Як Петро Скунць у шахи грав, розгадуав кросворди та дружину сватати їздив
Після «Розп’яття» його нищили і переслідували
20 травня відомому закарпатському поетові, публіцисту, перекладачу, громадському діячеві Петрові Скунцю виповнилося б 75 років. Уже десять років, як Шевченківського лауреата нема поміж нами. Ми завітали в гості до його дружини Олени Дмитрівни, яка довгий час працювала вчителем української мови і літератури в Ужгородській школі № 7
– Пані Олено, цього року у вас теж ювілей…
-Так, мені виповнюється сімдесят. Але я на 5 років молодша за Петра. До речі, ми обоє з Міжгірщини. Я – із села Верхній Бистрий, а Петро – із самого Міжгір’я.
– А як ви познайомилися?
-У нас в селі не було середньої школи, лише початкова. І ми, щоб отримати середню освіту, їздили до Міжгір’я. Там жили в інтернаті. Нас зранку шикували, як солдатиків, і вели до школи у центр – досить далеко. А моя двоюрідна сестра Ганна була заміжня за Петровим старшим братом Іваном. І я заходила до неї, сподобалась Петровим батькам – і мамі, і батькові – вони були дуже добрі люди. Одного дня дзвонить моя сестра у Верхній Бистрий і каже: «Ми прийдемо з Петром до вас у гості». А про Скунця-поета я вже знала, на випускні іспити читала його книжки.
– Це була ваша перша зустріч?
-Так, Петро вже закінчував університет, а я була випускницею школи. Того, хто мав хороший атестат, тоді брали працювати до школи, бо не вистачало вчителів. Я працювала вчителькою початкових класів у Лісківцях. Зустрічалася з хлопцем з нашого села, який був на одинадцять років старший. Ми то сходилися, то розходилися. У Лісківцях я в господині винаймала кімнату.
Невдовзі дзвонить Василь Кохан, що вони зі Скунцем хочуть до мене приїхати. Жартує: «Трохи школу поперевіряємо». Приїхали на редакторській машині Кохан, редактор Міжгірської районки, і Петро. Я якраз вже була вдома після школи. Поклали на стіл пляшку горілки. Ми з хазяйкою накрили стіл, сіли з гостями. А ті давай казати, що Петро хоче зі мною одружитися. Кохан відразу кличе їхати до моїх батьків. Я відказую: «Чого я серед ночі піду з вами до батьків?»
Господиня наполягає: «Їдь, Оленко!» Вона зі мною їхати не могла, бо в неї – мала дитина. Думаю: «Все-таки, Петро – свій, бо ми родичі через його брата». Погодилась.
Приїхали вночі, і вони одразу почали мене сватати. У мене був дуже строгий батько, Дмитро Головчак, він пройшов війну у корпусі генерала Свободи, сидів у таборах. Тато кажуть нам: «Вийдіть та домовтеся: любитеся чи ні?». Я відказую: «Няньку, як можна говорити про одруження, коли я Петра чи не вперше бачу?!». Петро наполягає. Нянько йому каже: «Ти знаєш, Петре, ми живемо скромно. Приданого в нас нема. Хіба дам тобі головку часнику». А Петро каже: «Мені цього досить». І невдовзі ми одружилися.
– Цікавий поворот…
-Весілля було в пору шкільних іспитів у міжгірському ресторані. Петрова мама на весіллі не була – лежала паралізована… Коли ми збиралися йти в ресторан, благословила нас. На весіллі гарно привітав і Петрів батько. Хоч людина проста, але, знаєте, від тих гір у людей набирається якась шляхетність, мудрість. На тому весіллі були і мої батьки, рідні сестри. Нас троє сестер, я – найстарша. З Ужгорода приїхали Кривіни і Вовчки.
– А чому ви все-таки погодились вийти за нього заміж?
– Петро був надзвичайно доброю людиною. Все життя… Він готовий був усім віддати душу. І це відчувалося відразу. Його мама дуже хотіла, щоб ми одружилися… Батьки підштовхнули Петра, що він мусить приїхати на мене подивитися.
– А чому?
– Не знаю… Він якраз прийшов з армії, де прослужив рік.
