Ірина Азізян про «Барбос», притулок та щирі почуття між собаками
Любити потрібно вміти. Справжня любов завжди безкорисна. І про це добре відомо волонтерам,, які надають притулок бездомним чотирилапим, дбають про їхнє здоров’я та шукають дах над головою.
Не дарма кажуть, що немає більш відданого друга, ніж собака. Справді, брати наші менші вміють бути дуже вдячними. Більше того, нерідко для людей вони стають найкращими цілителями і компаньйонами.
Отже, сьогоднішнім гостем «Недільних бесід» у прес-центрі газети «НЕДІЛЯ» є голова громадської організації «Барбос» Ірина АЗІЗЯН.
Вона знає, як саме можна допомогти кудлатим безхатченкам.
— Пані Ірино, кажуть, що з любов’ю до тварин народжуються… Ви в дитинстві любили собак?
— Я взагалі з дитинства мріяла мати притулок. Насправді можу віднести себе до тих людей, які вважають себе щасливими, оскільки моя мрія здійснилася. Усім кажу, що «если очень захотеть, можно в космос улететь». Тому радію, що моє бажання втілилося в дійсність.
— Як з’явився Барбос? Він же був задовго до появи в Ужгороді притулку…
— Все почалося з того, що йшли ми якось вулицею із подругою Лєною і побачили бездомного песика. Я їй кажу: «Так мені шкода цих безпритульних собак! І навіть не знаю,чим їм можна допомогти». Бо й справді, нагодувати – то одноразова акція, допомога повинна бути постійною. Вона ж відповіла, що також дуже шкодує тварин,у яких немає домівки. Ми розговорилися і подруга запропонувала: «Давай, створимо організацію». Ідея одразу мені сподобалася. Коротко… все почалося саме так.
— Ви створили організацію. А що робили із тваринами? Де їх прилаштовували?
— Після того, як ми поговорили буквально через тиждень на Краснодонців я знайшла тваринку, першого кота. Помітивши покусане миле створіння, таке нещасне на вигляд, покусане, з гнійними ранами, підібрала його. Він і став нашим першим підопічним. Жив у мене. Все відбувалося так, що ми знаходили тварин і спочатку вони перебували то у мене, то у Лєни вдома. Потім ми шукали людей, які б могли їх взяти. Наприклад, на якийсь час хтось мав можливість взяти до себе кошенятко, нехай навіть на тиждень-два. Ця людина називала конкретний термін, на скільки зможе залишити у себе тваринку. Отже, ми знаходили кошеня і несли його вже за конкретною адресою. Але спочатку, звісно, до ветеринара. Лікар його оглядав, обробляв від блох, від гельмітів, робив щеплення і так ми тварину відправляли на тимчасовий прихисток. Тим часом у соцмережах оприлюднювали інформацію про кошеня, шукали постійних господарів. Так згодом справа й «розкрутилася»… Це – як сніжний ком. Небайдужих людей ставало все більше. Знаходилися й такі, хто погоджувався брати чотирилапих на так звані перетримки – тобто на утримання, хтось погоджувався допомагати кормом, хтось – фінансово. Ну, звичайно ж, кожен похід до ветеринара вимагав наявності певних коштів. Треба ж було й препарати проти паразитів закупити, і вакцини для щеплень, і нерідко ліки. Десь через рік після початку нашої діяльності ми вже почали думати про те, як би можна якось популяризувати певні аспекти роботи, зайнялися просвітництвом, почали розповсюджувати листівки про стерилізацію…адже немає стільки добрих рук, скільки плодять люди безпритульних тварин. Хтось думає, що якщо його кішка народила вісім кошенят і він усіх прилаштував на ринку, то це зовсім не так. Гарантую, що з восьми четверо знову потрапили на вулицю. Нажаль, далеко не всі усвідомлюють свою відповідальність за взяту тварину. Більшість думає, що це таке, як статуетка, поставив на парканчик, накормив і все. Ні. Тваринка може нищити меблі, дерти дивани, ходити в туалет там, де сама хоче… Є, на жаль, люди, які це не розуміють. І потім, звісно, викидають своїх підопічних. Адже якщо хтось взяв на ринку кошеня, кому його поверне? Нікому. От і опиняється тварина знову на вулиці.
Отже, аби щось заробити на чотирилапих, ми почали проводити різні заходи, продавали вироби хенд-мейду, щоб не постійно від когось просити, самі придумували де взяти кошти. Волонтери робили хто що вміє – хтось в’язав гачком, хтось робив з фетру іграшки, хтось малював… це ми збували на усіляких ярмарках і всі зароблені кошти спрямовували на лікування та утримання тварин.
