Як баба Анця Порошенка у вароші чекала
Почула баба Анця, що в Закарпаття Гарант власною персоною їде. Зраділа стара: востаннє на власні очі бачила Порошенка перед виборами, коли він здійснював турне областю і розповідав про передвиборчу програму.
Багато води в Ужі з тих пір протекло, змінилися настрої у людей, чимось змінився і сам Петро Олексійович.
Поправився, видно, чолокалади почав більше їсти.
— Солодкий наш, – каже баба Анця сама собі. – Уд конфет ся правлять, та й цукор – ото біла смирть. А я його солонинов закарпатськов угощу! Маю свіжу, недавно свиню різалисьме, бо казали, што в Берегові африканська чума. Сам Москаль об’явив. Но та нич. Свіжатини му мало повезу, може хоть подобрішає і в нас у селі дороги вчинят. Бо в нас не дороги, а ганьба ціла. Чулам, в Ужгороді аеропорт ремонтувут, ото добре. Лиш ко там кроме Порошенка літати буде. Хіба што, ще наші депутати, у них гроший є доста. Або ще якісь чиновники, яких за взятки ніко не імнят. Помню анекдот старий, ще радянський. Пудходит до каси грузин, дає дівочці-касирці паспорт і тисячу рублю та просит: «Дарагой! Один бэлэт на Киев». Голос із каси: «Бэлэтов нэт!» Товди ун добавляє ще тисячку і каже: «Дарагой! Дай бэлэт! Сильно спешу». Касирка бере телефон і дзвонит. Грузин чує: «Мені, будь ласка, обласного прокурора». Думат си: «Хана. Мене здали». І туй раз дівочка каже у трубку каже: «Пане прорурор. Вашу бронь відмінено. Вибачайте». Вот так у нас досі. Но айбо што чинят аеропорт, ото лиш плюс, най би ще мого што поремонтували. І дороги добре, што хоть десь начали правити. Жаль, што Порошенко буде вертольотом областьов літати. Не увидит, што ся чинит. А жеби ся проїхав на Воловець чи на Перечин, або на Сваляву. Най би ся даже Ужгородом проїхав, сятивбися! Там би ним добре потрясло. Того тижня я їхала на маршрутці та два раз так вдарилася на ямах у плафон головов, што звізди увиділам. Я добре знаю, які в нас реальні дороги. Най би попозерав, як ями латают, а на ото міліони гроши виділяються. Ліпше би пенсіонерам дали. Даже у варошах кладут асфальт посеред дороги лем, боки порожні. Люди си троску дале за свої гроши купуют, бо послє дождя вода їм у двори тече. Тай ото залатали половину вулиці і кажут, што бульше гроши ниє. Нашто було розбабровати товди вобще. І ото у хваленому Хусті, де ся б’ют у груди, што дороги ідеальні, што центр учинили. Но пак у нас у селі деякі путі ліпші, чесноє слово. Вот так най би поїздив мало президент. Най би попотів і мало жирка скинув. Йому треба всьо знати, ун же головний челядник у нас у державі, а не знає, што автодор та прес-служби чиновнику лиш для нього і звітують про такі файні результати роботи. А на ділі, люди видят, што усьо далеко не так! На папірьови дороги в нас ліпші, чим у Європі й Америці. Хоть фактично – їх майже і ниє. У крайньому разі, ідеальних точно ниє.
За роздумами стара й не помітила, як онучка зайшла до кімнати.
— Бабко, ти чула, що президент у нас буде? – запитала вона.
Баба ніби прокинулась.
— Чулам, якраз збираюся до нього на встрєчу. Хочу му много што розказати. Бо на вертольоті го возити будут, оби не видів, што у нас ся чинит кругом! Наш позор треба видіти! Уд нього всьо скривают і даже Москаль ся заняв піаром. Раньше, нич не кажу, много робив, а тепер лиш отношенія виясняє з мукачівськими та по телеканалах виступає. Уключу телевізор і де не переключу – усюди ун. Што ся робило лиш, кой ялинку садив! Кулькох журналісту покликав! Може на зиму Порошенка чекав, думав што доті уросте і разом ї прикрашати будут конфетами. Такий тогди шум зняли, як би цілу Говерлу деревами засадили! А кой харили коло ОДА! Та я каждий динь харю і не чиню з того шоу! – продовжувала обурюватись бабця.