– Але ж було в нього якесь особисте життя раніше? Він був помітним студентом, поетом…
– Не знаю. Петро був надзвичайно потаємним у цих питаннях. Він ніколи нікому не розповідав про особисте життя. Знав, що я дуже боляче сприймаю такі речі… Я завжди казала: щойно дізнаюся про якусь пригоду, у ту ж мить тебе кину.
– А яким було ваше перше враження від нього?
-Він не міг не сподобатися, бо був красенем. Ось його фотографія з молодості… Весільних фото у нас, на жаль, не було. А через кілька тижнів Петро забрав мене до себе. Раніше він жив у великій квартирі з Йосипом Жупаном. А коли той перестав бути головою спілки і повернувся до Мукачева, Петрові дали двокімнатну квартиру. Там ми оселилися вдвох, а через рік з’явився Миколка.
У тому будинку на проспекті проживало чимало письменників – і Керекеш, і Вовчок… Всі були свої. Ми жили на першому поверсі, а Кривіни – над нами. З ними ми були у найближчих стосунках. Петро часто грав з Феліксом Давидовичем у шахи. І Наталія Савівна була дуже добра до нас. Ми сиділи одні в одних, як рідні.
– І чому той письменницький будинок розпався?
– Квартирки ті були невеликі. А спілка письменників через літфонд виділяла гроші на нове житло. І всім літераторам згодом дали більші помешкання. Ми оселилися у трикімнатній квартирі на проспекті неподалік. Це було давно, років сорок тому.
– Яким був Петро Скунць як чоловік?
– Надзвичайно добрий, дуже любив дітей. Дорожив сім’єю. Ще коли Миколка був маленьким, тільки почав ніжками тупати, як Петро в новорічні свята одразу побіг за ялинкою, хрестовину зробив сам.
– Кажуть, що творчі люди – непрактичні…
– Це правда. Спочатку господарство ми вели вдвох. Але Петро здебільшого займався творчістю. Працював у видавництві «Карпати», а тоді була дисципліна: при вході мусив розписатися у журналі, коли прийшов на роботу і пішов. Якщо підпису не було, одразу – «на килим». Такі були порядки. А Петро працював із задоволенням. Особливо поки там був Фелікс Кривін. Коли Кривін подався на творчі хліби, з Петром працювали у художній редакції Василь Басараб та Іван Долгош…
Видавництво «Карпати» було одне на весь західний регіон: Івано-Франківська, Закарпатська і Чернівецька області. Робота полягала в редагуванні рукописів. Кривін весь час казав: «Петя, ти краще своє напиши, ніж чуже виправляти!». Дуже його гнітило, коли Петро не редагував, а переписував книжку авторові. Весь текст був у правках, але Петрові робота йшла легко. Якщо вже сідав за письмовий стіл, то більше для нього нічого не існувало. Він ніколи не жалівся, що йому важко працювати. Коли була термінова робота, жахливо себе виснажував: міг на дві доби зачинитися в кімнаті, не спав зовсім, Я ночами прислухалася: як машинка переставала клацати, йшла дивитися, чи ще живий, так було за нього страшно.
– Письменники тоді любили разом збиратися…
-Так, тоді було модно чоловікам після роботи йти до кав’ярні. Сиділи цілими гуртами, спілкувалися. Зараз цього нема – всі по своїх нірках ховаються.
– А коли він писав своє?
– Коли мав час, сідав удома, щось мережив. Навряд чи він міг писати на роботі. Тим паче що у видавництві «Карпати» завжди було багато люду. Вдома якщо не було газет, щоб розгадувати кросворди, – (він потім і Наталю привчив на це) – то щось писав, римував. В нього було багато записів, зарисовок… Згодом вірші доопрацьовував, шліфував. Казав, що поезія – це великий труд. Одного таланту від Бога – замало. Поет повинен постійно працювати над словом.
– А як часто він писав вірші?
– Коли ми одружилися, то писав досить багато. Тоді його так не дзьобали. Виходили книжки, альманахи – то в Києві, то тут. А з часом, коли Петро став на свої ноги міцніше, почали затискати… Не друкували якісь статті у газетах, висловлювали претензії. Його ж після збірки «Розп’яття» ніде не брали на роботу.
– Розкажіть про це детальніше.
