Як баба Анця хотіла за 40 тисяч біціглі купити
Почула баба Анця, що з січня пенсію мають підвищити і дуже зраділа.
— Сам Москаль у телевізорі казав. А йому я вірю,- каже дідові. – Правда, якогось там Розенка цитовав, айбо ото не важно. Раз мают пудняти, значит піднімуть!
Почала стара розмірковувати, що вона тепер собі купить…
—Іще раньше Москаль казав, што в Ужгороді за 40 тисяч лиш біціглі мож купити. Виходит, што пенсія буде десь 120 тисяч. Оби три ровери нараз купити – мені, дідові і онучці. Айбо нашто нам тулько… Я й так на маршрутці ся у варош вожу. Ліпше си куплю нові будюгови, бо вже й так давном не куповала… Як у споживчому кошику… раньше моглам си лиш раз на три годи такоє щастя позволити. А ще си лівчик куплю. Ото буде разом дись 120 гривень. Кулько ще в ня ся гроши лишит! Но… дідови ще штрімфлі нові мож узяти, бо вже ми штопати старі надоїло. Такі цураві вічно, ги би в них миші жили.
На це йде сусідка і бачить, що баба Анця щось дуже задумана дуже.
— Што ся журиш? – питає.
— Та пенсію мают нам пудняти. Біціглі хочу купити.
— Нашто ти біціглі? Ти же на них даже добре їздити не знаєш. Будеш, як тот дітвак у анекдоті, што каже си матери: «Позерай, я без рук їду!». А через три мінути: «Позерай, я без зуба їду!».
— Мені ся армянськоє радіо вспомнило… А знаєш, у чому разниця меже нашов владов та біціглями?
— Не знаю!
— І там, і там – увирьху рулі, а внизу ланци.
— Точно. А я не хочу біціглі. Уд мене їх муй старий забере, а ун і так їздит, як блискавка…
— Так скоро?
— Та де! Зигзагами… особенно, коли вуп’є.
— А муй дідо все ся на челлоноє світло остановлює.
— Пак ото добре!
— Добре то добре, айбо ун їде тротуаром…
— Но та свистати на оті біціглі. Купиме си штось другоє…
— А што? Може мікроволновку… оби борщ та голубці гріти. Або 3D телевізор ліпше! Тридцять тисяч коштує. Айбо мож у ньому серіали у ліпшому качестві позерати. Син ми розказовав, што у чеху такі.
— Ото мож любимих герою за руку подержати?
— Ще не виділам, но думаю, аж мож.
— А коли ревут, вода на тя текти не буде?
— Пак удкі я знаю. Кой куплю, розкажу ти.
— А я си ліпше трактор куплю. Садити ми вручну веснов не треба буде.
— На такоє чудо техніки ти треба буде пару місяцю збирати. А я дись наконєц отдохнути хочу поїхати. Всьо життя пашу, як кобила, уже ми надоїло. Вот туй би ми ся й біціглі пригодили. Кулько би гроши зекономилам. Не всі хочут старих задарь возити…
— Но добре, Анцьо, ти си рішай што куди вкладовати пенсію будеш, а я йду ся із своїм дідом радити, – зазначила сусідка, прощаючись.
Зайшла баба у хату і знову поринула в роздуми…
— Зажиєме тепер! Я так давно на йсе чекала!
Аж раптом дзвінок у двері… Прийшла листоноша.
Баба щасливо кинулася її зустрічати.
— Добрий день, паніко. Ачей пенсію принеслисьте ми? – питає.
— Так. Підпишіться у відомості і візьміть, будь ласка, свої гроші,- каже.
Дивиться баба на папірець і очам своїм не вірить…
— 1247 гривень… А де підвищення??? Пак було 1126… Лиш на 121 гривню стало більше… А де 120 тисяч?
— Бабко! Що з вами? У пенсійному фонді суцільні дірки! Звідки така сума? Що ви собі надумали?
— У телевізорі казали! Нич я не надумала! – сумно зітхнула баба Анця.
Зайшла вона в хату і заплакала…
— Я мало в обморок не впала, коли увиділам кулько ми гроши дає. Аж 40 тисяч біціглі коштує, то мені кулько году на них збирати треба? Што з такими копійками робити? Опять бідовати! Як сим панам мож вірити? Хіба што «чупа-чупс» цілий місяць сосати за таку суму буду… Ото й не чудо, што люди взятки берут. І я би брала, лем мені нико їх не дає. Хіба што нову палачінтовку куплю, бо хотілам іти на «Ужгородську палачінту», айбо прошльопалам ї… Напечу дідови палачінти… Добре, што хоть сливового леквару мало маю, не траба й за ото гроші давати… Біда ото із сими пенсіями та з нашими брехачами. Так обіцяли підвищення…
Раптом почувся стукіт у двері…
На порозі стояла сусідка.
— Но што, Анцьо… де наші 120 тисяч?
— Хоть ня не мерегуй, – роздратовано відповіла баба. – Моя онучка вже нові біціглі чекала… Як тепер дітині уповім, што кульком дустала…
— Нич ся не нервозь. У мене в шкафу муль тоже нову шубу чекає… Твоюй отиць із чеху привезе, а мені ще й діти з онуками із своїх копійок годувати треба, бо ніко роботи немає, а папіря на візу лиш здали чинити.
— Жаль, што так. Треба нам буде й дале пішком ходити і позерати лиш на всьо у вітринах, – сумно зітхнула стара.
