93-річний закарпатець згадує Другу світову війну, садить картоплю та молиться за Україну

Іван Антонь із Монастирця пройшов у житті через нелегкі випробування, знає не з чуток, що таке війна, втрата бойових побратимів, голод, ночівля просто неба… Зараз колишньому учаснику Другої світової війни більше, ніж 90 років, але він розповідає про події 70-літньої давнини так, ніби вони були вчора.

Із окопів небо здається безбарвним

Пан Іван народився і виріс на Хустщині, на війну пішов добровольцем, залишивши вдома родину.

– На фронт я пішов у 1944-му. Почуття обов’язку примусило стати на захист рідної землі. Воював у складі артилерійської дивізії до кінця 45 року. Пройшов усю Польщу, Чехію. Після війни на  три роки забрали мене в армію, тож додому повернувся аж у 1948 році. Через два роки одружився. Звичайно, проводити паралель між подіями, що відбувалися тоді і тими, які мають місце на Донеччині та Луганщині зараз – важко. Це зовсім інша боротьба, зовсім інша ситуація, однак… На Донбасі так само стріляють, так само гинуть солдати,  тож у кожному протистоянні є щось об’єднуюче. Я часто молюся за мир в Україні, хочеться, аби нарешті запанувала злагода. Адже з окопів навіть небо здається безбарвним і сонце – вицвілим, – ділиться думками сивочолий ветеран.

Також чоловік завзято розповідає, як йому доводилося викопувати рови, ховатися від супротивника, як долав разом з друзями спрагу краплями літньої роси, як голодували з товаришами, їли листя дерев та корені степових рослин, плоди лісових ягід… як його поранили в ногу.

-Кулю мені вибрали вже після закінчення війни. А перемогу зустрів я в Берліні. За відвагу маю стільки медалей та відзнак, що й не злічити. Однак до сьогодні боляче пригадувати смерті друзів… Коли ми тримали оборону в Чехії, перестрілки тривали протягом десяти годин, тож багатьох земляків повбивали снаряди. Декого навіть не було можливості поховати по-християнськи. Дорога війни – це ж суцільний цвинтар, адже її маршрути залиті кров’ю. Дякую Господу, що дав можливість повернутися живим, знову відчути запах рідної землі, – усміхається ветеран.

Онуки повинні знати історію

Вдома Іван Антонь також не розкошував. Радянська влада хоч і цінувала подвиги тих часів, але матеріальної винагороди за бойову відвагу фронтовики не мали. Тому батькові чотирьох дітей довелося час від часу їздити на заробітки на чужину, аби забезпечити родину необхідним.

-У нас завжди було господарство – кури, корова, свині. З усім поралася дружина. Допомагав їй і я. Крім того, розповідав про пережите спочатку двом синам і двом дочкам, далі – одинадцятьом онукам, а відтак і вісьмом правнукам. Діти повинні знати історію, її трагічні сторінки. До того ж вони чули розповіді і моїх побратимів, які нерідко приходили в гості, – запевняє чоловік.

У молоді роки пан Іван дуже багато працював. Наразі від фізичних навантажень його захищає донька Олена, яка є справжнім батьковим янголом-охоронцем.

-Йому завжди хочеться братися то за сапу, то за сокиру. Але я не дозволяю. Хай відпочиває. Коли вдалося оформити пенсію, батько кілька разів побував у санаторії, нарешті навчився дбати про своє здоров’я, – зауважує жінка.

Слід зазначити, що колишній фронтовик має чудову пам’ять, хороше почуття гумору, політично обізнаний, йому цікаво дивитися новини, читати газети, дуже не любить плітки і людський осуд.

-Багато часу проводжу в молитві, за церковними книгами. З теплом ставлюся до інших, намагаюся кожного підтримати, розрадити у важку хвилину. Напевно, саме це і є секретом мого довголіття, – розмірковує Іван Антонь.

Зі слів ветерана, найбільше йому хочеться не якихось особистих речей, а аби в Україні все було добре, щоб врешті-решт закінчилося кровопролиття на сході і щоб рівень життя в нашій державі був справді гідним.

Марина АЛДОН, ексклюзивно для zakarpatpost.net

 

Comments are closed.