Віртуальний роман закарпатця переріс у реальний. Чим закінчилась втеча від себе?
У редакцію звернувся 24-річний мешканець Хустського району Олександр. Він вирішив розповісти історію свого кохання, аби наші читачі не повторювали його помилок. Зараз юнак вважає, що коханню потрібно віддаватися цілком, а свої почуття потрібно проявляти повністю. Раніше ж наш герой не слухав свого серця – нічого доброго з цього не вийшло.
Кохання окрилює, воно пробуджує найкращі якості та риси характеру, підносить людину до небес, переконують поети. Любов – це і саме життя, його наповнення, сенс, стверджують філософи. Разом із тим, кохання – мука, воно позбавляє спокою, змушує страждати, каже наш герой.
Мабуть, кожен із нас відчував симпатію, закоханість чи навіть кохання. Але мало хто був заручником нерозділеного кохання. Любові такої сильної, що змінює тебе, твій світогляд, ставлення до життя і водночас такої, що змушує кричати чи навіть плакати від безвиході…
Сумніви були помилкою
Познайомилися вони восени, як зараз дуже часто буває, в Інтернеті, на одному з сайтів для спілкування. Хлопця вразила фотографія, де довге, розкішне волосся закривало обличчя дівчини… Її звали Ірена. З перших хвилин віртуального спілкування Олександр, як розповідає, зрозумів, що дівчина особлива. Розум, простота, а головне – щирість і відкритість Ірени вражали хлопця.
– Перші емоції, які виникли при спілкуванні, неможливо передати. Це був суцільний позитив, я дуже давно не відчував такого, просто розмовляючи з незнайомою людиною, – пригадує наш герой. – Така собі проста і розумна татова донечка. Я був у захваті.
Пройшло не більше тижня – і між Іренкою та Сашком виникли теплі стосунки. Юнак розповідає, що то був чудовий період його життя. Олександр – різкий і прямолінійний у спілкуванні зі всіма оточуючими, відчув, що він комусь відверто потрібний, що в стосунках можна не лише віддавати, а й брати. Хлопець, як сам розповідає, повністю віддався цим почуттям, цілковито довірився дівчині. І це його налякало…
– Я повністю розділяв усі ці почуття, і мене це лякало. Іренка проявляла все, що почувала, – я ж тільки відчував, однак не показував. І що далі мене затягували почуття, то жорсткішим я ставав. Я був не готовий, мене переповнювали емоції, однак я їх боявся, – говорить Сашко. – Одного дня Іренка сказала, що починає у мене закохуватися. А я не був упевнений, що, навіть коли відкриюся, зможу зробити її щасливою, адже вона така ніжна, а я за натурою такий черствий… Ці сумніви були моєю найбільшою помилкою.
Логіка виявилась сильнішою
Сашкові Ірена шалено подобалась. Коли дівчина дивилась на юнака, його душа розквітала. Коли торкалась своєю рукою його руки, серце билося швидше, а венами розливалося тепло кохання…
Проте Олександр так і не дав зрозуміти дівчині, що вона йому небайдужа. Натомість він створив бар’єр між собою та коханою. Хлопець сказав, що серйозних стосунків між ними бути не може. Він, обманюючи себе, переконав дівчину, що не кохає її, а стосунки їхні не мають шансів. Щось із середини кричало юнаку: «Навіщо, що ж ти робиш? Це ж та єдина, яку ти шукав», але, на жаль, цей голос він заглушував логікою.