— Тепер в Ужгороді є притулок. Влада хоч чимось допомагає? Чи все тримається на волонтерах?
— Побудовано притулок саме міськрадою. Там є адмінбудиночок і вольєри. Коли ми приймали ще навіть не добудований корпус, мова йшла про те, на яких умовах працюватимемо. Ми абсолютно усвідомлено приймали притулок без фінансування. Нас це повністю влаштовує. Тобто, без фінансової підтримки мерії, фактично можемо обійтися.
— А як відбувається співпраця з ветеринарами? Адже без їхніх послуг обійтися практично неможливо… Чи вони готові працювати хоч деколи на безкоштовних засадах?
— У нас є ветеринар Дмитро Дацюк. Він обслуговує усіх тварину притулку. Лікує їх безкоштовно. Ми платимо лише за превентивні методи, наприклад, за стерилізацію, обробки, вакцинацію. Він є волонтером нашої організації і допомагає чим лише може.
— Скільки на даному етапі маєте волонтерів?
— Важко сказати. Взагалі волонтерів багато. Але людей, які щодня у притулку – двоє. Ми чергуємося, а в вихідні нам допомагають ще кілька дівчат. Можуть вийти, скажімо, в якусь із субот, або в неділю. Але найчастіше – і по шість, і по сім днів на тиждень ми лише працюємо удвох із подругою.
— А який відсоток тварин вдається прилаштувати? Чи знаходите господарів усім? Чи є тварини, які знаходяться у притулку протягом тривалого часу?
— Є, звісно, тварини, які доволі дано знаходяться в нас, але прилаштувати можна всіх. Просто є такі, кому для цього потрібно трошки більше часу. Просто є чотирилапі зі специфічним характером. Не всі добрі і пухнасті, не всі лагідні і ніжні. До окремих підопічних потрібен особливий підхід. Але не кожна людина готова жертвувати своїм часом,наприклад, прийти п’ять-шість разів у притулок, щоб добре познайомитися з твариною. А дорослі собаки мають вже більш сформований характер із ними буває трішки важче.
— А скільки собак є в притулку?
— Наразі маємо 56 собак, це разом із цуценятами і десь близько 20 котів.
— Яким чином вдається прилаштувати тварин? Із якими труднощами доводиться зіштовхуватися в роботі?
— Знаходимо господарів через соціальні мережі. Наголошу, що собак ми не роздаємо ні на ринках, ні на ярмарках. Колись практикували такі акції, але, як не прикро, вони себе не виправдали. Потім я з находила тих цуценят і кошеням знову на вулиці. Тепер тварини віддаються виключно із рук в руки. Віддаємо за паспортними даними після підписання договору і то тим, хто досягнув 21-річного віку, людям, які проживають окремо. Ми повинні бачити тих, хто бере собаку. Такі варіанти, яку подарунок або відправити маршруткою не проходять. Тобто, виходжене, вилікуване, відгодоване цуценя має мати реальну родину. Ми ж вкладаємо в нього чимало енергії і любові, тож хочеться, аби наші підопічні жили добре.
Перед тим, як хтось бере від нас собаку, цуценятко чи кошеня, ми проводимо бесіду, питаємо, де буде жити тварина, в яких умовах. Будь-кому вихованців не віддаємо.
— Який відсоток тварин є породистими? Як думаєте, вони губляться. Чи господарі їх викидають.
