Роман ПИЩАЛЬНИК: «Не я обирав професію, а професія обрала мене»
Сучасна якісна фотографія – це мистецтво, творчість, можливість побачити вічне у швидкоплинному. Зловити вдалий кадр так само непросто, як метелика, що зараз тут, а за мить-далеко…
Утім є такі фотомайстри, для яких фотополювання – не просто робота, а сенс життя.
Сьогодні гостем прес-центру «НЕДІЛЯ» є фотограф із Мукачева Роман ПИЩАЛЬНИК.
Під час наших «Недільних бесід» він поділився думками про фотосесії, дитячі мрії, теперішні захоплення та курйозні випадки в роботі.
— Романе, Вас більше знають, як Фенікса. Чому замість прізвища вирішили використовувати псевдо? Хоча це нормально, адже багато творчих людей змінюють імена…
— Є дві причини – прагматична і сакральна. Перша – у прізвищі Пищальник часто роблять помилки і його комусь, кажуть, важко запам’ятати. Друга… так складається життя: зі злетів і падінь.
Але я завжди знаходжу в собі сили, аби відродитися з попелу і знову піднятися, летіти далі…
Фенікс – це символ вічності і відродження. Вважалося, що назву йому дали ассирійці. Грецькі письменники, починаючи з Геродота, розповідали про священного птаха, схожого на орла, що прилітає кожні 500 років з Аравії в Іліополь для поховання в тамошньому храмі Ра свого батька, ув’язненого в яйці. Там його нібито спалювали в пахощах. Та він із попелу щоразу відроджується знову, спочатку у вигляді гусениці, яка на третій день починає перетворюватися на птаха й на сороковій стає пернатим та відлітає додому.
У християнському світі птах символізує вічне життя, воскресіння, віру в майбутнє. В іудеїв вважалося, що в райському саду, коли Єва нагодувала яблуком спокуси Адама і тварин, лише Фенікс не піддався звабі, вперто відвернувшись від частування. Тому він може жити вічно.
Існує ще одна легенда про безсмертну істоту. Коли Ной, рятуючи від всесвітнього потопу тварин, годував їх у своєму ковчезі, він запропонував Феніксу, який скромно лежав у куточку, теж підкріпити свої сили, але у відповідь почув тиху відмову від трапези через те, що у рятувальника і так багато клопотів. Зворушений співчуттям, чоловік побажав, щоб Всевишній послав цьому пернатому вічне життя.
— З чого почалась Ваша фотографія? Завжди є якась передісторія…
— Мені було років 14. Батько купив фотоапарат Смена-8М». Я одразу ж захопився. Утім згодом трохи закинув. Далі знімав уже в армії. Там, де я служив, була редакція газети «Прикордонник України», із редактором якої ми товаришували. Там у нього в лабораторії я проявляв плівки, друкував знімки, глянцювали їх. Відтак після повернення додому, почалася робота, одружився… Тож протягом певного часу мені було не до фотографування. Час від часу знімав, правда, але то були лише світлини побутового характеру, для себе.
А в 2015 році я купив дзеркальну фотокамеру, влаштувався працювати на телебачення, потім займався лише фото. Зараз знімаю переважно для міської ради події, що відбуваються Мукачеві. Крім того, працюю творчо.
— Ким Ви мріяли стати в дитинстві?
— Якоїсь особливої конкретної мрії не було. але батько завжди казав: «Романе, будь порядним чоловіком і будут тя уважати». Ці слова стали моїм життєвим гаслом. Намагаюся жити саме за таким принципом. У мене ж так склалося, що не я обирав професію, а професія обрала мене. Тож дякую Богу і тим людям, із ким працюю, що трапилось так, як трапилось.
— Досить великий відсоток знаних фотографів не сприймає макрозйомки, багато хто вважає, що це більше технічний, ніж творчий процес. У Вас, напевно, інша думка?
— Мені дуже подобається макрозйомка. У нас у Мукачеві є фотограф Іштван Земков, людина, яка має з фотографіями справу не один десяток років. Він полюбляє макро і робить дуже професійні знімки. Супермакрозйомка потребує хорошої оптики і має свою специфіку. У роботі існують певні фокуси, наприклад, із перевертанням звичайного об’єктива, що дає сильно збільшене зображення.
— У Вас багато портретної зйомки. Що в цьому виді фотографії приваблює найбільше?
