Найвідоміші карпатські мольфари кінця ХІХ початку ХХ століття
Найвідомішим мольфаром по праву вважається Михайло Нечай. Однак в Карпатах було чимало чаклунів, відунів, знахарів – цікавих особистостей, про яких варто знати…
ВАСИЛЬ ПАЛИВОДА
Автор статті про село Саджава Богородчанського району Василь Надрага в “Альманасі Станиславівської землі” (Т.2, 1985 Нью-Йорк) розповідає про місцевого знахаря Василя Паливоду, який жив тут у 1-пол XXст.
Читаємо: “В період між обома війнами славний був у Саджаві ворожбит Василь Паливода. Вмів відвертати навроки, привертати коровам молоко, що його “відбирала” відьма чи наврочив погляд злої людини. Заворожував на ниві зграї горобців, щоб не з’їдали зерна. Відвертав від села град, бурю й тучі-громи. Навіть стріляв з вікна хати з рушниці до чорта, що строїв йому фіґлі з дупла яблуні в саду. Рік-річно перед святом Купала виїздив з сином Дмитром і зятем Юрком Гадусом на луги річки Луква, збирав там різне зілля (привозлв звідти 2-3 мішки цвіту бадилля і коріння), вдома сушив те все та приготовляв (у разі потреби) вивар на всякі хвороби-немочі. Це в дечому допомагало людям, що зверталися до нього за поміччю. Богородчанські лікарі одного разу судилися з ним за це”.
Крім того, родичі Василя Надрани, які мешкають у місті Надвірна, надали авторові копії листів, де наводяться докладніші відомості про Василя Паливоду. Зокрема те, що він “був замітною особою в селі. Кремезний, високий, стрункий дядько. Мав дивні очі. Як поглядав на кого, то страх забирав, по спині бігали мурашки… Паливода був лагідної вдачі. Жив у злагоді з сусідами, громадою й нікому не зробив ніякої кривди. Був вибраний до громадської ради, був шанований людьми”.
Наводить Василь Надрага і три випадки із життя Паливоди як знахаря-ворожбита: “Коли Михайло Надрага сватав його дочку Палагну, свати обговорювали справу посагу молодої. Паливода сказав: “Не журіться посагом, Михайлові не треба поля. Він одідичить все майно тат”. “Та як так, а два молодші ще є?” – кажуть свати. Паливода знову відповів: “Оба молодші не будуть господарити в селі. Один опиниться за море, а другий – на далекому сході”. Хто б подумав, що сказане Паливодою у 1937 році, через 20-30 років справдиться? Мав якусь інтуїцію, що міг передбачати будучину.
Якось війт Дмитро Надрага зустрів Паливоду та поскаржився йому на свій клопіт. Зграї горобців сідають щодня на грушку на межі поля, а звідти на ниву з пшеницею і роблять велику шкоду. Як так піде далі, то не буде що жати. Паливода спитав, де ця нива пшениці. І мовив, що якось то вже буде… І справді, горобці сідали на грушку, а на пшеницю – ні. Заворожив горобців.
Михайло розвів останніми роками перед німецько-більшовицькою війною расові молочні корови. Давав щодня до молочарні багато молока. Котрогось дня якась лукава-зависна личина позаздрила Михайлові. І що думаєте? На другий день корови не дали ні краплі молока. Палагна поскаржилась татові – Паливоді. Він сказав Палагні йти додому, якось то буде. І корови дали молока на другий день. Умів відвернути заздрість. Все це мені смішне, але так фактично було”.
Слава про Василя Паливоду розходилася далеко за межі села. Люди приводили до нього важко хворих, котрих жодні спеціалісти не могли вилікувати. Привозили до нього навіть біснуватих, які мали силу рвати на собі всі шнури, що їх зв’язували, бо вони кидалися на людей.
