Рецепт був для мене достатньо легким: молоко підігрівалося, білки з цукром збивалися, а потім варилися в молоці… Таким був мій перший десерт. І він мені вдався. До того були різні експерименти, але вони в мене виходили не досить вдалими.

— У Вас сестра кондитер, весільна сукня Вашої дружини стала сенсацією для всієї області… Чи робили Ви для рідних якісь кулінарні шедеври? Наприклад, для мами…

— Мамі на День народження, як правило, робив квіти з карамелі. Але то було раніше, коли я тільки починав працювати з цим матеріалом. Робив такі подарунки і своїй дівчині, а потім уже – дружині.

— А сестрі, чи вона Вам?

— Так. Сестра мені й зараз постійно передає перед Різдвом шоколадні цукерки. Тоді у неї починаються замовлення на мармелад, нугу та іншу продукцію. Тож вона нам передає коробочку з дуже великим асортиментом смаколиків. Є, скажімо, речі, які мені дуже подобаються. Але не хочу їх робити через те, що вони мені потім можуть набриднути. А так знаю, що раз на рік отримаю їх від Валентини. І маю від цього неабияке задоволення. Це нагадує ті часи, коли мама робила на Різдво горішки, традиційні закарпатські тістечка. Але вона випікала їх по-особливому – старовинним методом. Спочатку я накручував кульки з пісочного тіста, потім ми ставили їх у спеціальні форми і на газі випікали спочатку з одного боку, далі – з іншого. Відтак усі разом це наповнювали згущеним молоком і грецькими горіхами. Це дуже приємні згадки.

— Як ставитеся до впізнаваності, до свого успіху? Якось мені довелося почути розмову двох туристок про те, що вони в захваті від торту «Ужгород» і мріють просто побачити його автора…

— Місцеве населення, ужгородці мене переважно знають, особливо ті, хто приходить до нас у брендовий бутік. Однак цікаво спостерігати за тими, хто справді мене не впізнає. Влітку, коли багато туристів, вони зазвичай беруть собі солодощі і сидять на лавиці біля магазинчика й розмовляють. Я коли там буваю, люблю також посидіти на свіжому повітрі. Цікаво послухати їхні враження, адже ця інформація є неупередженою, із перших вуст. Якось там сиділи дві жінки і говорили між собою. Одна й каже: «Ой, дуже смачно. Як шкода, що вони вже померли». А ще: «Цікаво, Валентин і Валентина – це були чоловік і дружина? Чи брат і сестра?» Я собі послухав і пішов. Наступного ж дня працівник мені розповів, що заходили дві жінки і питали про мене, бо думали, що ми з сестрою давно померли, він же повідомив їм, що Валентина живе і працює у Франції, але приїжджає в Ужгород час від часу, а я, коли вони сиділи на терасі, знаходився поруч. Клієнткам стало ніяково… Але не важливо, чи мене впізнають, має значення, аби подобалося людям те, що я роблю, аби інші отримували від продукції задоволення і мали хороший настрій. Це – найголовніше.

Нехай нас не буде помітно, краще хай помічають нашу роботу.

— У Вас є торт «Ужгород» і він є брендом міста. А чи приходило на думку створити торт «Закарпаття», який би представляв усю область… адже в нас є чимало туристичних родзинок, до яких приїжджають туристи. Вони могли б повертатися дому зі своєрідною солодкою візитівкою нашого краю…

— Торт є не в мене, а у нас. Це – Наш Ужгород! А торт «Закарпаття» зробити можна. Така ідея дуже актуальна. Тим більше, що протягом останнього часу туризм почав інтенсивно розвиватися. У нас справді гості відвідують різні історичні місця, садиби, визначні куточки нашого краю. І ми повинні робити все для того, аби приваблювати в область візитерів. Вважаю, що це є першочерговою задачею кожного з нас. Як на мене, туризм – це спасіння Закарпаття.

— Федір Шандор Вас надихає в роботі?

— Звичайно. І він, і Михайло Колодко, і Олександр Коваль, й інші. Дуже багато людей щось роблять на благо краю не тому, що це приносить фінансові дивіденди, а через власний запал, ентузіазм, адже те, чим вони займаються, буде актуальним і через десятиліття. Ми працюємо на перспективу.

— У Вас є справді унікальні витвори у формі, наприклад, пінгвіна, герба міста, ялинки, пасхального яйця, шопки, чи портрет Майкла Джексона… Це – справжні скульптури, твори мистецтва. Ви вчилися десь малювати?

— Я малював у дитинстві. Навіть хотів вступати до художнього коледжу. Але мене так захопила кулінарія, що я обрав для себе в житті орієнтиром кондитерську справу. Звісно, робив помилки, мене підправляли митці. Я ж маю нестандартний погляд на деякі речі, але в художників існують певні правила і їх треба виконувати. Якщо навіть деколи якісь із них змінювати, основні постулати потрібно знати. Наприклад, зробивши оформлення якогось тістечка, чи скульптури мені щось не подобається, хоч перед тим я намалював ескіз… але щось «ріже око». Тому доводиться щось міняти. Якби я знав правила, ідеального ефекту вдалося б досягти з першого разу. Отже, нерідко вчуся сам на своїх помилках.

