За чехів в Ужгороді виходили 118 газет
Цьогорічний День журналіста України минув на Закарпатті без особливого пафосу. Чесно кажучи, взагалі непомітно. І на те є свої причини.
Держава переживає непрості часи: війна, не надто стабільна політична ситуація, національна валюта тільки-но стабілізувалася, тільки починаємо виходити з соціально-економічної кризи. І все-таки цьогорічна дата не звичайна. Адже вона співпадає зі 150-річчям української преси на Закарпатті. Тож нині особливо доречно поворожити – що було, що буде, на чому серце заспокоїться. Причому не на картах, а на історичних фактах, що дає все-таки достовірніші результати
У 1867 році у краї почали видаватися газети «Учитель» і «Світ». Обом судилася недовга доля: вони яскраво спалахнули і швидко згоріли. «Учитель» нібито й мав чітко визначену цільову аудиторію: шкільних вчителів, дяків, священиків. Проте боротися за свою газету вони не захотіли. Її було вкинуто у безповітряний простір, а в цьому вакуумі без передплатників і дописувачів вона швидко згасла. «Світ» мав ширший характер – це була перша газета, так би мовити, національного відродження і духовної опозиції, але й вона не пережила ті самі матеріально-фінансові проблеми, до яких додалися ще утиски з боку влади. Преса – задоволення дороге, у злиденному суспільстві вона просто не виживає. Ще кілька десятиліть журналістика в краї трималася майже виключно на звитязі вузького кола ентузіастів.
Проте традиція утвердилася.Усього за австро-угорську добу в Ужгороді виходило в різний час 24 часописи, з них 8 – угорською мовою, решта – язичієм (штучної мови з місцевих говірок, церковнослов’янської і російської), і тільки «Наука» орієнтувалася на українську літературну мову. Закарпатська преса кінця ХІХ ст. стала колективною фортецею нашого народного духу. Усередині наших замків під час воєнної небезпеки збиралися селяни з багатьох навколишніх сіл. Так і всередині цих кількох газет зібралися всі тодішні захисники руської ідентичності. Та це були своєрідні фортеці – не оборонні, а активно наступальні. У тій пресі було чимало парадоксального. Вона виходила російською мовою, але починала активно звертатися до живої народної говірки. Подала перші інформації про наддніпрянських українців (малоросів). Головне же – вона продемонструвала саму можливість боротися і перемагати. Так було закладено чи не найголовнішу підвалину закарпатської преси аж по сьогодні – працювати в інтересах не влади, а широких народних мас, стояти на сторожі саме їхніх інтересів.
Ситуація дещо покращилася у чеські часи. У період 1919-1923 років Ужгород мав вже 35 газет, упродовж 1923 року (наперередодні парламентських виборів) відкрилося ще 14. До 1934 року тут вже налічувалося 118 видань, з них 39 виходило українською літературною мовою. Правда, тираж їх був мізерним – пересічно тисяча, максимум три тисячі примірників. Про гонорари свідчить такий факт. Коли журналіст Володимир Бірчак запитав у редактора Михайла Бращайка, що йому заплатять за фейлетони, той відповів: «Половину того, що беру я. А що я ніщо не беру, радо відступлю вам із того половину. Коли ж вам замало одної половини – відступлю вам ще й другу».
За радянської доби ситуація стабілізувалася. Газет виходило мінімум: три обласні і тринадцять районних, були ще багатотиражки найбільших підприємств і університету. Зате штати у них були просто фантастичні, як на нинішні часи. Тиражі «Закарпатської правди» перевищували 100 тисяч, а інколи сягали і до 200 тисяч, її періодичність – шість разів на тиждень. Існувала масова передплата, завдяки якій преса поступала практично у кожну сім’ю. Та й у кіосках вона коштувала суто символічно – дві копійки за номер. Читати тоді починали з четвертої (останньої) сторінки, бо на перших усе було менш читабельно. Цензура примушувала триматися у певних рамках. Ідеться і про численних офіційних наглядачів за пресою, і про того «внутрішнього цензора», який сидів в усіх радянських журналістах без винятку.
