Як на Закарпаття повернулися гуцульські коні
“Пригадую, як тато садив мене на нашу могутню кобилу і вона заносила мене, маленьку, у стайню, де я скочувалася у ясла на запашне сіно і чула материнське дихання над головою моєю вірної гнідої опікунки”. Так згадувала своє дитинство письменниця Марія Влад, родом з карпатських Розток. У творі “Стрітеннє: книжка гуцульських звичаїв і вірувань” вона присвятила чимало рядків особливій породі коней, яких називали “аборигенами карпатських гір” ― або ж гуцуликами, пише gazeta.ua.
Що ж це за коні? І чому їхня назва сьогодні є доволі маловідомою? Відповідь криється в тому, що ці питомо українські коні в середині минулого століття мало не зникли з наших земель. Але про все по порядку.
Вперше у письмових джерелах про гуцуликів згадували із чотириста років тому. Вважається, що вони були нащадками диких степових коней та арабських скакунів. Хоча Марія Влад у спогадах згадувала “могутню кобилу”, насправді ж гуцулики невисокого росту ― півтора метри у холці (та в очах маленької дівчинки, звичайно, навіть таки коні могли виглядати чималими). Їхні кінцівки ― міцні, шия та спина дуже сильні. Копита настільки тверді, що зазвичай навіть не вимагають підков.
Ну а головна риса гуцуликів ― витривалість та особлива рухливість. Вони можуть ходити непростими гірськими стежками, переступаючи каміння, повалені дерева та інші перешкоди, які можуть збити з пантелику звичайного коня. Гуцулик здатний у горах долати 50-60 кілометрів за день, утримуючи на собі до 150 кілограмів вантажу. І тому на гуцуликах їздили навіть вояки австро-угорської армії у XIX столітті.
Саме із гуцуликами пов’язана одна із історичних пам’яток Прикарпаття. Ці коні були головним транспортним засобом при будуванні легендарної обсерваторії на горі Піп-Іван, що на Івано-Франківщині. Обсерваторію будували у 1936-38 роках, і після того вона два роки вела активна наукову діяльність ― аж поки її не пограбували армії одразу кількох держав, що воювали на українській території. Сьогодні на горі залишилися лише руїни обсерваторії, як пам’ятка праці місцевих будівельників та їхніх помічників, гуцуликів.
“У важких гірських умовах виживали люди, а біля них виживали коні. Вони підтримували один одного у симбіозі. Й тому у гуцуликів виробилися особливі почуття до людей: вони лагідні, спокійні. І вони не бояться диких тварин”, ― розповідає Олександр Ігнатенко, керівник “Полонинського господарства”, котре сьогодні займається розведенням гуцуликів на Закарпатті.
Історія гуцуликів могла скінчитися у 1949-му році, коли у Карпати прийшла радянська влада. Комуністи сприйняли цих коней як національних українських. І тому вирішили їх знищити.
Державний завод у селі Тур’ї Ремети, де розводили гуцуликів, був закритий у 1950-му. У 1979-му цих коней вже визнавали реліктовою породою ― себто, такою, що належить минулому, і за сучасних умов може вважатися аномалією. Отак лагідні гуцулики мало не стали жертвою боротьби комуністів із “українським буржуазним націоналізмом”.
Але на початку 80-х сталося певне “потепління” у цьому політичному питанні ― причина чого достеменно невідома (адже Ґорбачовська “перебудова” почалася лише за кілька років).
Кілька гуцуликів завезли на Закарпаття з Чехословаччини і на їхній основі почалася часткова племінна робота. Ну а коли СРСР розвалився, разом із усіма колгоспами, справу розведення підхопили ентузіасти. Саме ним є Олександр Ігнатенко. Розводити гуцуликів він мріяв із самого дитинства. Називає їх “думаючими кіньми”.
Пан Олександр каже, що сьогодні на його фермі утримуються 65 коней. Цікаво, що розведенням гуцуликів займаються і у сусідніх країнах, прилеглих до Карпат ― Польщі, Угорщині, Словаччині, Румунії. І загалом в Європі цих коней на сьогодні (за різними оцінками) до 25 тисяч. В одній тільки Польщі їхня кількість зросла із чотирьох сотень у кінці вісімдесятих років до п’яти тисяч у 2014-му. А в Україні ― історичній батьківщині гуцуликів ― їх, загалом, лише сотня. Тому й справді гуцуликів ми все ще можемо вважати реліктами.
Збереження гуцуликів та збільшення їхньої популяції цілком можна вважати справою національного значення. Як свого часу китайці доклали максимум зусиль, аби зберегти своїх зникаючих панд, так і українці мали б зробити все, щоб наші діти побачили живих гуцуликів. За часів незалежності питання державної підтримки розведення гуцульських коней неодноразово піднімалося, а чиновники різних рівнів, нібито, обіцяли усіляку допомогу. Втім, на сьогодні гуцуликами займаються лише ентузіасти. Але є й гарна новина ― популяція “карпатських аборигенів” починає потроху зростати й за межами Карпат.
Уродженець Вінниччини, підприємець Генадій Романенко, який зараз займається проектами з розвитку сіл, нещодавно розпочав створення у своїй області ферми, де збирається розводити цих особливих коней. Втілювати задум йому допомагає “Полонинське господарство”, де Романенко вже придбав перших гуцуликів і привіз їх на Вінниччину.
“Гуцулики ― це надбання всієї країни. Знати про них, спілкуватися із ними мають всі люди, а не тільки ті, кому випало жити в горах. Як ми можемо забрати у наступних поколінь українців радість від спілкування із цими надзвичайними істотами? Саме на нас лежить відповідальність за їхню долю. Я не можу уявити собі людину, яка б покаталася на гуцулику, відчула його лагідність, і після того не захотіла б направити всі свої сили на збереження цих коней”, ― каже Геннадій Романенко.
Сфери, в яких можуть використовуватися гуцулики (окрім, звичайно, сільського господарства): кінний туризм ті іпотерапія, метод фізичної та психічної реабілітації шляхом їзди на конях. Лагідні коні можуть бути особливо корисні для лікування дітей із ДЦП чи аутичними синдромами. Люди, які катаються верхи на гуцуликах, кажуть, що їхня спокійна вдача ніби передається вершнику ― й той потроху забуває про всі свої неврози та недовіру до світу…
“Нам дуже подобається, що ареал цих коней розширюється. Так само, як у Польщі, де вони завоювали всю країну”, ― говорить Олександр Ігнатенко. До нього вже приїжджали і спеціалісти з Вінниччини, які будуть там працювати із гуцуликами ― набиралися досвіду.