— У нас було всього кілька випадків, коли до нас потрапляли породисті тварини. Їх небагато. Скажу чому. Через те, що, приміром, людина йде вулицею і бачить вівчарку… й не має значення чи вона з ошийником, чи без. Але чомусь дуже велика кількість людей має бажання її забрати до себе, або хоча б пошукати її господарів, чи знайти нових. Цього не можна сказати про безпритульних безпородних собак. І хоч насправді є багато добрих людей, які допомагають чим лише можуть, та далеко не в усіх виникає бажання забрати таку тварину додому. Такою є правда життя. Більшість людей готові підібрати з вулиці йорка, але не готові взяти безпородне цуценя… таке ж за розмірами,як той йорк. Навіть переглядаючи пости в соцмережах,можна зробити певні логічні висновки. Якщо хтось знайшов йорка і написав, що шукає його господарів, там буде п’ятдесят коментарів і кожен виявлятиме готовність забрати собачку. Так я ж їм пишу: «Візьміть собаку з притулку! Чим вона гірша?» Розумію, що модно мати йорка, але якщо хтось хоче собаку не для того, аби робити з нею селфі і виставляти знімки в соцмережах, або щоб хизувати перед друзями вродою тваринки, а для душі, то порода не має значення. Я взагалі не бачу різниці між породистими і безпородними собаками. Звичайно, у кожного є якісь вподобання. Комусь до снаги великі, комусь малі, комусь чорні, комусь – руді чотирилапі. Але тут… знову ж таки… на колір і смак…
— Чи бували такі випадки, коли люди забирали з притулку собаку і в них потім з’являлося бажання чимось вам допомагати? Приміром, корм закупити, щеплення оплатити іншим тваринам…
— Зазвичай, так часто буває. Більшості людей які, коли їдуть до нас, уже відомо, що це притулок і там працюють волонтери, що нам завжди потрібне харчування для чотирилапих та багато чого іншого… але є й такі, які про це не знають, чи над цим не думають. Але часом трапляється, що приїжджають люди, спілкуються з нами, вибирають цуценя і питають: «А скільки воно коштує?». Я завжди кажу, що воно ніскільки не коштує,але кожен може залишити суму, яку вважає за потрібне, бо ми волонтери і від допомоги не відмовимося у будь-якому випадку. І тоді люди кажуть, що починають розуміти специфіку нашої роботи і потім неодмінно нам чимось допоможуть. І вони дійсно це роблять… Цікавляться або де знаходиться бокс, або куди можна скинути гроші. Розумію, що можливості у них усіх також різні. Але нам дійсно важлива кожна копійка.
— Крім притулку… що Вас іще в житті цікавить? Які маєте захоплення? Чим займаєтесь у вільний час? Що читаєте? Чи десь подорожуєте? Розкажіть про себе як про людину.
— Вільного часу не маю, подорожувати не встигаю, читати, на жаль, також. Телевізор часом дивлюся, бо поки йде фільм, одночасно можна 25 інших різних справ зробити.
З дитинства, десь років 10 займаюся спортом, легкою атлетикою, хоча робота в притулку – це такий спорт! Деколи чоловіки приїжджають і дивуються, як ми зі Светою перекидаємо міхи з кормом, або як я беру тридцятикілограмову собаку і несу її у вольєр.
— Що можете порадити тим, хто хоче відкрити притулок, але не наважується, боїться бюрократичних чи фінансових нюансів… Крім Ужгорода, в області подібні установи маємо ще тільки в Мукачеві і більше в жодному з міст…
— Крім бажання особливих рекомендацій дати не можу. Звичайно, сидіти вдома і чекати що сам по собі з’явиться притулок – це смішно. Має йти і влада назустріч. Але подивимося на наш приклад. Ми вже більше року займаємося притулком без фінансування… і нічого! Головне – хотіти!
Я завжди вважала, що той, хто просить, тому й дають. Ми ж просимо не для себе. А люди небайдужі є всюди, які підуть назустріч, підтримають чим зможуть волонтерів. Ця схема працює не тільки в Ужгороді, але й багатьох інших містах. У них також красиві вгодовані собаки, які будь-що не їдять і здорові. Звичайно, треба знаходити однодумців, домовлятися, але ж під лежачий камінь вода не тече.
— Як гадаєте, чого не вистачає у законодавстві, чому воно, м’яко кажучи, є дуже недосконалим… У нас за жорстоке поводження з тваринами належно не карають. Час від часу в Ужгороді мають місце випадки отруєнь собак. Що, на Вашу думку, потрібно змінити?
— Зараз було зареєстровано законопроект, депутати хотіли внести зміни до статті 299, що стосується жорстокого поводження з тваринами. А от коли в нас труять собак, я завжди кажу, що, думаю, що той, хто це зробив, не хотів би, щоб його (чи її) дитина була свідкомтого, як ця тварина мучиться. Це важко навіть дорослій людині бачити.
— І на завершення нашої розмови поділіться, будь ласка, якимось секретом, якоюсь історією з життя, яку раніше не розповідали іншим.
— У нас у притулку кожен день якісь історії трапляються. Наприклад, хоч собаки і стерилізовані,але в кожної є своя любов. Там у них все серйозно. Маємо пару Джімі і Буру. Коли він гуляє з кимось іншим, грається, вона ревнує і як справжня жінка починає сваритися у вольєрі. Тоді Джимі за дві секунди сідає біля її вольєру, опускає голову і сидить поруч… винувато. Не знаю, про що вони там між собою спілкуються, але між собою явно розуміються.
— Щире спасибі за розмову. Бажаю Вам успіхів, а Вашим підопічним – хороших господарів.
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