Натомість за сучасної доби (з унезалежненням України) усе стало більш по-дорослому, дешево і сердито. Тоді відбувся справжній газетний бум. Преси виходило аж ніяк не менше, ніж у чехословацьку добу. З’явилися і трималися навіть нові, альтернативні до офіційних, районки. «Чорна гора» з Виноградова, наприклад, тільки трохи не дотягла до власного двадцятиліття. Що ж до обласних видань, то вони засновувалися щороку по кількадесят! У деякі роки кількість зареєстрованих в області часописів перевищувала за триста. Правда, далеко не всі вони реально виходили, а ті, що виходили, швидко закривалися. Спалахнуло і згасло навіть кілька журнальних проектів. А все-таки десяток-півтора найбільш життєздатних газет мали свою усталену аудиторію.
Більшість же ішла тоді у журналістику з дещо іншою мотивацією. «Не розлюби свою тривогу ранню», – закликав колись Василь Стус. Часи були максимально тривожні. Незалежність звалилася на більшість українців як сніг на голову. Чесно кажучи, для переважної більшості наших громадян – зовсім незаслужено, без якихось видимих зусиль з їхнього боку. Так зазвичай приходить кохання, але його пережити легше. Тут же передчувалося, що все може завершитися якимсь масштабним катаклізмом на кшталт загибелі Атлантиди. Коли нашій недоношеній державності все-таки виповнилося два роки, автор цих рядків пережив просто фурор. Не вірилося, що вона протримається аж стільки. З кожним роком це здивування тільки зростало. Україна порушувала всі мислимі і немислимі політологічні закони і просто здоровий глузд, але продовжувала існувати. Навіть з такою владою, якою нас було покарано, з такими олігархами, ущерть розкрадена, зраджена в усьому. Здавалося, навіть Господь вже махнув на нас рукою. Проте ми продовжували існувати. Певна заслуга у тому, що ми не деградували взагалі до палеоліту, належала нашій пресі. «Я мала була, та горда: щоб не плакати – сміялась!» – це точно про неї. Преса намагалася зв’язати розірвану нитку часу, як могла, щоразу опиралася кожному черговому сповзанню униз, гасила занадто рожеві ілюзії і давала протиотруту від чорного песимізму.
Упродовж чверті століття це була головна громадська інституція, що дозволяла хоч якось триматися на плаву, не впасти в остаточну мізантропію, а натомість спрагло вдивлятися у кінець тунелю. Світло там і не з’явилося, але звичка вглядатися лишилася. Преса давала можливість без надії таки сподіватись. Вона була схожа вигаданий Т.Готьє клуб самогубців, які проте об’єдналися задля того, щоб вижити.
Зараз у закарпатській пресі лишилися тільки фанати цієї справи. Багато хто виїхав до Києва чи за кордон, ще більше просто пішло геть з журналістики. Дехто – у відносно споріднені сфери: різноманітні прес-служби чи рекламні агенції. Більшість же взагалі перекваліфікувалася. Колись журналісти були групою ризику через те, що їх читали занадто прискіпливо, тепер же – через те, що їх взагалі майже не читають.
І все-такие закарпатська преса продовжує розвиватися. Тепер доводиться боротися буквально індивідуально за кожного читача. Останні три роки були особливо тяжкими. Можна прогнозувати, що цей рік і пара наступних будуть вже світлішими, адже громадська і особливо культурна активність пожвавлюється. Газети, які вижили, прагнуть максимально розширити читацьке коло, зайняти звільнені ніші. Життя продовжується, тому наступного року 6 червня вже буде значно оптимістичнішим…
Сергій ФЕДАКА, газета «Наш Ужгород», ексклюзивно для zakarpatpost.net