— Він як тато, певно, гадає, що допомога при прибиранні заключаєся у піднятті ніг, коли я пилосошу. А цей папірці перед фотокамерами показав – і все… чисто, а далі бограч поїли і розійшлися, – наголосила дівчинка. – Я тобі розкажу більше. У школі нас на трудовому відправили прибирати двур. Це було ще в березні, а в цьому році, пам’ятаєш, зима була довгою, сніжною і холодною. Так от. Нам потрібно було позбирати на кучі сніг. Його далі мали вивезти за село самоскидом. Півтори години ми з жартами і примовками (тобто зі стогонами і матами, майже як у Москаля з Марценишином ) згрібали все це в одне місце, а потім… замість самоскида приїхав трактор і рівномірно розкотив нашу кучугуру шкільним подвір’ям. Ми були не просто в шоці, а закипали… Для чого було стільки працювати! Але в школах так дітей часто використовують. І не тільки…
— Та хоть не кажи,- знову почала про своє баба Анця. – Ти си лиш представ! Нашу стару міліцію перед приїздом Порошенка заставили за свої гроші форми си нові куповати! Та де ти такоє виділа? Міліцію заставляти! Та ото лиш комуністи так робили! І што ся пак із менту чудовати, аж они дись на чилядь прут, што продают на вулиці… із ними начальство ся як поводит! Ганьбилибися! Ні честі, ні совісті не маут. Та ще й журналістам брешут же ото неправда…
— Не переймайся так, бо якщо поліція нічого зробити не може, що ти зробиш, – пробувала дівчинка заспокоїти стару.
Але баба ніяк не могла вгамуватися.
— А нашто до нас їде президент? Як думаєш? Границі йде удкриати. Хоть есе добре. Айбо через оті границі наш ліс будут возити. Хоть і тепер возять. Кулько вагону! І панство в тото замішано. А лісники звітуют, што 500 дерев там, 300 там усадили. Айбо не звітують, што тисячу туй і п’ять тисяч там урубали і за кулько тисяч долару продали. Сміха з люди роблять. Ріжут і ріжут. А в нас пак криниці пересихают, урожаю ниє, повінь нас по два раз на гуд топит. Ти си лиш представ.
— Я уявляю, – підтримує розмову онучка. – За добу людина споживає 430 грам кисню, а дерево поглинає 42 кілограми вуглекислого газу. У нас би садити і садити дерева треба!
— Но пак ай. А ти позерай, кулько сакур в Ужгороді посохло. Деякі з них замінили. Што правда, ото правда. Айбо коло деяких і не думали нові дерева садити. А ото гордість вароша. На што туристи будут їхати позерати, аж усі так усохнут? Што ся лишит? Сакурові мумії? Сиї весни ще й посол Японії їх садив. Тоже цирк учинили. Маски-шоу! Якби самі не валовшні були! Пак айбо ото для журналісту, оби за них писали. Они хоть што придумают, лиш би героями в очах люди були. Даже сіно кой в Ужгороді косили, тай ото за них у газеті писали. А муй дідо кулько косит і ніко про ото не пише. Порошенка би до нас у село на сінокос покликти. Йой іду ся ладити, бо пак не встигну го увидіти, – одягаючи найгарнішу хустку та спідницю вигукнула стара.
У маршрутці баба Анця теж поринула в розуми.
— Удкриют границі. Може пересічникам полівит. Тай наших заробітчан може не так провіряти будут. Люди їдуть сім’ї копійку заробити, а з них мають послідні гроші утрясти. І ніби таможники не взяточники. Когось імут і роздуют на всю Україну новость. Та з них половину мож запросто переймняти на взятках. Бусики як їм дань платят… про ото всі знают і мовчат.
Навіть не помітила стара, як до Ужгорода доїхала. Злізла з маршрутки і одразу взяла таксі, щоб на зустріч не спізнилася. Приїхала на пункт пропуску, а її не пускають.
— Пропуск, бабко, покажіть! – кажуть молоді статні чоловіки з автоматами в руках.
— Не маю. Я уверла го в урну, – ніяково бурмоче баба Анця.
— У яку ще урну, – перепитує один з охоронців.
— Як у яку? Для голосування! Пак я за нього голосувала, кой вибори були. Чи ото не пропуск, паночку?
— Ні, то спеціальний папірець потрібно… з печаткою, – перегородив собою шлях інший.
Бабу аж перекривило. Кілька хвилин стояла й не знала, що робити.
— Так усе. Ко за нас, простих смертних, думає… Я так спішила…. Так много хотілам му уповісти. Но та нич… за тулько году ся накопило много всього…та й любится ми тот чоловік, бо файну шевелюру має. Я му письмо напишу у його адміністраціву. Най читає, оби всьо знав, што у нас на Закарпатті ся чинит,- твердо вирішила баба Анця, прямуючи пішки до маршрутки…