– Поема «Розп’яття» була видана окремою книжкою у 1971 році тиражем 4,5 тисячі примірників із суперобкладинкою. Це поема про закарпатця Івана Кубинця, якого фашисти прибили до воріт у Чехії. Редактором був Василь Басараб. Одночасно «Карпати» надрукували і книжку Фелікса Кривіна «Подражание театру», редактором якої був Петро Скунць.
Чесно кажучи, ми й самі не розуміємо, за що так напали на ці книжки, щоби знищувати весь тираж, видирати сторінки у видавництві?! Але такі були часи. Частину тиражу таки вдалося сховати.
– Може, вже мали на нього зуб і просто використали привід для розправи?
– Його нищили. Багато речей він і мені не розповідав. Бо знав, що буду переживати, ще й малі діти в хаті. Саме тоді Іван Дзюба написав «Інтернаціоналізм чи русифікація?», можливо, розпочалося полювання на відьом по всій Україні.
– Ви сказали, що його нищили..
– Його переслідували. Одного разу поїхала до мами. Приїжджаю, а в нього голова розбита. Розповідає, що біля будинку до нього підійшов невідомий і вдарив кастетом. Жахливо! Після книжки «Розп’яття» він довго не працював, його звільнили з видавництва, сидів удома. Я працювала в книжковому магазині за мізерні гроші. Тоді взагалі були мізерні зарплати.
– І чим займався у цей час??
-Перейшов на переклади. Більшість перекладів зроблені саме в цей період, коли він сидів удома. Я дуже боялася, що його посадять. А він нарікав, що тримаю його за хвіст. Я йому: «Петре, я боюся, що ти пропадеш!» В нього ж здоров’я не було особливого… І тут дзвінок із запрошенням «на розмову». Ну, думаю, точно посадять. Про що «там» говорили – поняття не маю. Прийшов та й каже: «Ідіоти!»
Коли в журналі «Жовтень» вийшла добірка його віршів, стало легше. Це була наче реабілітація. Хоча й далі слідкували за квартирою, тримали Петра під ковпаком. Думали, що у нас збираються дисиденти. Одного разу зайшов один, наче друг, підпилі обоє з Петром. Дурню всіляку несе. Я його вигнала: «Чого ви ходите сюди? Ви хіба не маєте сім’ї чи хати? До нас не ходіть!» Так Петро сміявся ціле життя, як я кагебіста виганяла з хати.
– Ви не розказали, як ховали «Розп’яття»…
-Коли тираж був готовий, Петрові навіть дали десять авторських примірників. І він, щира душа, всі авторські примірники роздарував. А тут кажуть, що книжку треба знищити. Була створена комісія, в обов’язки якої входило зняти з кожної книжки суперобкладинку, акуратно вирізати титульну сторінку, а книжки запакувати і відправити до друкарні.
Приходить Петро додому, мов з хреста знятий, не може й слова промовити. Нарешті видавив: «Повантажили мої книжки у машину і повезли у видавництво під ніж». Я кажу: «Петрику, золотий, та ми нічого не можемо змінити. Вже мусить так бути». А він мені: «Ти не розумієш, що це – моє дитя! Таке відчуття, ніби твою дитину порізали на шматочки». Я не знаю як, але вдалося сховати кілька пачок з книжками і зберегти біля спілки письменників в ямі для дров старого діда Теліги…
Книжки досить довго стояли в тих дровах. Я навіть не знала. Петро згодом розповів. І ми стали ті книжки потрошки роздавати на Львів, на Франківськ, як хтось приїжджав.
– І що було далі?
– Тоді головою закарпатських спілчан був Юрій Мейгеш. Створили посаду, аби Петро хоч якісь гроші діставав, призначили його консультантом творчої молоді. Крім того, Петро за ті роки призвичаївся працювати вдома. Брав роботу до хати. У видавництві був рукопис – «Віщий вогонь», за який ніхто не хотів братися. Як вже трохи пішла відлига, то йому запропонували його редагувати. Петро з ним намучився.
Продовження в наступному номері газети «НЕДІЛЯ» у п’ятницю та на сайті zakarpatpost.net у вівторок.
Олександр ГАВРОШ, газета «НЕДІЛЯ», ексклюзивно для zakarpatpost.net
