Чому закарпатка не визнає ні Бога, ні сина?
Я люблю свою матір. Вона – найдорожча мені людина. Я навіть не припускаю, щоб з нею щось сталося. Але вже років двадцять минуло, відколи вона до невпізнання змінилася. Вона визнає Бога, але не визнає мене та й майже нікого навколо.
Насилає на нас суцільні прокляття. Кожну хвилину чую, що я грішний. Що грішна моя дружина, наші маленькі діти. Ми весь день працюємо, не маємо сил усе це слухати. Хочеться відпочити. Але мама не дає нам дихати зі своїми повчаннями.
Коли хтось хворий у місті, вона зразу несеться до нього. Людині треба б чимсь елементарно допомогти. Води подати, їсти зготувати, випрати щось, просто поговорити і заспокоїти. А вона стоїть над хворим і грізним голосом повчає: «Це тобі за твої гріхи прийшла розплата!».
А тим часом вона вже два рази потрапляла у аварію. Ми її доглядали, лагідно з нею розмовляли, годували з ложечки. І нікому навіть не спало на думку бодай дорікнути їй, що це за її гріхи на неї така біда звалилася. Та й сама вона в цей час чомусь не пригадувала про свої гріхи.
Мало того, вона до того залякала наших дітей, що вони вже бояться в хаті посміхнутися. А ще каже, що вона піде від нас. Бо не можна з недостойними навіть розмовляти – не те що під однією стріхою жити. Каже, що піде жити в ліс. Там її не будуть турбувати справи цього світу. «Мамо, але найбільшою справою цього світу є любов! Ви маєте прекрасних онуків, які люблять вас. Ми з Олею вас любимо! А ви хочете відмовитися від цієї любові!» – переконуємо ми матір.
Може, хтось порадить, що нам робити. Бо скільки таких людей по всьому світу! Скільки вони страждань завдають своїм рідним, які за них моляться, які дарують свою любов, опіку!
І наприкінці хочу сказати таке. Одного разу священик на проповіді розповів одну притчу. Одна жінка мала дуже хворого чоловіка. Доглядала його з любов’ю, не нарікала на долю. А коли їй випадала якась вільна хвилинка, молилася. І якось вона молиться і дуже їй сумно стало, що за весь день тільки зараз взяла в руки молитовник.
Але одразу ж застогнав хворий і попросив води. «Та нічого, почекає! – подумала дружина. – А я хоч трохи Богу помолюся. Це ж гріх який, я не молюся, а чогось від Бога хочу». Але вже в наступну хвилину вона пожаліла свого чоловіка і кинулася до нього. Принесла йому води, укрила гарно ковдрою, і він з полегшенням заснув. Жінка повернулася знову до свого молитовника. А дорогою думає: доведеться все починати спочатку, бо я вже й забула, на якому місці урвала свою молитву. Сідає вона за стіл. І бачить, що ті останні слова, які вона тоді прочитала, виписані в книжечці золотими літерами.
Ось як підносить Бог любов до ближнього! Бо любов – це теж молитва, яку в першу чергу чує Бог.
Владислав, Хустський район, газета “Екстра Закарпаття“, ексклюзивно для zakarpatpost.net