Василь Надрага приводить також свідчення свого односельця Юрія Федоріва про Паливоду: “Пригадую собі такий випадок: привезли до нього біснуватого, зв’язаного шнурами. Паливода витягнув зі своїх бесагів якесь зілля, сказав зварити, покропив хворого, силою сказав отворити його уста і дав йому пити того зілля… Біснуватий немов завмер, так сильно заснув не в ліжку, а на підлозі. Паливода каже тим, що його привезли: “Їдьте додому, він завтра сам прийде”. І так сталося. Недужий довго спав і перед полуднем пробудився, взяв свої манатки і пішов додому”.
Василь Паливода перед смертю не передав своїх знань нікому, навіть синові Дмитрові. Казав, що Дмитро має “паскудний норов і міг би комусь нашкодити”, пише maksymustravel.
ПИЛИП БОЙКО
Славу мольфара-знахаря мав і Пилип Бойко, який у 1865-1946рр. мешкав у селі Татарів-Кременець. За переказами гуцулів, він умів відвертати бурі й у такий спосіб допомагав мешканцям навколишніх сіл. Пилип Бойко хоч і був неписьменним, але від народження мав надзвичайні здібності: він був самоуком-фельдшером (умів спускати кров не тільки худобі, а й людям). На той час, коли по гуцульських селах ще не було лікарів і лікарень, таких людей-самоуків високо цінували. Пилип Бойко допоміг вилікуватися від недуг багатьом гуцулам.
Його другим заняттям було депутатство – керівництво урочистими проводами на полонину. Завданням депутата на полонині було викресати “живий” вогонь, тобто не з сірників, а за допомогою двох шматків дерева. Цей вогонь треба було підтримувати впродовж усього перебування на полонині. Депутат також мав підібрати добрих вівчарів, бовгарів та дбати про якісне приготування бринзи, щоб належно винагородити власників овець, а також не забути і про бринзу для себе. Свої обов’язки Пилип Бойко виконував надзвичайно уміло і вправно. За це його і цінували односельчани.
СТЕПАН БОТІВСЬКИЙ
Іван Тонюк згадує про мольфара Степана Ботівського, який жив у Жаб’ї в першій половині XX ст.:”Як мені тоді здавалося, була це людина дуже таємнича, збуджувала через це у мене неперевершену дитячу цікавість. Тож я часто слідкував за починами цього гуцула. З оповідань батька та старших людей із Жаб’я я знав вже тоді, що цей Степан Ботівський любив надзвичайно полювання на диких звірів. Тому ремеслу він запопадливо віддавався кожної осені та зими. Натомість навесні та влітку наймався ватагом у багатих гуцульських ґаздів навколишніх сіл.
Для ока глядача являв він собою пересічну людину – він був низького зросту, дещо затовстий, але при цьому знаний був, як силач. Був він, як і багато гуцулів того часу, неграмотним, але при тому славився бистрим умом – пам’ятав всі церковні свята з датами. Люди потроху нашіптувалися, що ніби він уміє заклинати вітри, розганяти дощові хмари та насилати нещастя на ворогів. Тож через це небезпечно було з ним задиратися.
Одного разу газда сусідньої полонини Ілько Тонюк прибув із сокирою у руці на полонину Дземброня та почав сварити ватага Степана, що нібито “твої пастері покрали моїх баранів”. На ці закиди, той спокійно відповів: “Я не знаю, хто саме вкрав твої барани”. Вкоротці Ілько повернув на свою полонину. Наступного дня, біля полудня, вітер почав наганяти величезні хмари. Заносилося на градову бурю. Я саме тоді перебував у стаї на Дземброні. Тож мимоволі мав я нагоду приглядатися до ватага та до його праці. Дивлюсь, а ватаг саме неспокійно, із поспіхом виходить на площу перед стаю. Зосереджено дивиться на градову цю хмару, яка швидко наближалася до нас.
