Як закарпатці Великдень святкували
Бідність ходить у побратимстві зі скупістю.”Небагатого роду”,- казала свита”. Це з характеристики Чіпки Вареника, яку робили мені учні в творчих зошитах.
Гори мальовничі, але бідні й пусті .На збиральництві не розженешся. Тому до бідного ставилися з погордою, навіть церква, де в основі людська душа, а не маєтний стан. Батьки помирали в мозолях, навіть і не наснили такі ворота, про які писав Сергій Осока. Дюралеві ворота й паркани блищать і сліплять, коло чепурних обійсть, на які ще кажуть у Закарпатті обшаря. Не розбагатів за всю “сродну працю” народний учитель. Мені мама казала, що я державний кміть.
А ще коли пригинає старість. Хоч далеко не кождий діждав старості та довгих старощів
“Не трать, куме, сили, спускайся на дно”. Є ще євангельські притчі та блаженства. І є ще цілі народи бідні, не лише слуги народу. І нема на те ради.
Колись на Великдень біля столітньої яблуні стояли бідні люди з мішками. Батьки давали мені пасочку й просили, щоб відніс “ковдошам” (так називали безрідних або жебраків). Бог да прости, це так жалібно “благодарили”. Я вертався зі сльозами на очах. Чому ті люди не стоять з бесагами, в яких величезні пишні паски й горять свічки, а нанашки дарують писанки. Ті сльози навертаються й нині при спогадах. Часи начебто інші, та бідність не відступає…
Петро Мідянка