— Портрети робити також люблю. Тут важливо вловити емоцію. Бо може бути «сухий» знімок, як кажуть, паспортний, а може «ожити». Найважливішим у портреті є вираз обличчя, особливо очі. Портрет, перш за все, повинен нести в собі інформацію про характер людини, її внутрішній світ, настрій та емоційний стан у даний момент. Фотограф який займається зйомкою портретів обов’язково повинен бути трохи психологом, відчувати стан людини. Завдання фотографа-портретиста – зафіксувати максимум емоцій за короткий час. Але щоб викликати емоції, необхідно знаходити ті струни, які найкращим чином допоможуть людині відкритися. Фотограф зобов’язаний бути комунікабельним щоб створити творчу та розкуту атмосферу. А ще – треба наперед знати, що і як саме хочеться знімати.
— А як щодо НЮ. Чи працюєте в цьому напрямку?
— На жаль, ні. Причина банальна – наші дівчата дуже сором’язливі. Хоча то – творчість, краса, мистецтво і зовсім не вульгарність. Особливо гарними є чорно-білі фото.
— Що для Вас важливіше емоційна, чи технічна складова фотографії?
— Я би не виділяв щось одне. Важливо все, у комплексі.
— Якщо є шикарна емоція, а знімок технічно слабкий – то ефект нульовий. Або ж навпаки.
— Чи може бути комерційна, скажімо, весільна фотографія такою ж творчою, як і роботи, що робляться для душі?
— Крім технічної сторони, яка впливає на творчість, важливе значення має сам майстер, який знімає.
Він має зловити момент усіх значеннях слова – міміку, емоції настрій.
— Яка найважча фотосесія? Чи була така?
— Так. Звісно. Це – похорон бійця АТО Михайла Покидченка. Я знімав той процес у Мукачеві. Біля церкви панахиду… Я чоловік… Дивився на нього і в мене сльози текли з очей.
— Сьогодні фотографують усі… Хто на телефон, хто на планшет. А хто купив фотоапарат, іде фотографувати весілля і вважає себе фотографом. Що можете сказати з цього приводу?
— Нині соціальний статус дозволяє багатьом мати дорогі апарати. Між їхніми власниками є такі, що мають великі амбіції, але в них відсутній хист і «творча жилка». Я не буду конкретно називати нікого, та є хлопці, які називають себе весільними фотографами, а в них функції виставлено на автоматі. Хоча інші можуть навіть на телефон шикарно сфотографувати. Знаю й таких. Скажімо, фотограф із Ужгорода Саша Смутко навіть на мобільний робить унікальні світлини. Знімки довершені і технічно, і естетично. Видно, що він – майстер.
— У період цвітіння сакур Ви виставляли дуже гарні фото у Фейсбуці. Чи любите знімати природу?
— Дуже! По-перше, вона сама по собі красива. По-друге, ми є її частиною. По-третє, за любов вона відповідає взаємністю.
— А коли негода?
— Вислів «погана погода» придумали люди, які надають перевагу теплій та сонячній погоді перед погодою з пронизуючим вітром та дощем. Але якщо глянути з на такий фактор з фотографічної точки зору вона є просто «погода», і чим більший дискомфорт, то тим більше створюється моментів для знімання цікавих та нестандартних кадрів.
Різноманітні погодні умови створюють свою характерну обстановку, яка дозволить вам зробити цілий ряд різних кадрів однієї і тієї ж місцевості.
— Ви маєте ще й ряд чудових знімків із собаками. Чи легко фотографувати чотирилапих?
— Чесно кажучи, фотографувати тварин важко. Їх не можна попросити встати, лягти, відкрити очі чи повернутись до світла. Доводиться просто чекати відповідного моменту або робити кілька десятків знімків аби потім вибрати найбільш вдалий. Так само з дітьми.
Але щодо тварин, то я служив у прикордонних військах і хоч не був інструктором-кінологом, але з собаками в мене міцна дружба. Утім найважче працювати з цуценятами. Вони такі, як шило, непосидючі.
Мистецтво портрету полягає в тому, що фотографу необхідно відобразити індивідуальність об’єкту зйомки, і не важливо хто це, людина чи тварина. А наші домашні улюбленці досить часто поводять себе непередбачено. І щоб їх зловити, потрібна витримка, необхідно бути готовим до раптових рухів. Пухнасті моделі, як правило, не посміхаються і єдиною виразною частиною їх мордочки залишаються очі. На них і потрібно сфокусувати увагу, тоді кадр вийти максимально живим і цікавим.
Але, гадаю, найбільш важливим усе ж при зйомці чотирилапих є любов до них, а також – до своєї роботи.
— Які захоплення маєте крім фото?