Ще мить – і тяжкий град зсіче на ніщо пасовиська на нашій полонині. Але тут Степан нагло почав виконувати дивні жести, мовби намагався відігнати геть ці тяжкі хмари. Несподівано хмари, мов під доторком магічної палиці, поспішно почали клубитися та завертати свій хід у бік сусідньої полонинин, яка належала саме Ількові Тонюкові. Незабаром сипнуло там сильним грубим градом, який дуже знищив пасовисько того ґазди. Того ще дня, коли пастері на полонині Ілька Тонюка саме наганяли вівці до пообіднього доєння, Степан знову таємничо вийшов перед нашу стаю та почав з увагою придивлятися сусідським вівцям. При тому шепотів та одночасно зносив руку у гору та опускав у долину. При тому подої пізніше виявилося, що всі вівці нашого сусіда доїлися не чистим молоком, а з домішкою крові. Люди ще довго після того нашіптувалися, що це в такий саме спосіб Степан Ботівський помстився сварливому ґазді Ількові Тонюкові.
Тож після того наші гуцули визнали Степана мольфарем та чарівником. Після того вже ніхто не наважувався заходити з ним у суперечку.
ЧУП’ЯК
ФЕДІР ДАРАДУДА
“Затєласі” пушка, хтось щось їй таке подіяв, що або зовсім не стріляє, або й вистрелить, та не туди, куди хочеться, ціляє, як кажуть, Богові в вікно – так тоді з нею до Дарадуди. А він промовить і щось коло пушки поворожить, і вона назад вже добра, стріляє і ціляє… Маржина заболіла… До Дарадуди треба піти, а він дасть зілля, що ним лише коровки чи волинки підкурити, й було, якби руков відняло… Та й розказує, як то його прадід із Довбушем приязнь держав, ба навіть, про що вже нині забули, він прадід, Довбушеві силу дав і вчинив так, що жадна куля Довбуша не чіпалась і ніхто його вбити не міг, але й наказував Довбушеві від молодиць здалеку держатись… Не лише оті прості гуцули, але й священники усяко про Дарадуду думають і говорять тай “судє” його.
Кажуть люди, що суд буде, а суду не буде.
Бо вже мене на цім світі осудили люде.
Та, най там “судє”… А Дарадуда своє знає… Знає, що Бог його не осудить і не засудить, і карати не буде. За що ж мав би карати? За те, що людям у біді й у нещасті допомагає, що градові хмари розгонить і з нечистими силами “війну” веде?
По своєму прапрадідові успадкував він орлиний зір і звинність, по прадідові – знахарство, по дідові – примівництво, по татові – ворожбитство. А по них усіх повагу й задумливість у рухах і вчинках, розважність і ясний розум, глибину думки й вирахуваність у словах, а передовсім велику пошану до старосвітських звичаїв. Їх, ті предківські звичаї, вважав Дарадуда за святість, яку нарушити – це найбільший гріх і найвища провина супроти духа предків… А дальше – внаслідив він по предках глибоку віру в Бога та його всемогучу силу та й ще оту безмежну любов до рідних Карпат і до рідного гуцульського роду…
Але оті польські “шандари”-поліцаї не дають йому спокою. Вже й два рази мусів Дарадуда заплатити кару, бо шандари заборонили йому людей лікувати. Та якось раз вибрався Дарадуда в Яблуницю. А було це зимою. Великі сніги були. По дорозі стрінув двох шандарів… Він пізнав, що це ті два шандари, які на нього кару були наложили. “Заплатив я кару, так заплатив. А тепер ви заплатите”, – подумав Дарадуда й напустив на шандарів “тумана” – блуд, так, що вони день і ніч по горах блукали, носи й вуха повідморожували собі… Аж другої днини над вечір знайшла їх “патруля” в одній колибі”.
БУЛЯНДА
Улітку Булянда приймав хворих високо в горах у курені, а взимку – у своїй ґражді. До когось із відвідувачів навіть не говорив (тільки уважно їх обдивлявся), інших вислуховував. Потім ішов до комірчини, куди ніхто не мав доступу. Сміливці розповідали, що він там радився з духом-помічником чи читає чародійну книгу. Потім виходив, казав що то за хвороба і як її треба лікувати.