– Здавалося, трохи часу – і все забудеться, і кожен житиме далі своїм життям, – розповідає Олександр. – Та виявилося, що я таки закоханий. Я це розумів, але намагався продовжувати жити так, як до зустрічі з Іреною. Постійні відрядження, поїздки, робота, розваги з друзями, здавалося б, мали приглушити почуття, але вони все виривалися на волю. Ми з Іреною листувалися, іноді навіть я телефонував до неї і розумів, що вона таки зуміла впоратися з почуттями. Я був радий за неї, а може, лише змушував себе так думати. Я чекав, що ось-ось – і в мене мине ця манія, це бажання, це марення…
Тиждень подарунків
Але воно не минуло. Із кожним днем Сашко все сильніше відчував, що його просто тягне до коханої. Лише вона була в його думках, нею він жив, захоплювався і страждав… При кожній випадковій зустрічі чи телефонній розмові серце хлопця стискалося, а в душі волала порожнеча. Почуття було настільки новим і сильним, що терпіти його більше не було змоги. Тоді наш герой вирішив розповісти все коханій, спробувати повернути стосунки, повністю віддатися її коханню…
Але, як виявилось, було пізно. Хлопець і своїми вчинками показував дівчині свої почуття, а потім, радісний, що врешті зважився, говорив із нею, проте марно… Сашко не відчув взаємності. Навпаки, його почуття билися об стіну, здавалося, що слова пролітають повз Ірену. Хлопець не розумів, що коїться, реальність залишилась десь позаду, всю свідомість заполонили емоції, такі болючі, такі нестерпні і різні…
Я дуже хочу, аби люди, які читатимуть це, не повторювали моїх помилок і зробили відповідні висновки.
– Я вирішив: досить сидіти і чекати, що щастя прийде саме, – продовжує свою історію хлопець. – Прагнув, щоб кохана відчула, що вона мені потрібна, що я хочу, аби вона якнайбільше посміхалася, а головне, що хочу належати їй. – Тоді до мене прийшла ідея тижня подарунків. То був не зовсім тиждень – лише п’ять днів, але мені здалося, що Іренка була приємно здивована.
Юнак щодня робив Ірені різні подарунки. То були 11 троянд, потім – книга із закладкою на пам’ять про кохання, телеграма, цукерки, навіть контурна карта і набір олівців із запискою «Я дарую тобі весь світ. Розмалюй його для себе»… Все це юнак передавав кур’єрами у різний час, подарунки завжди були несподіванкою для Ірени. Сашкові здавалося, що все вдається, що в нього є шанс. Душа боліла вже не так сильно, а світ знову став кольоровим.
«Відчув, як падаю у прірву»
Після тих п’яти днів хлопець освідчився. Він сказав усе, вилив дівчині свою душу. Юнак пригадує, що в ту мить був відвертим як ніколи, вперше був готовий віддати своє серце іншій людині, без жодних умов, просто віддати себе цілковито… Та реакції майже не було.
– Я відчув, як падаю у прірву. Проти мене застосували мої ж методи. Я почувався розчавленим, але вирішив, що це нічого не змінить. Я кохав, кохаю і досі. І надія як була, так і залишається, – каже Сашко. – Водночас я зрозумів, що кохана бачить мене таким, яким я себе показав їй раніше, адже люди, на її думку, не змінюються. Проте насправді – змінюються, та й моя тодішня стриманість була лише маскою…. Як я хочу зараз, аби кохана побачила мене справжнього, яким бачать мене друзі і рідні….
Ще одна спроба
Робив наш герой й інші спроби повернути дівчину, домогтися її кохання, та кожного разу розумів: щось не так, бо все ним настільки сильно зіпсоване, і шансів, здається, немає.
– До людей потрібно ставитися так, як ми хочемо, аби ставилися до нас, – тепер я це не лише знаю, а й переконався на власному досвіді. Стосунки – річ тендітна, їх повинні плекати двоє. Я караюся, бо зруйнував найцінніше – кохання. Але моя надія все ще живе, бо, як співав Висоцький: «Я дышу, а значит, я живу. Я живу, а значит, я люблю», – підсумовує Сашко. – Я дуже хочу, аби люди, які читатимуть це, не повторювали моїх помилок і зробили відповідні висновки. Крім того, ця публікація, напевне, буде моєю останньою спробою завоювати своє щастя… Останньою запискою Ірені…
Зараз і Сашко, й Ірена живуть своїм, не пов’язаним одне з одним, життям. Кожен із них переймається роботою, зосереджений на власних досягненнях, проводить час із друзями. Разом із тим, наш герой до нестями кохає Ірену, вона ж про його почуття знає, але або не вірить їм, або ж просто нічого не відчуває до юнака. Хлопець сподівається, що найближчим часом все вирішиться, тоді він або отримає своє Кохання, або ж поплатиться за власні помилки, про які шкодує…
Олександр ЩАДЕЙ, газета Екстра Закарпаття”, ексклюзивно для zakarpatpost.net