— Який найбільший і найменший Ваш шедевр?

— Я цього не можу сказати. Гадаю, шедеври не повинні вимірюватися величиною, а виражатися в суті, яку несуть – у теплоті, в енергетиці. Розмір не завжди має значення. Візьмемо, скажімо, міні-скульптури, які в місті мають свою окрему нішу, мають поціновувачів і в нас, і за кордоном. Хтось приїжджає в Ужгород навмисне, аби на них подивитися. Найменша скульптурка може інколи нести інформації більше, ніж величезний пам’ятник. Так само і в мене. Вважаю, що треба робити речі, які доносять іншим певну потрібну і цікаву інформацію.

— А що вважаєте найбільшим своїм шедевром?

— Народження мої дитини. Донечці дев’ять років, її звати Ванесса.

— А для неї Ви якісь кондитерські вироби створювали?

— Так. І, що дуже важливо, вона в мене справжній дегустатор. Коли зроблю щось нове, приношу додому і даю їй пробувати. Вона каже свою думку, яка має для мене неабияке значення. До неї я прислухаюся.

— Вдома щось готуєте?

— Дуже рідко.

— А яка Ваша улюблена страва?

— Деруни! Я їх просто обожнюю. Перед тим, як купувати кілька мішків картоплі, завжди беремо два-три кілограми на пробу, натремо кремзлики, добавимо туди борошно,яйце, трохи перцю, часнику, посмажимо і якщо вони хрусткі, не синіють, значить картопля супер.

— Розкажіть щось про себе як про людину. Які маєте хобі, куди любите їздити відпочивати, чи є у Вас домашні улюбленці, що читаєте…

— Люблю подорожувати в ті місця, які надихають на творчість, де жили колись митці. Для мене пляж і сонце – не дуже цікаво. Якщо хочу засмагати і покупатися, для цього не потрібно їхати на море, відпочити можна й у нас в Закарпатті. Взимку мені до снаги покататися на сноуборді. Гори нам дав сам Бог, тож не бувати в Карпатах просто неможливо. Всього за годину їзди від міста можна потрапити в інший світ… незайманої природи. Загалом свій край люблю. Тут є куди поїхати, поруч – чотири кордони. За чотири години можна бути в європейській столиці.

Крім того, полюбляю слухати класичну музику, грати на дримбі. Цього мене навчив покійний Олександр Попович. Колись Генеральний консул Угорщини в Берегові Ендре Саліпскі організовував поїдку в Будапешт і коли ми зайшли в магазин, де продавали дримби, а до того я взагалі не знав, що це за інструмент, і зрозумів, що його можна поставити в кишеню, поїхати з ним будь-куди, зразу купив його.

Вдома тварин не маю, але в дитинстві в мене була собака. Утримувати кішку чи собаку у квартирі непросто.

Читаю дуже рідко. Як правило, література, яку беру до рук, стосується моєї роботи, це – спеціалізовані видання. Книжок мені дуже багато дарують друзі, до того ж дуже цікавих, але хронічно не вистачає часу їх перечитати. Наприклад, Екзюпері вже кілька разів хотів починати, але потім усе відкладав.

Фільми обираю переважно класичні, маю колекцію яка мені до душі. Нещодавно дивилися з дочкою «Собаче серце». Це важкий фільм для дитячого сприйняття. Але коли я питав її, як вона його зрозуміла, виявилося, що Ванесса все зрозуміла правильно, але по-своєму.

— І ключове питання нашої бесіди. Поділіться, будь ласка, якоюсь таємницею, про яку раніше не розповідали іншим…

— У мене в житті був такий стан, коли я не зрозумів, що таке народження моєї дитини. Коли народжувалася дочка, дружина знаходилася в Ужгороді, а мені в цей час довелося бути у Франції на конкурсі. Я збагнув, що без сім’ї жити б не зміг, хоча є люди, які знаходять себе без цього. У той вечір друзі відвезли жінку в лікарню і зателефонували мені… Тоді саме з цукровою лампою я робив квітку і коли її закінчив, вони зателефонували знову і повідомили, що в мене народилася дочка. Наступного ж дня я приймав участь уже в національному конкурсі «Крокембуш» і мені було абсолютно байдуже яке місце посяду, але вся робота мимоволі виконувалася настільки легко, як ніколи раніше. Було таке відчуття, що мене стало більше. Не нервував зовсім, навіть час спливав інакше. Роботу закінчив набагато раніше відведеного терміну. Але мені, як не французу, на їхньому національному конкурсі не могли дати головне місце, тож отримав спеціальну номінацію, як єдиний учасник із іншої держави. Й коли вже відбувалося нагородження, під час промови я сказав, що маю найголовніший приз, який тільки можна отримати – донечку. Проте жалкую, що не був у цю відповідальну мить поруч із рідними людьми. Утім зараз я знову скоро маю стати батьком і надзвичайно радію цьому.

Взагалі в житті було багато курйозів, про які можна розповідати годинами, але цей випадок, гадаю, є найголовнішим.

— Спасибі за розмову і щиро бажаю Вам успіхів у всіх справах.

Марина АЛДОН, zakarpatpost.net