Навіть з місцевим священником Булянда жив добре. Панотець “офіційно” благословив його до чародійських практик – заборонив лише ворожіння на картах.
Не до всіх старий чарівник був добрим і поблажливим, різних дурисвітів міг притягнути до куреня й змусити їх виконувати свої накази. Біля куреня Булянда й призначав їм покарання. Одні мусили нерухомо стояти кілька годин на місці, інші йшли гопки довкола вогнища, аж поки не падали від утоми. Коли ж вважав, що вже досить з них, то знімав чари, і покарані волочилися додому.
ВАСИЛЬ ТУРЧИНЯК
Досі мешканці села Делятин пам’ятають Василя Турчиняка (1864 р.н.), уродженця с. Луг, якого нині вже не існує. Розповідають, що він “радився” з Богом, будував мости зі складною інженерною конструкцією. Перед тим як приступати до роботи, він обов’язково тер чоло кулаком, молився, лягав і “засинав” на 5-7 хвилин. Після цього брався за втілення своєї ідеї, був дуже активним, з молитвою виконував усі задумані, навіть ще не знані для нього самого будівельні, архітектурні чи різьбярські роботи. Так, талант до архітектури він мав від Бога. Турчиняк ніде не навчався, самотужки вивчив латинську абетку, задумане втілював у дереві без будь-яких креслень і макетів.
У Делятині його знали ще як віщуна: у розмовах з односельцями він передбачив руйнування їхньої церкви, у якій оформляв інтер’єр, і те, що до їхньої церкви заганятимуть коней і що на місці їхнього села побудують місто, обгороджене колючим дротом. Усі передбачення здійснилися.
Цікавий випадок трапився, коли він погодився крити ґонтами одну з церков Коломийщини. Одного разу він необачно разом з ґонтою прибив палець і тут же припинив роботу. Не допомогли жодні вмовляння і збільшення платні: “Це Божий знак, – сказав він, – цю церкву повинен перекривати інший майстер”.
Повертаючись додому, він дуже переживав, що не заробив грошей для родини. Та у Ланчині, на “цісарській” дорозі побачив будівельників, які починали будувати міст. Потічок – притока Прута Слубушниця – навіть під час невеликих дощів розливався так, що місцеві жителі завжди потерпали від повеней, адже вода зносила усі мости. Тому сільська управа для будівництва надійного моста запросила відомого інженера-поляка, але справа не клеїлася: ніяк не могли закласти перший шар підмурівку.
Саме в цей час нагодився Василь Турчиняк із порадами. Та його серйозно не сприйняли. Ґоноровий інженер з іронією поставився до простакуватого дідка, мовляв, якщо такий мудрий, то зумій закласти перший камінь. Та й пішов. Коли повернувся, то побачив дідка, що дрімав на дошці, а на другій – був накреслений ескіз моста з практичними рекомендаціями, як його робити. Тим часом Василь Турчиняк прокинувся і почав вимагати свій скромний заробіток. Інженер узяв дошку з ескізом і пішов радитися з іншими фахівцями. А коли повернувся, то побачив, що на значно більшій дошці намальовану карикатуру на себе. Будівельники. звичайно, підняли інженера на кпини. Тоді він знайшов дідка, заплатив йому за роботу та ще й дав гонорар.
Лугівчани розповідали, що Василь Турчиняк розмовляв із воронами, знав їхню “мову”. Три ворони завжди відгукувалися на його поклик, сідали на руку чи плече, уважно слухали і виконували його волю. Були ворони і на його похороні. Впродовж трьох діб не покидали могилу і сумно каркали, накликаючи зграю ворон. Потім довго кружляли над його обійстям, “попрощалися” з могилою і зникли назавжди. Було це в 1939 р., за два місяця до приходу “визволителів”, які сплюндрували село Луг. Очевидці стверджують, що прощання ворон було дуже сумним: вони голосили, як люди, скликавши силу-силенну різного птаства. Вони не “служили” нікому ані з його родини, ані з сусідів. Навіть не приймали корму від чужих.