— Колись писав вірші. У 2002 році в ужгородському видавництві Валерія Падяка видав збірку «Молитва русина», у 2008 році «Карпатській вежі» Мирослава Дочинця побачили світ поезії на українській та російській мовах «Надіятися, вірити й любити». Крім того, пишу електронну музику. Цим захоплююся вже років 5-7. Я – любитель, не професіонал, але в доробку маю такі твори, які подобаються іншим.
— Чи були якісь курйози пов’язані з фотографією?
— 30 березня минулого року мені зателефонувала дівчина і спитала, чи роблю фотосесії у стилі НЮ. Ми домовилися зустрітися в місті наступного дня. Я прийшов на 10 годин. Почекав 5, 10, 15 хвилин. Думаю, всяке може бути, затримується. Поруч є магазин, де працює знайома. Вирішив зайти до неї. Ми постояли, поговорили… Через хвилин 20 вона каже: «Рома, ти мене не вб’єш?» Питаю, що чому. Вона ж відповідає: «Ніхто не прийде. То я тебе так із 1 квітня привітала!» Ми посміялися і розійшлися.
— Ваша улюблена страва.
— Я не вибагливий. Їм все, крім внутрішніх органів. Інше – вживаю все. Є м’ясо, їм м’ясо, є овочі, можу перейти на вегетаріанське меню. Не роблю з того трагедію.
Але що улюблене? Напевно, олів’є.
— А яким напоям надаєте перевагу?
— На першому місці кава.
— Чи дивитесь телевізор, що подобається?
— Я не маю телевізора взагалі. Не хочу його дивитись принципово. Про ті події, які мені треба знати можна будь-якої миті можна довідатися з Інтернету.
— А розважайлівку на екранах не люблю. То є відведенням уваги від чогось більш суттєвого.
— Чим займаєтесь задля власного саморозвитку?
— Кажуть: «Пізнай себе і пізнаєш Бога». Тому це питання мене цікавить. Читаю багато літератури із психології. Коли ми усвідомлюємо себе не лише як фізичну, але й як духовну істоту, починаємо більше розуміти інших, більш лояльно ставитись до їхніх певних рис характеру. А ще останнім часом дивлюся на YouTube ролики із квантової фізики.
— А що подобається читати?
— Можливо, звучить дещо банально, але закарпатські народні казки. У них – дуже глибокий і сакральний зміст, особлива енергетика, вони близькі до життя, відтворюють модель взаємин між людьми у тісних колах і в соціумі.
— Фотограф – людина на колесах. Чи багато мандруєте?
— Останній раз серйозно відпочивав у 2008 році в Криму, коли він був іще нашим. А так… для мене робота і є відпочинком. Де б я не бував, камера завжди зі мною.
— У фотографії що подобається найбільше?
— Пошуки чогось незвичного. Це може бути і кадр, і ракурс, і емоція, і подія. Далі знахідку потрібно відобразити так, аби вона «зачепила» інших.
— Ви, знаю, ще й відеозйомками займаєтеся. Що більше подобається: статичні чи динамічні кадри, тобто, фото чи відео?
— І те, й інше.
— Які поради можете дати початкуючим фотографам?
— Вчитися, вчитися і ще раз вчитися. Крім того, багато практикувати, бо теорія – це одне, а практика – зовсім інше. Мені самому часом не вистачає теоретичних знань, тоді я звертаюся до колег і питаю їх, раджуся з ними. Іще… ніколи не треба зупинятися на досягнутому. Слід постійно рухатися вперед.
— Поділіться таємницею, про яку Ви не розказували іншим. Може, пригадаєте якусь смішну історію…
— Втік із дитсадка. Насправді, мене неправильно зрозуміли. Якось у садок прийшла мама. А в іншій групі була моя на два роки молодша сестра. Тож мама забрала її. Мені діти повідомили, що мама приходила. А в нас саме було заняття в музичному залі. Я відпросився вийти, подивився, а її немає. Тож піднявся до виховательки і спитав, чи відпустить вона мене самого додому. Довкола лунала музика і, можливо, вона мене не почула, або не зрозуміла і сказала: «Іди». І я пішов. Але не зразу додому. Дорогою погуляв містом, зайшов у «Дитячий світ», роздивився іграшки… І враз… зустрів маму… з вихователькою. Тоді мене покарали… Довелося ночувати у дитсадку. Цей випадок не забуду ніколи.
— Спасибі за розмову і творчих та життєвих Вам успіхів!
Марина АЛДОН, zakarpatpost.net
